Одіссея

Бурі

Боги споглядають униз

Нас, смертних, часто називають дітьми Божими, хоч у цій історії саме боги поводяться як діти. Як то часто буває з дітьми, боги геть позбавлені терпіння. Як діти, вони влаштовують істерики, коли їхні бажання не здійснюються або коли здійснені бажання виявляються зовсім не такими, якими їх уявляли. Як діти, вони тупотять ногами й кричать від люті, і немає страшнішої люті, — ані для людей, ані для богів, — ніж та, коли розлютився сам на себе.

Афіна споглядала, як дим піднімається над руїнами Трої, слухала крики тих, хто помирав під мечем, і тих, хто вижив. Поступово її охопив жах. Нахаба Паріс, який зневажив її красу заради оманливих обіцянок Афродіти, отримав по заслузі — він конав під стінами загиблого міста, яке стало йому рідним. Єлена, та сама обіцяна нагорода, яку богиня кохання допомогла йому викрасти, збиралася назад у Спарту в компанії свого законного чоловіка царя Менелая. Великі (як їй здавалося) кривди були виправлені. Перемога ахейців над захисниками Трої була повною і беззаперечною.

Величну золоту Трою було обернено на попелище. Проте Афіна не відчувала ані тіні радості. Вона споглядала, як троянців і троянок ґвалтують, ведуть у рабство або рубають на шматки в шаленому кривавому безумстві, якого світ ще не бачив. Те, що вона відчувала, важко було назвати соромом — олімпійцям соромно не буває. Її почуття були радше сумішшю жаху й розчарування. Невже боги перейняли від людей їхню згубну звичку потурати власним пристрастям? Так бути не може — люди не мають обертати богів на свої спотворені віддзеркалення, радше боги мають надихати людей підноситися до їхніх висот.

У цей день упала не лише Троя — розбилося на дрібні шматочки ще дещо. Афіна не могла збагнути, що саме, проте серцем відчувала, що і світ людей, і світ богів змінилися назавжди.

На її очах переможні греки тягнули вози з награбованими скарбами та гнали рабів до незліченних кораблів, які так довго нудьгували біля троянських берегів.

Над світом повисла глибока густа тиша. Афіна була переконана: рівновага речей у світі порушена, і на богів та людей чекають великі зміни.

Греки, яким вона сприяла, виявилися негідними ані своєї перемоги, ані всіх зусиль, що їх богиня заради них докладала. Наївно, нерозумно — але Афіна винуватила їх у тому, що все склалося так, що їй довелося вести їх у цій війні. Що ж, нарешті вона знайшла, на кого злитися ще, крім себе самої.

Цілком виправданим був її гнів на царя локрів Аякса — його ще називають Аяксом Меншим, аби відрізнити від Аякса Могутнього, він же Аякс Теламонід. Той, перший Аякс, відважний герой, помер з честю, від власної руки2, ще до завершення війни, але це цей другий виявився меншим і в заслугах, і в чеснотах. Тієї ночі, коли творилися жахливі злочини й порушувалися всі закони честі, локрієць перейшов усі можливі кордони жорстокості та блюзнірства. У храмі, присвяченому Афіні, він відтягнув троянську княжну Кассандру від вівтаря, біля якого вона шукала притулку.

2 Див. «Троя», с. 264. — Прим. автора.

Свідків-людей у цей час не було, але Афіна не збиралася дозволити Аяксові лишитися безкарним. Усе ж таки це її святилище! Вона нашепотіла про осквернення храму Калхасу, придворному жрецю Агамемнона, і той розповів усе князям та вождям греків, водночас додавши, що Аякс ще й зґвалтував Кассандру.

З усіх греків, яким Афіна благоволила, особливо їй до серця припав Одіссей, цар Ітаки. Їй було надзвичайно приємно, коли, почувши розповідь Калхаса, Одіссей закликав побити богохульника камінням.

Аякс, дізнавшись про це, заховався в найближчому храмі, і це боягузтво лише розпалило лють Афіни. Небачене богохульство — осквернити один храм і бігти по притулок в інший. Таке не можна було лишати безкарним. Одіссей і Діомед, ще один улюбленець Афіни, вимагали витягти злочинця звідти й покарати, проте греки не насмілилися переходити поріг храму, побоюючись якогось дрібного божка, котрому той храм був присвячений3.

3 Ім’я цього божка історія не зберегла. — Прим. автора.

Агамемнон готувався відпливати додому, а поки завантажував кораблі награбованими в Трої скарбами. Скарбів було чимало — усе ж таки Агамемнон був верховним головнокомандувачем об’єднаних сил. Серед живої здобичі була та сама збезчещена при вівтарі Кассандра, яку Агамемнон відібрав в Аякса. Тепер на неї чекала дорога до палацу Агамемнона — там вона стане однією з його наложниць4, а як зістариться і буде вже непридатна для роботи в ліжку, то працюватиме на кухні.

4 Наложниця — не зовсім те слово, але іншого нема. «Коханка»? Абсурдно. «Вимушена коханка»? Звучить ще абсурдніше. «Сексуальна рабиня»? Мабуть, це найкращий аналог, хоча фраза ця з часом дещо затерлася. — Прим. автора.

Донька царя Пріама й цариці Гекуби і, відповідно, сестра Гектора й Паріса Кассандра обрала шлях жриці при храмі Аполлона. Там її краса невдовзі впала в очі самому Аполлонові, той запропонував їй дар пророцтва, і дівчина його залюбки прийняла. Аполлон подумав, що так вона погоджується на його залицяння, і вирішив перейти до справи, проте Кассандра відштовхнула його, шокована тим, що бог вважав, ніби через подарунок має право на її тіло. Принижений і розчарований, Аполлон не міг забрати свій дар назад, — боги такого не можуть, — проте він міг звести його нанівець. Він плюнув Кассандрі в уста. Пророцтва її збуватимуться, але ніхто їм не віритиме.

Увесь жах Аполлонового прокляття дався взнаки того доленосного ранку, коли перед стінами свого міста троянці знайшли зробленого Одіссеєм дерев’яного коня. Величезне грецьке військо, численні кораблі, які роками стояли біля берегів, кудись зникли. Троянці святкували перемогу й вирішили затягнути коня всередину міста. Кассандра благала їх цього не робити, переконувала, що це пастка (чим воно, власне, і було). Вона передвістила, що цей кінь принесе троянцям лише поразку, руйнацію та смерть. Але, зрозуміла річ, ніхто їй не повірив.

І ось її місто лежить у руїнах, родина майже вся загинула, а сама вона йде в кайданах на корабель, який повезе її назустріч долі секс-рабині. На диво, вона не нарікала на долю — навпаки, Кассандра сміялася, розповідаючи в усіх малоприємних подробицях, що чекає на неї та Агамемнона по прибуттю до Мікен.

Весь берег, скільки можна було окинути поглядом, був вкритий кораблями греків та їхніх союзників, які жадібно несли в трюми здобич зі знищеного міста. Вони упивалися своєю перемогою і поводилися — як вважала Афіна — гірше за стерв’ятників чи шакалів, які, знайшовши померлу тварину, поралися з трупом, доки від нього не лишалися самі сухі кістки. Були, звісно, і винятки. Нестор, престарілий цар Пілоса, уже вирушив додому зі скромною здобиччю. Флотилії критянина Ідоменея та аргосця Діомеда теж поспішали додому, на захід і південь. Вірні дружини, милі родини й рідні країни були їм милішими за золоті злитки та прекрасних рабинь.

Проте ніхто не поспішав додому так, як Одіссей. Афіна уважно споглядала, як він сходить на корабель. Під його началом було дванадцять кораблів, і на кожному було по сорок чоловіків — мужів Ітаки. У разі безвітря вони могли сісти на весла, проте більше покладалися на сприятливі вітри. Принісши жертви та промовивши потрібні молитви, вони теж прощалися з проклятим берегом, на якому просиділи довгих десять років.

Одіссей, який, власне, і вигадав хитрий план, що приніс перемогу, отримав у нагороду великий трофей — царицю Трої Гекубу. Сумнівної вартості трофей, як виявилося. Варто було Одіссеєві ступити на борт, жінка накинулася на нього з люттю дикого хижака. Ітакський цар намагався не підпустити її близько до себе, водночас виявляючи дива доброти й обережності, а Гекуба тим часом кричала про всі нещастя, які її спіткали. Її сини — Гектор, Паріс, Деїфоб, Троїл і навіть наймолодший Полідор — усі загинули. Її доньки збезчещені. Її коханому чоловікові Пріаму, найвеличнішому й наймудрішому з усіх царів, яких тільки знав світ, у неї на очах відтяв голову Неоптолем, син Ахілла. Нарешті, вигукуючи свої нещастя, Гекуба підійшла до Астіанакта, єдиного сина великого царевича Гектора. Неоптолем і його люди вирвали дитину з рук матері, вдови Гектора Андромахи, і, сміючись, кинули на гострі камені під стінами Трої5. Перед лицем богів Гекуба присягалася, що доки вуста її мають голос, вона не припинить проклинати греків за ці та інші огидні й невимовні злочини.

5 У деяких версіях Астіанакта вбивають воїни Неоптолема, в інших — наприклад, у трагедії Евріпіда «Троянки», — сам Неоптолем). Виправдовуючи свій вчинок, Неоптолем (а услід за ним — чимало мафіозних босів) пояснював, що Астіанакт міг вирости й удатися до помсти за батька). Тепер Андромаха, очікуючи, як і Кассандра, на долю секс-рабині, томилася в кайданах на кораблі мірмідонян (мірмідонянами, буквально «мурахами» називали вірних Ахіллові фесалійських воїнів. Про їхнє походження див. «Троя»). — Прим. автора.

Одіссей завжди вважав себе людиною дуже терплячою — навіть трохи пишався цим. Проте терпіти невпинний вереск і плювки в обличчя від божевільної бабці йому було несила. Без такого трофею цілком можна було обійтися, тож ітакський цар схопив Гекубу, перекинув через борт й опустив на пісок, де вона далі кричала й гарчала, тепер уже в тіні корабельного носа, аж доки на очах в Одіссея не перетворилася на дикого собаку, якого перед цим наслідувала у своїй люті6.

6 Хай би як склалася доля Гекуби насправді, більшість письменників наполягають саме на «собачому» варіанті. Одне з джерел стверджує, що так боги змилостивилися над жінкою — перетворили її на собаку, аби вона змогла втекти від Одіссея та інших греків і мирно дожити своє життя — ніхто не знає, де саме. Данте припала до серця версія, згідно з якою горе Гекуби за найменшими дітьми, Поліксеною і Полідором, довело її до божевілля, через яке вона почала гарчати, немов пес. «Пес зі скаженими очима». Похована Гекуба була, як дехто каже, у Галліполі, місцині під назвою Кіноссема, «собача могила». — Прим. автора.

Грекам кортіло вирушити додому, але їм ставало розуму не забувати про богів. Під стінами Трої були принесені щедрі жертви-подяки за перемогу й щасливий кінець. Проте Афіні, та й іншим олімпійцям, ці жести поклоніння здавалися надто формальними, поспішними, поверховими — і якимись непереконливими.

Благочестя греків обернулося на блюзнірство ще сильніше, коли Неоптолем вчинив нову страшну річ. Він оголосив грекам, що йому уві сні з’явилася тінь батька, Ахілла, й вимагала принести йому в жертву Поліксену, наймолодшу доньку Гекуба та Пріама. Ахіллові вона припала до серця, коли він якось побачив її в компанії її молодшого брата Троїла — якого він вбив (з огляду на пророцтво, згідно з яким Трої не суджено впасти, якщо Троїл доживе до двадцяти). Хоча Ахілл був тепер мертвий, він якимось чином вважав себе нареченим дівчини, і його тінь вимагала віддати йому Поліксену. Принаймні так стверджував Неоптолем. Серед греків Ахілл був легендою, навколо його сили сформувався своєрідний культ, та й Неоптолема всі побоювалися, адже його мірмідоняни були надто сильними, аби зайвий раз з ними сваритися. Тож усі дали згоду на жертвоприношення. Неоптолем підвів Поліксену до могили Ахілла, де перерізав їй горло. Поліксена не опиралася, сказавши, що краще їй померти в дівоцтві, ніж жити в рабстві. Агамемнон, якому вся ця історія нагадувала, як сам він приніс у жертву свою доньку Іфігенію, мовчки лишився на своєму кораблі7.

7 Див. «Троя», с. 137.

Війна закінчилася, він уже не командував об’єднаними силами греків, авторитет його похитнувся, і він це розумів. Одіссей, Діомед, Аякс більше відзначилися на війні, їх більше любили й шанували. Утомленому генералові час був вертатися до Мікен, до рідного дому, за яким він так скучив. Його корабель тихенько підняв якір та рушив у море, ведучи мікенський флот геть від берега. Пишних проводів не робили, і загалом, відплиття колишнього вождя ніхто не помітив.

В очах Афіни перемога греків і так не була ані радісною, ані славетною. Тепер же, коли боягузький та нечестивий Аякс вибрався з храму, у якому ховався від кари, і безпечно дістався локрійських кораблів, тихе невдоволення богині переросло в кип’ячий гнів. На її очах блюзнір і ґвалтівник проповз по піску й заліз по канатах на свій корабель, і жодному з греків, ані простому воїнові, ані багатому вождю, не стало ані гідності, ані відваги завадити йому. Цього богиня знести вже не могла.

У світі існували сили древніші та могутніші за неї, і навіть за Зевса, її батька, предвічні закони, чиї імена — Час, Доля, Неминучість, Справедливість і Кара. У греків вони носили імена Хронос, Морос, Ананке, Діке і Немезіда. Їхні закони правили всесвітом, їх було не уникнути й не зупинити — як і законів, за якими ріки течуть у моря, а випущений з руки камінь падає на землю. Посейдон, брат Зевса, міг зрушити землю й обернути цілі міста на купу каміння. Гефест міг змусити гори випускати із себе полум’я й лаву, Зевс міг заховати небо за грозовими хмарами й запалити землю блискавками, але їхня велич не могла зрівнятися з Часом, Долею, Неминучістю, Справедливістю й Карою. Усі боги, титани, люди — цілі всесвіти були лише порохом перед ними.

Ці сили не мали ані облич, ані тіл, ані особистих рис, не мали небесних осель чи земних храмів, де їх можна було задобрити молитвами чи жертвами. Але наставав час, коли дію цих прадавніх сил можна було відчути. Афіна була більш ніж упевнена, що цей час настав.

Зевс, щасливий із того, що війна нарешті добігла кінця, знав, що Афродіта, Арес та Аполлон, які від самого початку співчували троянцям, не дадуть йому спокою, просячи, аби греки дорогою додому скуштували лиха, скільки лише можна. Але коли в коліна йому кинулася Афіна з проханням потопити грецькі кораблі, це для головного олімпійця було таки трохи сюрпризом:

— Десять років ти клянчила в мене, аби греки перемогли за будь-яку ціну, а тепер хочеш їх усіх перебити?

Посейдон і Гера, дружина Зевса, які теж завжди вболівали за греків, гучно висловили свою згоду з Афіною. Нехай грецькі кораблі розмітають бурі, а найгірший з них, Аякс, загине у хвилях. Нечестивці мають бути покарані.

— Що ж, добре, добре, — Зевс провів рукою по чолі, — ідіть, роздмухуйте вітри, гойдайте хвилі, починайте бурі, але пам’ятайте...

— ...і мені потрібна ще одна буря — перебила чоловіка Гера.

— ...я ж казав, гойдайте хвилі, скільки завгодно.

— Ні, мені треба окрему. Іншу.

Зевс похитав головою:

— Слухай, я вже казав: я не збираюся ще десять років терпіти те, як ви постійно приходите до мене й просите зай­няти то один бік, то другий. Годі вже з мене! Нехай смертні самі дають собі раду, як можуть!

— Але, любий мій чоловіче, я ж знаю, ти мені не відмовиш!

Прийшов час Гері пустити в хід свої очі, перед якими великий громовержець ніколи не міг встояти8.

8 У Гомера богиня завжди «волоока» — «з бичачим поглядом». Такий епітет з роками стає дедалі менш приємним. Але богині були до серця корови з телицями, і, імовірно, у ті часи цей епітет значив, що в неї великі очі. Для нас корови мають вигляд не такий величний, як дружина володаря Олімпу, але річ, мабуть, у тому, що ми недостатньо уважні. — Прим. автора.

— Але навіщо тобі окрема буря?

— Посейдон чинитиме шкоду грекам, які пливуть до себе додому, на захід. Але мені треба, аби він наслав бурю на інший корабель, який пливе на південь, троянський корабель.

— Троянський? Знову троянці? Які троянці? Де троянці? З них же не лишилося нікого?

— Я про царевича Енея.

— Але заради всього святого, я не можу дозволити його вбити. Він син Афродіти9.

9 Афродіта завдяки хитрощам Гермеса закохалася в Анхіза, двою­рідного брата троянського царя Пріама, і народила йому сина, якого прийняли у вищі кола Трої. Див. «Троя». — Прим. автора.

— А я й не прошу, щоб ти його вбив — лише потопив його корабель і сплутав його плани.

— Але навіщо? Еней — людина порядна й благочестива. Я не чув, аби він робив щось недостойне. Я розумію, ти недолюблюєш троянців, але Троя впала, троянці переможені. Маєш тішитися...

— Ні, я вимагаю цього.

— Ні. Ще раз ні. Мені справді час припинити все це. Афіна отримає, що просила, бо Аякс справді заслужив на кару. Але у твоєму випадку, люба Геро, я на поступки не піду. Еней і так смиренний, та й втратив усе, що мав, тож твоє бажання принизити його ще більше — воно дріб’язкове й огидне. Нехай собі пливе спокійно. Такою є наша воля!

На підтвердження слів Зевса в небі пролунав грім.

Щоки в Гери почервоніли від гніву, однак вона слухняно вклонилася верховному богові. Потім, коли вони із Зевсом залишаться наодинці, вона обов’язково скаже йому все, що думає щодо цього публічного приниження, але тут, перед іншими олімпійцями, вона не буде влаштовувати сімейних сцен. До того ж Гера чудово знала: коли Зевс починає говорити про себе у множині — сперечатися з ним немає сенсу.