Одіссея

Кіркея

Одіссей розповідає: Острів Еея⁹⁵

95 Англійською — Aeaea. Гомер наче навмисно склав докупи літери, які я відкладав убік, граючи в «Ерудита» (Scrabble). Ніби нам було замало Огігії. Як воно вимовляється? Варіантів є чимало. Як його прочитати? Англофони кажуть «Е-е-а» або «І-і-а». Точнішим і ближчим до грецького Αἰαία буде «Ай-ай-а», як моряки відповідають на команди. — Прим. автора.

Часто про цей острів кажуть, що назва його походить від грецького вигуку скорботи. — Прим. перекладача.

Що ж, новий день — новий острів. Він мав вигляд дещо приємніший за попередні: родюча земля, піщані береги, які так і просять пристати до себе. Ані тобі неприступних гір, ані темних печер, ані голих скель, від яких велетні люблять відламувати каміння й кидати у мореплавців...

Я розумів, що маю якось розвіяти похмурий настрій своїх людей. Я розумів, що зараз вони подумки винуватять мене у своїх негараздах — хоча якби вони не полізли до торби з вітрами, коли рідна Ітака була вже на обрії, то всі ми давно були б вже вдома. Вони розуміли це — і настрій їхній від того ще погіршувався. Зазвичай люди переймають настрій свого ватажка, тож я взяв спис і першим скочив на берег:

— Я піду на розвідку. Острів здається гостинним. Бачите, тут протікає струмок. Поки мене немає, поповніть запаси води. Скоро буду.

Ідучи островом, я помітив, що слідів людей тут нема. Отже, якщо на цьому острові хтось і живе — їх тут небагато. Не те, що осель — навіть доріжки у хащах не протоптані. Урешті-решт ноги винесли мене на верхівку найвищого пагорба, і я озирнувся навколо. Зелений острів, оточений піщаними берегами посеред синього моря — немов смарагд у золотій та сапфіровій оправі, якого не торкалася нога ані людини, ані бога. Але що це таке? З гущавини лісів здіймався стовп диму. Там хтось був.

Вертаючись на берег, я вполював оленя, ще й спромігся донести до своїх. Оленю люди зраділи, а от диму в лісі — не дуже. Одразу піднявся невдоволений гул й хитання головами. Що ж, їх можна було зрозуміти! Але я плеснув у долоні, ніби вчитель у доброму гуморі, і, аби вселити в них віру в краще та впевненість у собі (яких я сам не мав), виклав свій план:

— Ми розділимося на дві групи по двадцять осіб. Першу групу поведу я, другу — Еврілох. Його група піде в розвідку й перевірить, звідки цей дим. Моя група лишиться тут, пильнуватиме корабель та приготує всім смачну вечерю.

— План чудовий, — сказав на це Еврілох, — але давайте, може, щоб моя група лишилася пильнувати корабель і готувати вечерю, а твоя піде в розвідку?

Я широко усміхнувся — проте подумки вилаяв його останніми словами. Мій зять був здібним та відважним, проте траплялося йому бути і нахабним, і впертим. Що ж, це, мабуть, моя провина, що я не привчив його не обговорювати накази командира. Але що вже тут поробиш? Я усміхнувся й відповів:

— Тоді нехай вирішують боги.

Так, тягнути жереб було довго — зате чесно. Бронзовий шолом, десять білих камінчиків, десять чорних. Хто витягне білий — іде в розвідку. Хто витягне чорний — лишається біля корабля. Я витягнув чорний камінчик, Еврілох — білий. На його честь, свій жереб мій зять прийняв мужньо й без ниття.

— За мною, хлопці, — сказав він і повів людей за собою.

Моя група теж не байдикувала — ми приводили до ладу корабель: смолили тріщини в обшивці, де протікала вода, зашивали прорізи у вітрилі — одне слово, займалися звичайною рутиною. Я ж допомагав розвести велике багаття й потрошити оленя.

Ми вже почали різати тушу, відрізаючи шматки божественного м’яса для себе й для групи Еврілоха, коли на берег вибіг сам Еврілох — блідий, переляканий, у сльозах, а руки й обличчя всі у кривавих подряпинах. Ніколи ще в наших пригодах, хоч на війні, хоч на морі, я не бачив його таким.

Спочатку він взагалі не міг говорити. Ми дали Еврілохові води, потім міцного вина, розбавленого лише частка до частки. Еврілох кашляв, плакав, кричав, стогнав і нарешті зміг заговорити:

— Клянуся богами, царю, я ще ніколи в житті такого не бачив. Ми зробили все, як ви наказали, пішли лісами, йшли спокійно, зовсім спокійно, аж раптом ми вийшли на галявину, а там... Будинок? Чи радше садиба, чи палац — так, це був невеличкий палац, оточений казковим садом, — квіти, кущі, трави, спілі плоди на фруктових деревах, великий стіл на всю квітучу галявину, — справжній рай. А зсередини лунали співи, жіночі голоси та звуки ткацького верстата. Аж ось верстат зупинився, і вийшла вона. З-за рогу з’явилося три леви і два вовки. Не повірите — вони ластилися до неї, ніби домашні кішки чи пси. Вона погладила їх, почухала, а потім — потім вона простягла руки до нас і всміхнулася. Усмішка її... вона була ніби жмут сонячних променів. Усі ми збіглися до неї — і я їх чудово розумію. Коли ми востаннє бачили красиву жінку, царю? А ця жінка — вона була, наче богиня. Але я відійшов подалі — сам не знаю чому, але ж буває таке, що якийсь внутрішній голос каже, що краще триматися подалі від чогось. Отже, вона всадила людей за стіл, налила вина в бурштинові келихи, додавши тертого ячменю, меду й ще чогось... напевно, якогось трав’яного відвару. Чоловіки підняли келихи, осушили їх разом, і жінка ще раз усміхнулася. Вона всміхалася, і чоловіки всміхалися, дурні... А потім вона взяла цю паличку, вказала нею на наших, і... і...

Еврілох з плачем впав на землю. Я взяв його за плечі, надавав ляпасів — та мить потребувала бути жорстким:

— Встань! Згадай, хто ти! Ти не налякана дитина, ти — Еврілох з Ітаки, герой Троянської війни, воїн армії Агамемнона.

Із цими словами я дав йому ще келих вина, і Еврілох, присоромлений, кивнув головою:

— Так, царю, я знаю. А-але... Якби ви бачили те, що бачив я...

— До цього й вертаємося. Кажеш, вона взяла якусь паличку?

— Так, царю. Узяла й торкнулася нею голови кожного з наших, одного за одним. Вони сміялися, але раптом їхній сміх перетворився на рохкання, на шкірі почала рости щетина, вони впали на землю, і рохкання стало верещанням. Ця жінка, ця німфа — хай би ким вона була, ця відьма перетворила їх на свиней! На свиней, царю! І з тією самою чарівною усмішкою вона повела їх до хліву та спокійно почала їх годувати — яблучними шкірками, ягодами й горіхами. Свині кидалися на їжу, билися за неї з рохканням. Якби тільки я цього не бачив... Але найгіршим було те, що вони розуміли, хто вони такі. Вони пам’ятали, що вони не свині, а люди, їм було страшно, і цей страх, ця паніка чулися в їхніх криках, які краяли мені серце.

Еврілох зробив ще один ковток. Я забрав у нього келих, відпив сам, потім повернув Еврілохові, якому того ковтка було замало:

— І що було далі?

— Далі я розвернувся й побіг геть, крізь кущі й колючки. Царю, ми маємо тікати звідси! Якнайскоріше!

Він кинув келих на землю й побіг до корабля.

— Ні, — заперечив я, — своїх людей я не покину. Я піду й поверну їх.

— Але вони вже не люди! Вони свині! — обернувся Еврілох. — Ми нічим їм не зарадимо! Хіба що ти знаєш закляття, яке перетворює свиню на людину.

— Пригляньте за ним, — сказав я своїм людям. — Якщо зможе — нехай поспить. А я повернуся, і зі мною повернуться дев’ятнадцятеро наших товаришів.

З цими словами я рушив крізь піски.

Здалеку до мене ще доносився плач Еврілоха й заспокійливі слова товаришів. Що ж, принаймні в їхніх очах я здавався безстрашним і впевненим у собі. Бо насправді я почувався дещо інакше. Я не знав, що робитиму, коли опинюся там. На поясі в мене був меч і кинджал, за спиною — лук і стріли. Що я заподію ними проти потужних чарів? Але спробувати треба.

Еврілох і його загін продиралися хащами, тож з дороги я не збився і врешті-решт зайшов углиб острова та дістався галявини, де жила чаклунка. Усе було саме так, як описав Еврілох: і сама будівля, розкішна й вишукана, і фруктовий сад з квітами, і довгий стіл. У високих квітах я помітив лев’ячий хвіст і спини двох вовчиць. Невідомо звідки пролунало рох­кання — чи то мені здалося?

Я якраз збирав волю в кулак, щоб ступити далі, аж раптом переді мною виступив юнак — ніби виник просто з повітря. Очі його блищали, а на щоках та підборідді проступав легкий натяк на бороду.

— Кого я бачу перед собою? — сказав він. — Це ж мій правнук Одіссей! Чи праправнук? Так тяжко пам’ятати всі ці родоводи...

— Гермесе! — я схвильовано схилився перед богом.

— І ти насправді думаєш, що твій срібний меч чи дерев’яні стріли зарадять тобі проти безсмертної Кіркеї?

Кіркея! Звісно — я мав би здогадатися.

— То ми на острові Кіркеї?96

96 Англійською Circe, читається «сьорсі». Грецькою мовою звучить «Кіркей». В українських перекладах її ім’я часто передають як «Кірка» (транслітерація з грецького «Κίρκη»), «Цирцея» (латинізована форма) або «Кіркея» (фонетичний варіант). — Прим. перекладача.

— Ласкаво просимо на острів Еея!

Звісно, я чув про Кіркею, доньку Геліоса, сонячного титана, і німфи — чи то водяної, чи то ще якоїсь97, знамениту вправністю із зіллями і настоянками. Її сестра Пасіфая вийшла заміж за критського царя Міноса й народила чудовисько Мінотавра. Її племінниця Медея допомогла Ясонові здобути золоте руно. Коли ж Ясон знайшов собі нову наречену, Медея власноруч убила своїх дітей від Ясона. Наречену, звісно, теж98. Отакі в Кіркеї родичі. Оце сімейка!

97 Взагалі-то, Одіссей мав знати, що матір’ю Кіркеї була Перса, океаніда (як називали морських німф). — Прим. автора.

98 У «Героях», с. 239, можна прочитати історію Медеї та Ясона (про те, як прикро може завершитися курортний роман), зокрема і про не надто порядні причини, через які ця парочка вирішила відвідати тітоньку Кіркею. — Прим. автора.

— Якщо ти ступиш на цю галявину, — сказав Гермес, — вона дасть тобі отруєне зілля, так само, як і твоїм друзям. Але я дам тобі чарівне зілля, яке завадить отруті, і вона тобі не зашкодить. Іди сміливо, пий її вино, нехай вона торкається тебе своєю паличкою — моє зілля тебе врятує. І от тоді негайно дістань меч і пристав їй до горла. Тоді вона прошепоче, що хоче зайнятися з тобою коханням. Але опускати меч рано. Спочатку вона має заприсягтися, що не заподіє тобі шкоди й не насилатиме на тебе чар. Якщо цього не зробити, вона роздягне тебе, кохатиметься з тобою, а потім забере в тебе навіки чоловічу силу. Тож маєш узяти з неї клятву. Безсмертний не може порушити клятву — навіть бог брехні, такий, як я. Не віриш? А так воно і є! Отакої! Але на чому ми зупинилися?

— Я приставляю меч їй до горла.

— Так, саме так. І лише після того, як вона поклянеться не шкодити тобі, маєш пристати на її пропозицію та піти з нею в ліжко — з чим, здається, у тебе труднощів не буде.

Із цими словами Гермес нахилився й вирвав із землі маленьку рослину — біла квітка, чорний корінь:

— Ми називаємо її молі. Вона росте тут усюди, але навіть не намагайся брати її самому — лише ми, безсмертні, можемо її викопати.

Гермес зірвав зі стебла листя й пелюстки та вручив їх мені:

— Трохи гірко, але маєш добре прожувати99.

99 Згідно з однією легендою, велетень Піколос напав на Кіркею на острові і її батько Геліос прийшов на допомогу та вбив зловмисника. Там, де кров Піколоса окропила землю, виросла квітка молі. Чи є у квітки справжній прототип? Якщо є, то найвірогідніший кандидат — підсніжник. Як стверджує всезнаюча пані Вікіпедія, «одним із активних компонентів підсніжника є алкалоїд під назвою галантамін, який, будучи інгібітором ацетилхолінестерази, міг діяти як протиотрута зіллю Кіркеї». Отакої! — Прим. автора.

— Трохи? — мене аж перекосило — така противна була ця квітка молі.

Гермес засміявся:

— Що ж, найкращі побажання від старого прадіда!

Короткий спалах — і він зник, а я дожовував листя й пелюстки квітки молі — найгіркіше, що коли-небудь потрапляло мені до рота. Лише після цього я увійшов до саду. Одна з вовчиць підійшла й лизнула мені руку. Лев замурчав і потерся об мої ноги.

— А ти їм подобаєшся! — почув я ніжний голос.

І тут вийшла вона. Кіркея, могутня й вродлива. Я дивився на неї, наче зачарований, і нічого не міг вдіяти.

— Вітаю вас! — звернувся я до чарівниці. — Я мандрівник і зголоднів у дорозі. Якщо ви дозволите...

— Будь ласка! — відповіла вона з усмішкою, запросивши мене увійти.

Усе сталося саме так, як описав Еврілох. Відьма наповнила келих вином, додала меду, ячменю і якогось незрозумілого зілля, а потім передала мені зі словами:

— Пий. Кажуть, воно дуже смачне.

Я узяв келих з її рук, випив усе до дна й приповів:

— Хай би хто це казав — він не брехав! Дуже смачно!

Тоді Кіркея засміялася й махнула в мій бік своєю паличкою.

Я знов усміхнувся.

Вона ткнула паличкою мені в голову:

— А тепер іди звідси, свиня, до своїх друзів.

Я ж тільки всміхнувся.

Усмішка зникла з обличчя відьми. Вона знову підняла паличку, але я дістав меч і приставив їй до горла — як і велів Гермес.

Кіркея крикнула й кинулася мені в ноги — наче селянин, який просить пана про якусь ласку:

— Хто ти? Ніхто ж бо не може випити мого зілля й не підкоритися його чарам. Ніхто, крім...

Тут обличчя її просвітліло:

— Ти Одіссей! Маєш ним бути. Щоразу, як на мій острів прилітає Гермес, він попереджає мене, що одного прекрасного дня сюди припливе Одіссей, його правнук, і переможе мене. Ти — він, я тепер це знаю. Відклади ж меч — він тобі більше не потрібний. Ходімо до мого ліжка.

Проте я не опускав меч:

— Ані руш! Ти перетворила моїх людей на свиней і збиралася зробити те саме зі мною. Тепер ти хочеш відібрати в мене мою чоловічу силу. Ніщо не змусить мене лягти з тобою, моя прекрасна чарівнице, доки ти не поклянешся водами Стікса й усіма богами, що ніколи не завдаси мені шкоди й не заважатимеш покинути острів. Поклянися!

Кіркея поклялася, не підводячись з колін.

Коли ми були в ліжку, я чув якийсь рух в інших кімнатах палацу. Кіркея поклала мені палець на уста, сказавши, що це її служниці, лісові й річкові німфи, готують нам учту.

Тут служниці відвели мене до ванни, де мили мене гарячою водою й натирали оліями, аж доки тіло не забуло про втому останніх тижнів.

Мене вдягнули в туніку та плащ і відвели до столу, де вже чекали найкращі страви й вино. Служниці готові були подати мені все це, але їсти я не міг.

Кіркея взяла мене за руку:

— Я обіцяла не шкодити тобі й не порушу слова. Їж, не бійся.

— Богине, я так не можу. Як людина може їсти за воістину царським столом, коли її друзі у свинячій подобі б’ються за жолуді у хліві? Поверни їм свободу й людську подобу — і я скуштую твої страви з величезним задоволенням.

Чаклунка вийшла з кімнати з паличкою у руці.

Я бачив, як вона відкриває хлів і випускає на волю бідних кабанчиків, що бігали колами навколо її ніг та жалібно верещали. Тоді взяла якусь мазь з глечика й помастила нею голову кожного. За кілька секунд щетина, копита й хвостики зникли, свині стали на людські ноги й повернулися до звичних форм.

Мої дев’ятнадцять товаришів знову були зі мною, знову були людьми і — чи то я сам собі навигадував, чи ні — здавалися свіжішими, стрункішими, молодшими й чистішими, ніж були до того. Побачивши мене, вони заплакали від радощів, потім обійнялися між собою й розчулилися ще більше.

— А де Еврілох та інша група? — запитав один з них.

Я пояснив. Кіркея ж сказала мені:

— Сходи до своїх, скажи, нехай заводять корабель у бухту й поспішають сюди на учту.

Я спустився на берег, усе розповів — і команда зраділа, почувши про палац та учту. Тільки Еврілоху не вірилося, що все так добре:

— Царю, ти збожеволів? Вона всіх нас перетворить на левів, вовків, свиней... або білок.

— Даю тобі слово, друже, — відповів я, — тепер вона — наш друг.

— Даєш слово? Іти за тобою? Ти вже якось завів нас до печери, де половину наших з’їв циклоп!

Мені кортіло витягти меч та стяти з пліч цю нахабну голову, але Еврілох був не такою вже й поганою людиною. Та й не личило мені вбивати власного зятя!100

100 Еврілох походив із сусіднього з Ітакою острова Сама і був одружений із Ктіменою, сестрою Одіссея. — Прим. автора.

Урешті-решт я вмовив його і він пішов. Невдовзі мій головний помічник разом з іншими насолоджувався безмежною гостинністю місцевих німф. Їх годували найкращими стравами, поїли найкращим вином, купали у ваннах (це вони вміють) — і... догоджали іншими способами. Ми ж із Кіркеєю насолоджувалися одне одним і їли, пили та купалися, немов єгипетські фараони в давнину. Нас прийняли так гостинно й сердечно, що непомітно проминули тижні, а за ними — місяці. Кіркея народила від мене сина, якого ми назвали Агрій.

Так проминув рік. І ось до мене підійшли двоє з моїх людей:

— Ніколи не думали, що говоритимемо це, царю, але... хіба не час нам вирушати додому?

Кіркея, може, і дотрималася обіцянки не чарувати мене своїми зіллями, але вона мала й інші чари — свою красу і вдачу.

Я схилився перед нею на коліна і нагадав про клятву, яку вона дала під час нашої першої зустрічі.

— Милий мій Одіссею! Звичайно, ви можете вирушати в дорогу. Звісно, я не стану тримати вас тут проти волі. Але мушу тобі сказати: я мала видіння. Не знаю, чи то від богів прийшло воно, чи то з глибин прадавньої Геї — знаю тільки, що воно правдиве і дуже важливе.

Вона поклала руку мені на щоку й заговорила — щиро (поза всякими сумнівами) й переконливо:

— Одіссею, ти ніколи не дістанешся дому, якщо не спустишся в підземне царство й не попросиш поради в тіні великого провидця Тіресія Фіванського101. Він і тільки він знає, як тобі потрапити до Ітаки.

101 Про те, як Тіресій став найшановнішим провидцем Доби героїв, див. «Міфи». — Прим. автора.

Я розгубився:

— Але Кіркеє! Ніхто зі смертних не може спуститися у володіння Гадеса! Це неможливо! Так, я пам’ятаю, як кілька поколінь тому Орфей спустився туди, щоб визволити загублену Еврідіку. Щоправда, нічого доброго з того не вийшло. Ще Геракл спромігся спуститися до того пекла і якось повернутися назад із песиком Цербером на повідку. Але немає в мене ані Орфеєвої ліри, ані Гераклової сили, тож шансів у мене немає. Жодного102.

102 Історії про Орфея з Еврідікою і Геракла із Цербером викладені мною (і то досить красиво) у «Героях». — Прим. автора.

Кіркея всміхнулася і потягнула мене за бороду:

— Любий, май хоч трохи віри. Я все тобі влаштую. Усе буде так: ви підніметеся на корабель, піднімете вітрила й вирушите за північним вітром, який я попрошу для вас. Вітер прижене вас до місця, де потік океану виходить на пологий берег, де росте гай Персефони103.

103 Цариця підземного світу й дружина (на півставки) Гадеса. Див. «Міфи». — Прим. автора.

Там спускайся на берег і йди до великої печери, де зустрічаються і звідки витікають ріки підземного світу. На тому місці, — слухай мене уважно, — на тому місці вирий яму й наповни її молоком і медом, а зверху посип білою ячмінною мукою. Тоді візьми чорного барана та білу вівцю — слухай уважно, я подбаю, аби все це було в тебе на кораблі. Так ось, на чому ми зупинилися? Так, візьми чорного барана та білу вівцю, оберни їх мордами до печери і переріж їм горло так, щоб їхня кров полилася в ту яму. У мить, коли ти це зробиш, з-під землі піднімуться душі мертвих і проситимуть у тебе попити. Не давай їм. Не підпускай їх, доки не покажеться тінь старого сліпого Тіресія. Лише коли Тіресій скаже тобі, що робити й куди йти — лише після цього можеш дати напитися іншим. Зрозумів?

Я нічого не зрозумів, але слухняно кивнув головою, наче учень у школі.

— Тоді повтори, що я сказала, слово в слово.

Наче вчитель, Кіркея змусила мене повторити все п’ять разів, доки нарешті не заспокоїлася.

А потім — потім була звичайна метушня, притаманна зборам у дорогу.

Хоча... до нашого від’їзду сталася одна трагедія. Елпенор, наймолодший з нашої команди, красивий юнак, хоча й без клепки в голові, заснув собі просто на даху. Почувши, як ми збираємося в дорогу, хлопець перелякався, що відпливуть без нього, і побіг до нас просто з даху, забувши, що спускатися з такої висоти краще драбиною. Він упав головою на землю і зламав шию.

— Попередь про нас Гадеса! — тихо сказав Еврілох. Такий собі жарт.