Одіссея

Скілла і Харібда

Перед нами лежала довга берегова лінія. З одного боку її був вузький прохід між двома скелями, з другого — такий самий прохід між двома іншими скелями.

Я примружив очі та придивився до тьмяних обри­сів суші. На крайній лівій скелі я помітив самотнє дерево. Кіркея згадувала, що на скелі, біля якої живе Харібда, чудовисько-вир, росте фігове дерево. Отже, на протилежній скелі живе страшна Скілла. А з правого боку то сходилися, то розходилися дві величезні скелі. Біля них здіймалися пінні бризки і чувся гуркіт потужних хвиль.

— Це — планкти, знамениті блукаючі скелі, — сказав я. — Навіть не думайте пройти між ними — це справжнє самогубство. Отже, щоб пройти у відкрите море, яке приведе нас додому, нам доведеться пройти іншим проходом, — і я показав їм на прохід між Скіллою і Харібдою.

Я попередив команду, чим небезпечна Харібда, бризки від якої виднілися попереду. Потрапити у її вир — то теж неминуча смерть. «Ми маємо правити ближче до іншої скелі», — сказав я, не говорячи прямо про Скіллу. Про цю багатоголову, довгошию та гострозубу потвору я не сказав ані слова — і ще й досі докоряю собі за це. Це було боягузливо. Це було нечесно. Чи личило це царю, вождю, капітану? Може, ні — а може, і так. Адже це було необхідно. У мене був вибір між багатоголовою потворою і потворою-водовертю — і я обрав менше зло. Так само в мене був вибір: приховати чи розкрити правду — правду, яка може змусити моїх людей кинути весла й відмовитися йти далі. А ми мусили йти далі. Тож мені довелося приховати правду. Шестеро добрих, відважних людей, моїх бойових побратимів, слід було принести в жертву.

Мені й досі соромно, як легко було мені удати радість та впевненість. Я стояв біля щогли й підбадьорював людей:

— Так тримати, хлопці! Бачите там димок над водою? Це Харібда, потвора-круговерть. Стерновий, прав ближче до іншої скелі!

Харібда була воістину жахлива. Ми трималися якомога далі від неї, але бачили, як вода збирається у воронку, яка сягала самого морського дна. Я почав рахувати, і коли дійшов до шістдесяти, почувся громоподібний рев, і з глибини піднявся цілий стовп води. Кіркея мала рацію — потрапивши у вир, ми б ніколи не вирвалися назовні.

Ми пройшли лише половину шляху, коли сталося те, що мало статися, — показалася Скілла. Шість довгих ший витягнулися до самої палуби — вони гарчали й клацали зубами. Зуби, гострі, немов мечі, враз вхопили шістьох чоловіків з моєї команди. Відважні красені, загартовані в боях, зникли в пащах чудовиська, а ми могли хіба споглядати на це із жахом.

Я згадав настанови Кіркеї й тихо проговорив молитву до Кратеї, матері Скілли — дивно, що в такого чудовиська є мати! Тим часом голови потвори затягнули шістьох бідолах на скелі. Вони пручалися, намагалися вирватися та взивали до мене, але все було марно. Ці крики лунатимуть у моїй голові до самої смерті. Чи були то прокльони? Чи прощання? Чи вони кликали мене, як налякана дитина кличе батьків? Я цього так і не дізнаюся. Але коли серце моє, наче чорні хмари, охоплює смуток, — лише прокльони чую я у передсмертних криках нещасних, які простягали до мене руки, не в змозі вирватися з хижих пащ чудовиська. Я пройшов усі відомі моря від сходу до заходу, від півночі до півдня, бачив багато жахів, але ніщо не зможе зрівнятися з останнім поглядом моїх товаришів, які зникали між іклами Скілли.

Проте ми все ж таки пройшли цю протоку, і більша частина команди лишилася цілою та неушкодженою. Лишалося тільки переконати самого себе, що я вчинив правильно.

Ще один острів — і ніщо вже не завадить нам швидко повернутися додому.