Одіссея

Повернення Телемаха

Афіна застала Телемаха за відпочинком — разом із Пейсістратом він розлігся на диванах на сонечку в палаці Менелая у Спарті. Пейсістрат мирно спав, а Телемахові не давали заплющити очі думки про батька, який застряг на далекому острові Огігія в полоні німфи Каліпсо. Царевич Ітаки не міг уявити, що тієї самої миті, коли Менелай переповідав, як вивідав в Морського старця долю Одіссея, Зевс уже відправляв Гермеса до Каліпсо з наказом відпустити волоцюгу додому. Просто ж зараз, коли він лежав та переймався долею батька, батько вже прибув на Ітаку.

І тут перед Телемахом знову з’явився його друг і нас­тавник:

— Менторе! Радий знову тебе бачити! Куди ти зник?

Де був?

Але вчитель не мав настрою довго говорити:

— Телемаху, час тобі вертатися до Ітаки. Удома стало гірше, ніж було, залицяльники зовсім знахабніли й не дають твоїй матері проходу. А ще вони дізналися, що ти вирушив на пошуки батька, і дехто збирається напасти на тебе в дорозі. Антіной зібрав кораблі, які чекають у протоці між Самі й Ітакою.

— То що ти порадиш?

— Обійти острів з другого боку вночі. Це буде безпечно, і я впевнений, що боги посприяють нам з вітрами.

Звучало все це дивно, але Телемах був упевнений: Менторові можна вірити, навіть якщо він раптом вирішив зай­нятися передбаченням погоди. Ментор тим часом продовжував:

— І коли дістанешся дому, раджу тобі навідатися передусім до найвірнішого з усіх людей Ітаки.

— Ти говориш про Евмея-свинопаса?

— А ти ані секунди не сумнівався!

Телемах побачив, як у серйозних сірих очах наставника на мить спалахнула тепла іскра.

За сніданком Телемах розповів Менелаєві з Єленою про свій намір вирушити додому:

— Я мушу повернутися й переповісти матері слова Протея. Вона вже хвилюється.

— Ми сподівалися, що ти лишишся на свято! — Єлена спробувала відмовити царевича.

— Але ж ми не такі господарі, що тримають гостей силоміць, правда, люба? Нестор вже сумує за Пейсістратом, а ти, Телемаху, маєш бути поруч із матір’ю. Ми розу­міємо.

— Ми підготували подарунки, — додала Єлена, — тобі й матері.

— Я відправлю з вами варту, — підвівся на ноги Менелай, — до самого корабля. І дари. Троє коней — жеребець і дві кобили. Найкращі у Спарті. Невдовзі уся Ітака буде заселена їхніми нащадками...

— Ваша Величносте, — скромно заперечив Телемах, — я дуже дякую вам за вашу доброту, проте Ітака — не те місце, де варто розводити коней. Тут, у Спарті, у вас скільки око гляне, тягнуться родючі поля — конюшина, пшениця, жито, ячмінь... І трави у вас ростуть найкращі. В Ітаці немає великих пасовиськ. У нас майже суцільні голі скелі. Ми — країна кіз, а не коней. Але за це я люблю її ще більше! — Телемах говорив ввічливо, але в голосі його бриніла гордість.

— Тоді я подарую вам цей келих! — не здавався Менелай. Келих він тримав у руці, він був величезний, і цар спішно допивав з нього залишки вина. — Він срібний, із золотим обідком. Кував сам Гефест! Я буду радий, якщо ти приймеш цей дар.

Телемах вдячно вклонився.

Невдовзі друзі летіли у колісниці назад у Пілос. Дорогою Телемах обережно сказав Пейсістратові:

— Слухай, твій шляхетний батько — людина дуже щедра й гостинна. У мене є доволі сильне передчуття, що він затримає мене в гостях щонайменше на тиждень. Я розумію, що це звучить трохи неввічливо, але...

— Одразу в порт, не заїжджаючи до палацу? — засміявся Пейсістрат. — Я саме про це якраз і думав.

В’їхавши в Пілос, друзі оминули палац і рушили одразу в гавань. Поки на корабель завантажували припаси, Телемах вирішив звершити підношення богам — вилити на вівтар вина. І тут до нього підійшов незнайомець. Це був чоловік середніх літ, зі списом у руці, одяг його був добрим, навіть розкішним, проте добряче потріпаний і весь у дорожньому поросі.

— Ти приносиш жертву богам, — сказав незнайомець Телемахові, — тож я можу тобі довіряти. Скажи мені, як тебе звати, хто твої батьки і звідки ти.

Така наполегливість розвеселила Телемаха:

— Що ж, пане, на ваші запитання я відповім залюбки, але у зворотному порядку: я з Ітаки, батько мій — Одіссей, син Лаерта, а мати моя — Пенелопа, донька Ікарія; моє ж ім’я Телемах. Я прибув на Пілос, бо мій батько зник у морі, тож я хотів перепитати, чи не знає хтось щось про нього.

Почувши це, незнайомець упав перед Телемахом на коліна:

— Щось спонукає мені вірити вам і розповісти вам свою історію. Я Теоклімен з Аргосу. Я вбив людину з власного племені. Право було на моєму боці, але я не стану обтяжувати вас усіма подробицями тієї жахливої історії. Тепер усі родичі вбитого прагнуть моєї крові. Якщо мене знайдуть — мені кінець. Благаю вас, візьміть мене на борт, я вірою і правдою служитиму вам до кінця своїх днів. Я маю дар пророцтва. Він може стати вам у пригоді.

— Давайте сюди свій спис. Ласкаво просимо на борт, Тео­клімене.

Поклавши спис утікача на палубу, Телемах посадив Теоклімена поруч із собою. Корабель відплив, вітрило наповнилося вітром. Сіроокий Ментор — якщо це був справді він — не прогадав з погодою.

Більшу частину шляху Телемах сам правив стерном. Як і радив Ментор, він оминув протоки між Ітакою та Самі, обійшов острів та висадився на північному березі.

— Висадіть мене тут, на піщаному березі, — наказав Телемах команді, — а потім рушайте у порт. Я лишуся тут і відвідаю мого вірного пастуха Евмея.

— А як щодо мене? — запитав Теоклімен.

— Якби я міг — я б залюбки запросив вас у палац, пане, — відповів царевич. — Але я не буду в палаці весь час і не можу пообіцяти, що без мене вам там буде зручно й безпечно. Справи в нас зараз ідуть не найкраще. Моя мати, боюсь, теж не зможе вас прийняти — вона зараз взагалі не виходить зі своїх кімнат.

Коли Телемах говорив, у небі пролетів орел, тримаючи в пазурах голуба. Голуб пручався, і на землю впало кілька білих пір’їн.

— Так ви, кажете, провидець? — усміхнувся Телемах. — І що це, просто пташине життя чи знамення?

Теоклімен узяв царевича за плечі:

— Звісно, це знамення! І дуже добре знамення! Це знак від самого Аполлона, що рід Лаерта правитиме Ітакою вічно. Ти і твої нащадки, Телемаху.

— Що ж, будемо сподіватися, що ви маєте рацію, — відповів царевич. Потім трохи помовчав, а тоді вказав гостеві на одного з моряків:

— Це Періей, син мого слуги Клітія. Добрий та надійний друг. Періею, можна доручити тобі подбати про нашого гостя Теоклімена?

— Звісно, пане, — відповів той, — він буде у нашому домі бажаним гостем.

Телемах кивнув йому, переліз через поруччя, стрибнув у море й вийшов на берег.