Одіссея

Жебрак

Наступного ранку, ледь поснідавши, Телемах заявив, що вертається до палацу, до матері. Тоді обернувся в бік Одіссея.

— Не хочеш пройтися зі мною, старче?

— Ви дуже добрий, пане. Справді, я хотів би сходити в місто. Там збирати милостиню легше, ніж у полях. Я не хочу лишатися тут надовго й обтяжувати нашого друга Евмея, який так щедро й гостинно мене прийняв. Але ви, царевичу, ідіть уперед. У вас буяє молодість і сила, я вас лише затримуватиму. До того ж ранковий холод морозитиме мені кістки крізь це лахміття. Я вийду, коли сонце забереться трохи вище в небо. Можливо, тоді господар зробить мені останню ласку та пройдеться зі мною до міста?

Евмей, звісно, кілька разів запевнив, що такий чемний і поштивий гість ніяк його не обтяжує, але врешті-решт погодився, сказавши наперед, що провести його в місто буде йому радістю й честю.

Коли пастух відвернувся, батько й син показали один одному язики та тихенько засміялися.

Ідучи в місто, Телемах зупинився перед домом Клітія й узяв із собою до палацу Теоклімена, провидця з Аргосу. Пенелопа, звісно, була дуже рада побачити сина, а з нею в кімнаті була Евріклея, стара няня Телемаха. Дві жінки влаштували змагання, хто обійматиме юнака сильніше й довше.

Як справжня мати, Пенелопа наполягла, аби Телемах з гостем передусім поїли. Але варто було йому з Теокліменом сісти, як жінки засипали юнака запитаннями:

— Де ти був? Кого бачив? Що нового в Пілосі? А ще що де нового? А можна?...

Намагаючись жувати й говорити одночасно, Телемах розповідав про відвідини Нестора й подорож у Спарту, про зустріч із Менелаєм та Єленою. Коли ж царевич дійшов до розмови Менелая з Протеєм і до слів Морського старця, що Одіссей сидить на Огігії в німфи Каліпсо, у неволі, але беззаперечно живий, — Пенелопа не змогла стримати сліз:

— Навіть не знаю, що гірше — страх чи надія. Якщо він справді живий, хоча пройшло стільки років...

— Ясна пані, — втрутився Теоклімен, — пробачте мені за те, що надія приносить нам нові ускладнення, але Аполлон дав мені дар передбачення, тож коли я бачу майбутнє — я просто зобов’язаний поділитися ним з вами. Іменем великого Зевса я присягаюся, що ваш чоловік живий. Ба більше, він вже в Ітаці. Невдовзі він прийде в палац, поверне собі дім і царство та помститься женихам, які насмілилися так непорядно вас здобувати. Я бачу це ясно.

Пенелопа подивилася на нього — довгим і тяжким поглядом:

— Ти зрозумієш мене, провидцю, якщо я скажу, що двадцять років розлуки зробили мене дещо недовірливою. Ти здаєшся чесною людиною, мій син любить і шанує тебе, і я не маю сумніву, що наміри твої добрі й щирі. Я молюся, щоб ти мав рацію. Але дуже прошу більше не говорити про це нічого.

Теоклімен вклонився:

— Ясна пані, я все розумію. Сумнівайтеся. Це наймудріший шлях.

Надворі здійнявся галас.

— Що це таке?

Телемах глянув вниз крізь вікно:

— Нічого особливого. Женихи влаштували змагання з метання диска та списа.

Десь із хвилину царевич дивився на розваги непроханих гостей, а потім тихо промовив: «Розважайтеся, доки можете, любі друзі. Недовго вам залишилося, недовго».

Десь у той самий час Одіссей і Евмей виходили з пастушої хижі. Одіссей був у жебрацькому лахмітті з брудною торбиною. Евмей пожартував, що на його плащі стільки дірок, що в місті його можна продати як рибальські сіті.

Підійшовши до міста, пастух гордо вказав старцеві на фонтан — кам’яну чашу з вишуканим різьбленням, у яку стікала вода з підземного джерела. Виходила криниця, з якої брали воду городяни:

— Неріт, Ітак, Поліктор криницю оту спорудили.

Тут почувся голос:

— Рох-рох, свинорилий! Не підходь до води, бо вона потім смердітиме.

Одіссей з Евмеєм обернулися. Повз них інший пастух гнав стадо кіз. Евмей прошепотів Одіссеєві на вухо: «Це Мелантій, груба й невихована людина. Не звертай уваги».

— А хто це в нас тут? — Мелантій оглянув Одіссея з ніг до голови й затиснув пальцями ніс. — Ух ти! А ти смердиш ще більше, ніж свинорилий. Хто ти, в біса, такий?

— Просто мандрівник, який сподівається знайти в палаці гостинний прийом, — спокійно відповів Одіссей.

— Ще один жебрак з великою торбою? Ха! Нічого, Ір тебе побачить, він тебе точно побачить! — ця думка наче розбур­хувала уяву Мелантія, і він повторював фразу про Іра ще й ще.

Евмей з Одіссеєм лишили Мелантія з його козами й пішли собі далі:

— Який неприємний чоловік, — сказав Одіссей. — А що означають його слова про Іра?

— Навіть не знаю. Але будь обережним, друже. Ось, ми підійшли до палацу. Але радив би тобі пошукати щастя в іншому місці.

Одіссей подивився на брами і на двір, який відкривався за ними.

— Красивий палац, — сказав він, — добрі пропорції. Хто б не креслив і не будував його, він знав свою справу.

— Ти мудрий у судженнях, мій друже. Звів його мій пан, Одіссей. Сам. Кожен камінь, кожну дошку. Непогано ж?

Тут до них донісся запах смаженого м’яса, звуки музики й гучний сміх.

— Що ж, йди вперед, — сказав Одіссей. — Не треба, аби тебе зайвий раз бачили із потворним старим жебраком.

— Але будь обережний, друже. Ті люди однаково легко кинуть у тебе камінь, табуретку або спис.

На цьому пастух пішов, а Одіссей рушив до палацу. Біля брами він почув дивний звук, наче плач. На старому килимку серед кісток і гною лежав старий, хворий пес, сивий, весь у корості й кліщах. Відчувши запах Одіссея, він підвівся, нагострив вуха й вильнув хвостом.

Цар не міг стримати сліз. Він одразу впізнав Аргуса, свого улюбленого гончака. Востаннє він його бачив на пристані, коли відпливав у похід на Трою. Останній образ дому в очах мандрівника, перед тим, як корабель вийшов з гавані — Пенелопа, яка ледь стримувала сльози, Телемах у неї на руках і Аргус, який стрибав і жалісно вив.

Одіссей простягнув руку й погладив вірного пса. Аргус підняв голову й радісно заскавчав. Він чекав на господаря двадцять років — і дочекався. Пес затремтів усім тілом, потім тихо загарчав і помер.

Одіссей розумів, що зі сльозами на очах у палац краще не заходити. Зібравши волю в кулак сильно, як ніколи, він видих­нув, зсутулився, як і личило старому жебракові, потягнув за бронзове кільце й увійшов до палацу.

У вуха йому вдарили шум і галас. У двох протилежних кутах великої зали співали музиканти — кожен своє, перекрикуючи один одного. Слуги, прислужники й служниці метушилися, намагаючись догодити женихам, які гучно й нахабно вимагали ще вина, ще м’яса, ще музики — і ще багато чого.

Побачивши Одіссея, старого, згорбленого, у лахмітті, женихи пожвавилися:

— Нова забава!

Спочатку в гостя полетіло яблуко. Потім — бронзова тарілка. Від них Одіссей ухилився.

Підвівся Антіной:

— Якщо я влучу — з кожного по срібній монеті.

Він підняв дерев’яний табурет і кинув його в Одіссея, влучивши у стегно. Той вистояв, ніби табурет був сплетений із соломи.

Мабуть, краще було б, якби він закричав від болю. Женихи почали сміятися зі слабкого Антіноя, у гостя полетіли нові табурети, і він, на радість женихам, заховався під стіл.

Телемах обіцяв батькові не втручатися, але це вже було занадто.

— Вас хіба не вчили, як поводитися? — закричав він на женихів. — Будьте ви прокляті, дикі пси. Гостей захищає сам Зевс, хіба ви цього не знаєте? Хоч царя, хоч жебрака — гостя в Ітаці шанували завжди. Ганьба вам!

Усі залицяльники обернулися до царевича:

— О! Що він каже! Ганьба нам!

— Який зухвалий!

— Що цей святенник собі думає?

— Треба провчити нахабу!

Тут уже Одіссей мусив щось вдіяти.

— Нехай милостиве панство розважиться! — сказав він, вилізаючи зі свого сховку та розкриваючи торбу. — Подайте бідному жебракові! Буду радий усім об’їдкам.

Дехто з женихів давав йому копняка, а дехто зі сміхом закидав у торбу кісти й яблучні огризки. Торба, стара й уся в дірках, почала тріщати по швах, вміст її почав випадати, і бідолаха повзав по кам’яних плитах підлоги, підбираючи об’їдки. Зала зайшлася реготом, який раптом припинився. До зали увійшов чоловік, так само вдягнений у лахміття.

— Що ми бачимо! — вигукнув Антіной. — Тут у нас з’явився суперник!

Новоприбулець дивився на Одіссея з відкритою ворожнечею. Його лахміття було в дещо кращому стані, тканина була не така страшна й не така подряпана, а живіт — кругліший. Одіссей був справжнім жебраком, а чоловік, який щойно увійшов, нагадував актора, що грає жебрака на сцені чи вуличних гуляннях.

Він обійшов навколо Одіссея, оглянув його, скрививши губи, наче покупець, що перевіряє, якого коня йому продають:

— І з ким, до біса, він хоче тягатися?

— О чужоземцю, ти кинув виклик самому Ірові! — сказав Антіной. — Дарма ти це зробив.

— Ми називаємо його Іром, бо він, як Ірида — приносить нам звістки, — додав Еврімах115.

115 Ір — чоловіча форма імені Ірида. Так звали богиню, яка біжить веселковим мостом, несучи послання від богів. У Гомера справжнє ім’я Іра — Арней.

— Я такий самий бідний безхатько, як і ти, — сказав Ірові Одіссей. — І так само покладаюся на милість цих щедрих панів.

— Такий самий, як я? Як я? Я — головний міський жебрак, знаний та шанований у цілій Ітаці116.

116 У Гомера — «По цілій Ітаці славився жадібним пузом своїм, і нахабством з пияцтвом». — Прим. перекладача.

А ти — підлий, негідний, смердючий волоцюга без роду-племені, який не вартий купи лайна під моїми сандаліями. Геть звідси! — Ір указав великим пальцем на двері.

— Тут знайдеться місце для нас обох, брате, — сказав Одіссей примирливим тоном. — Для чого нам переходити до бійки?

Ір засміявся:

— Ах ти шмаркачу, боягузе. Попереджаю востаннє. Або ти забираєшся звідси із цілою пикою, або вилітаєш із розбитим носом. Вибір нескладний.

Еврімах гримнув кулаком по столу й закликав до бійки. До нього приєдналися інші. Женихи забили тарілками й келихами по столу, а ногами по підлозі.

— Гаразд, гаразд! — вигукнув Антіной. — Влаштуймо все по-чесному. Переможець отримає з нашого столу все, що зможе з’їсти й випити.

Женихи хором заревіли:

— Бій безхатьків! Бій безхатьків!

Одіссей підняв руку:

— Вельможне панство! Я розумію, якому високоповажному чоловікові я перейшов дорогу. Насмілюся сказати, що цей... цей вельмишановний пан не залишить від мене й мок­рого місця.

— Саме це я й зроблю, старий! — Ір сердечно плескав Одіссея по спині.

— Тому я дуже прошу, — продовжував цар-жебрак благальним тоном, — аби ніхто з вас не втручався в бій. Навіть без ваших спроб збити мене з ніг, я ледь встою проти пана Іра. Обіцяєте не втручатися?

Підвівся Телемах:

— Не бійтеся, пане. Битва буде чесною.

— Дякую вам, юначе, ким би ви не були, — відповів Одіссей.

Телемах намагався не всміхатися.

Посередині зали розчистили місце для бою. Ір із реготом ходив навколо, кланяючись глядачам із поважним виглядом. Тим часом Одіссей скинув плащ і заправив драну туніку в нижню білизну. І тут виявилося, що Афіна, змінюючи його вигляд, подбала про сивину в бороді, зморшки на обличчі й руках, але забула припасувати до зморщок і лахміття решту Одіссеєвого тіла. Тепер очам присутніх відкрилися його широкі плечі, міцні груди й потужні м’язи.

Ір зупинився й ковтнув слину. Тим часом Одіссей скинув сандалії та поставив на підлогу ліву ногу, потім праву. Ір завмер. Одіссей усміхнувся. Женихи засвистіли.

Антіной підвівся й закричав на Іра:

— І хто тут тепер шмаркач і боягуз? Хто дрижить, немов перелякане щеня? Якщо ти програєш цьому стариганю, клянуся, я відправлю тебе до царя Ехета — а він знався на тортурах. Якщо тобі пощастить, лише відріже тобі ніс і вуха, відірве яйця і кине їх своїм псам!117

117 Ехет — легендарний цар Епіру, який жорстоко вбивав усіх чужоземців, які приходили в його володіння. — Прим. перекладача.

Одіссей тим часом думав. Він може вбити його одним влучним ударом у горло. Зламаю кадик — і все. Нічого складного. Але тоді залицяльники можуть щось запідозрити. Аби план спрацював, йому було конче важливо залишатися в очах ворогів незграбним жебраком.

Ір вийшов уперед, розмахуючи кулаками, немов млин. Одіссей ухилився, ніби з переляку, а потім вдарив. Сторонньому глядачеві могло здатися, ніби він махнув рукою з відчаю і влучив випадково, і лише справжній знавець кулачного бою оцінив би ідеально вивірений джеб досвідченого майстра. Кулак Одіссея врізався в обличчя Іра збоку, розбивши його ніс і щелепу в одну криваву кашу. Головний жебрак Ітаки впав на підлогу, кашляючи кров’ю. Під веселі крики публіки, кланяючись праворуч і ліворуч, Одіссей витяг Іра за ноги геть з палацу, прихилив до стіни й вклав йому в руку посох:

— Тепер проситимеш милостиню тут, — сказав він ворогові в закривавлене обличчя. — Якщо ще хоч раз коли-небудь спробуєш принижувати інших жебраків — буде ще гірше. Зрозумів?

Ір хрипів і булькав, у роті тріскали криваві бульбашки, не даючи вимовити ані слова.

— Кивни, якщо зрозумів, — сказав Одіссей.

Ір кивнув, скривившись від болю.

У залі на переможця чекало величезна таца з фруктами та хлібом. Амфіном, один з женихів, поплескав його по плечах і відвів до тарілки з козячими ковбасами.

— Ось твоя нагорода, старче!

Тим часом Еврімах покликав музикантів і зібрався танцювати. Одіссей заспокоївся. На нього більше не зважали. Тут із жіночих покоїв спустився Телемах. Підійшовши до батька, він тихо сказав:

— Я бачив матір. Вона вже почула про нового жебрака, і їй дуже прикро, що його так зустріли. А ще її зацікавило твоє вміння вправлятися зі словами й кулаками. Мати кличе тебе нагору й хоче прийняти, як личить приймати гостя.

Серце Одіссея калатало у грудях — нарешті він побачить Пенелопу! Але розум підказував: відкриватися ще зарано.

— Я піднімуся, — сказав він синові, — але відкриватися не буду. Зберігати моє повернення у таємниці — це буде надто тяжко.

Телемах кивнув:

— Тобі видніше. Але вона знає, що ти мандрував по цілому світі та сподівається почути якійсь звістки про... про тебе. Вона ж не знає, що ти — це ти. Тож я маю на увазі звістки про...

Одіссей усміхнувся:

— Я розумію. У тебе сплуталися слова й думки, але я розумію, про що йдеться.

— Е-е-е... Дякую. Я думаю. Ходімо, — Телемах повів батька нагору. — Але мати вирішила, що перед розмовою ти захочеш вимитися.

Він показав на зачинені двері. Одіссей прошепотів синові на вухо:

— Тепер час починати. Зараз вони якраз пиячать, співають, танцюють. Візьми тих, кому цілком і повністю довіряєш, і швидко прибери зі стін усю зброю. Занесіть до комор і там закрийте. Але лиши для нас по щиту, мечу й спису — заховай їх десь у темному кутку, щоб ми могли їх швидко вхопити. Зрозумів?

Телемах глибоко вдихнув і кивнув:

— Так, зрозумів. Але якщо раптом мене помітять і запитають, що я роблю?

— Тоді... Тоді скажи їм, що це наказ Пенелопи. Вона веліла почистити зброю, адже незабаром у неї весілля і палац має бути прибраним і прикрашеним. Вони так зрадіють тому, що Пенелопа незабаром обере одного з них, що більше ні про що не думатимуть.

Телемах із подивом похитав головою:

— Батьку, розповіді про твою хитрість аж ніяк не перебільшені.

— Ненавиджу це слово. Чому не можна сказати «блискучий розум» або «винахідливість»?

Телемах засміявся й пішов донизу, а Одіссей увійшов до ванної кімнати.

На табуреті біля ванни, наливаючи у воду пахучу олію, сиділа стара жінка. Піднявши голову на гостя, вона всміхнулася.

— Заходьте, пане. Не бійтеся.

Одіссей ледь стримався, щоб не закричати. Перед ним була Евріклея, його стара няня.