Одіссея

Спарта

Подорожувати з Пейсістратом було легко й приємно. Як і Телемах, він був немовлям, коли батько вирушив у похід на Трою, тож чудово розумів, наскільки тяжко почувається ітакський царевич. Супутники по черзі правили колісницею, і Пейсістрат підбадьорював товариша, як міг. Попереду в бік Спарти скакали четверо озброєних вершників — Нестор подбав про охорону.

— Не те щоб тут водилися розбійники, — заспокоював він Телемаха, — подорожніх не грабували, не ґвалтувати й не вбивали вже кілька... є... днів.

Телемах розсміявся.

— Ти колись бував у Спарті? — запитав він Пейсістрата.

— Багато разів. Але тільки на різних забавах — полювання, усе таке. У царському палаці я ще не бував.

— А як ти думаєш — побачимо ми Єлену?

— Чому б ні? І нарешті я в чомусь переплюну брата!

— Але ж він був там? У Трої, коли вона впала. Він мав бачити Єлену.

— Е, ні. Менелай рушив одразу в палац, знайшов її та швидко провів на свій корабель. Трасімед казав, що бачив її — але лише мигцем, і то вона була вся загорнута в покривало.

— Але ж я чув, що коли Менелай йшов до своїх кораблів, дорогу їм заступила велика група грецьких солдатів: хотіли забити Єлену камінням, адже саме через неї почалася війна. Однак Єлена підняла покривало, і її краса так вразила солдатів, що камені випали з їхніх рук, і Менелай з дружиною спокійно пройшли повз юрбу. Принаймні я таке чув.

— О, ці байки завжди множаться так, що пройде кілька років — і говоритимуть, що вся грецька армія лягла в багнюку перед Єленою, аби вона пройшла, не забруд­нивши ніжок!

— Або що сама Афродіта спустилася з неба й чарівним образом перенесла її на корабель!

— Ага! У вигляді лебедя.

— А от цього не треба, — Пейсістрат кинув на Телемаха серйозний погляд. — Якщо хочеш побачити Єлену — у жодному разі не згадуй лебедів. Ти ж знаєш, її батько був лебедем.

— Її батьком був Зевс!

— Зевс у костюмі лебедя.

— У костюмі? Ти серйозно?

— Ну тоді він перетворився на лебедя.

— І що, вони з Клітемнестрою вилупилися з яєць?

— А з ними — брати Кастор і Полідевк, які зараз підморгують нам з небес, як зірки.

— Ти насправді віриш у ці казки? — запитав Телемах. — Боги перетворюються на птахів та звірів і вештаються між нами, аби... ну, тойво, знаєш, про що я...

— Аби злягатися з красивими смертними?

Телемах усіма силами намагався не виказувати своє здивування:

— Ну, щось таке.

— Наші батьки та діди саме в це й вірили, — гордовито відповів Пейсістрат. — Половина царів Середземномор’я вважають, що походять від богів. Але я за ціле життя навіть німфи не бачив — що вже про богів казати. А ти?

Телемах мовчав. Він думав про Ментеса, про Ментора та про їхні глибокі сірі очі.

— Зустрічав чи ні? — повторив своє запитання Пейсістрат.

— Ні, — поспішно відповів Телемах, — звісно, ні.

Єлена і Менелай

Юнаки стояли перед брамою, усі в дорожній пилюці. Вартовий глянув на них і не зовсім упевнено доповів своєму начальникові. Той вийшов, глянув на них і не зовсім упевнено доповів Етеонею, який був зброєносцем Менелая всі десять років Троянської війни, а зараз — його головним посильним. Етеоней глянув на гостей і не зовсім упевнено пішов доповідати про них самому цареві.

— Що ж, ми пройшли найповнішу перевірку, — сказав Пейсістрат, сходячи разом із Телемахом з колісниці.

— Впустіть гостей, впустіть скоріше! — наказав тим часом Менелай Етеонеєві. — Клянуся Зевсом, якби не гостинність добрих людей, невідомо, чи були б ми тут зараз. Хіба ні?

Лише перебігти оком по новоприбулих вистачило Менелаєві, аби зрозуміти — вони як мінімум шляхетної крові. Юнаки поводилися скромно, але без тіні незграбності чи самозосередженості, а манери їхні були бездоганні.

— Вітаю вас, молоді люди! — привітав їх спартанський цар. — Передусім нам слід змити з вас дорожній пил, а потім ми поговоримо.

Менелай плеснув у долоні, й у кімнату увійшли двоє юних дівчат, які скромно вклонилися гостям.

Ледь стримуючись, щоб не загиготіти, хлопці чемно пройшли за дівчатами до великої мармурової ванни, де не менш (а може, і більш) вродливі служниці змили з них дорожній бруд, вимили та намастили пахучою олією. Одягнувши гостей у чисті туніки, їх провели у великий зал, де Менелай розкрив їм обійми:

— Так набагато краще. Сідайте, їжте й пийте.

Власне, тільки їжа й могла відволікти Телемаха від споглядання на розкішне убранство палацу. Пілос і палац Нестора — так, вони були красиві, але тут... високі стелі, прикраси зі слонової кістки, бурштину, срібла, золота — такого Телемах не те щоб ніколи не бачив — він навіть уявити собі не міг такої краси. Будинок його батька на Ітаці, яким Телемах так пишався, який вважав найкращим місцем на землі, який усі його співвітчизники називали палацом? — цей «палац» здавався стайнею, хлівом, нещасною халабудою, як порівняти із цією величною, блискучою цитаделлю, гідною богів. Царевич тихенько шепнув Пейсістратові на вухо:

— Ти можеш повірити, що таке існує на землі? Здається, навіть Зевсів дім на Олімпі й уполовину не такий розкішний.

Але в Менелая був чуйний слух, і він відповів Телемахові:

— Чертоги безсмертного Зевса стоятимуть вічно. А цей палац — так само, як і все навколо нього, — рано чи пізно обернеться в руїни. Пам’ятайте про це. Але мені приємно, що ви так вражені. Усе ж таки недарма я десять років здобував під стінами Трої статки на його будівництво. Хоча — я віддав би третину всіх цих скарбів, аби славетні герої, що полягли під стінами Трої, були знову зі мною.

Телемах знову ледь стримав усмішку. Третину! Отже, віддати всі скарби, аби повернути полеглих друзів, Менелай був не здатний!

Тим часом спартанський цар продовжував:

— Ви вже пробачте мені весь отой розгардіяш. У нас тут подвійне весілля. Наша люба донька Герміона обіцяна Нео­птолему, сину Ахілла... хай би що із цього вийшло...

Останні слова були сказані так тихо, що Телемахові стало соромно, що він їх почув. Менелай тим часом говорив далі:

— Наступного тижня ми відправляємо її у Фтію, де вона вийде заміж і стане царицею мірмідонян. А через місяць після цього мій любий син Мегапент бере за жінку Іфілоху, доньку мого доброго друга Алектора.

— Дозвольте висловити наші щирі вітання, Ваша Величносте, — сказав Пейсістрат.

— Дякую. Ви, мабуть, помітили, що я сказав «наша люба донька» і «мій любий син». Річ у тім, що, давши життя Герміоні та сину Нікострату, моя дружина Єлена — незабаром вона спуститься до нас — не може більше мати дітей. Тож Мегапента мені народила одна рабиня. У нас у Спарті так роблять усі, але в інших краях, я знаю, такий звичай не схвалили б.

Телемах ковтнув від подиву — не лише від того, що цар так спокійно переповідає їм подробиці свого інтимного життя, а й від слів «моя дружина Єлена». Він говорить це про неї, про саму Єлену Троянську (як називав її цілий світ) — чи Єлену Спартанську (як вчили казати Телемаха).

Тишу розвіяв Пейсістрат:

— Ваша Величносте, кажуть, ви билися пліч-о-пліч із найвеличнішими воїнами в історії людства!

— Саме так, саме так. Я бився під проводом мого брата Агамемнона. Знаєте, що сталося з ним?

Юнаки кивнули головами з трагічним виглядом.

— Щовечора я сиджу тут, плачучи за ним та за іншими героями — особливо за Одіссеєм. Ви ж чули про нього та його подвиги? Повірте, щоб про нього не говорили й не співали — його справжні заслуги набагато вищі. Яка людина! Який розум!

— Він... теж загинув? — Телемах лише й зміг прошепотіти.

— Ніхто цього не знає. Його кораблі збила з курсу буря. Дев’ять чи десять років тому це сталося — уже не пригадаю. Троя впала давно. Так само розметало тоді й наші кораблі. Різні чутки ходять про Одіссея, але правди ніхто не знає. Щоправда, в мене є...

Телемах підніс до очей край плаща та провів ним по обличчю, ніби витер піт.

І якраз у цю мить до зали увійшла Єлена.

Отут і стали в пригоді тривалі місяці занять з етикету. Якби не вони — Телемах з Пейсістратом завили б і закричали б, немов гагари, від захвату. А так — вони рівнесенько стали й чемно вклонилися. Але серце в грудях кожного калатало так, що кров стукала у вуха. Телемаха краса Єлени приголомшила. Це було, немов гучний акорд музичного інструмента. Як луна великого дзвону. Як рев тисячі биків. Як брязкіт тисячі мечів.

Сама ж Єлена тим часом глянула на юних гостей:

— Але Менелаю, — сказала вона, — хто ці молоді люди? Вони ще не представилися?

— Ми чекали на тебе, щоб уже разом перейти до імен і родоводів.

Так воно й мало бути. Одразу розпитувати гостей про те, хто вони й звідки, суперечило законам гостинності.

— Мені здається, тут і так усе зрозуміло. Помилитися неможливо. Перед нами — юні Нестор і Одіссей.

Пейсістрат, який першим прийшов до тями, виступив вперед:

— Я справді маю честь бути сином Нестора, Ваша Величносте. Моє ім’я — Пейсістрат. Зі мною — мій друг Телемах з Ітаки.

— О, Телемаху! — Єлена виступила вперед і обійняла Одіссеєвого сина.

Телемах навіть у найсміливіших снах не міг уявити цього — прекрасна Єлена Троянська обіймає його й плаче.

Невдовзі всі четверо говорили між собою так, ніби вони старі друзі, знайомі ціле життя.

— Ніколи не бачив я людину, подібну на Одіссея! — казав Менелай Телемахові. — Його розум — так, усі знають про його хитрі витівки. Але його воля! Його відвага! І сила, сила теж. Я бачив, як він кинув дорослу свиню на десять футів уперед. Я не брешу й не перебільшую.

— А знаєш, що ще він зробив? — додала Єлена. — Він узяв батіг і почав бити себе, доки весь не вкрився рубцями. Потім вивалявся в багнюці й пилу й так підійшов до брам Трої. Ніхто не затримав його — усі думали, що це просто жебрак. Але я його впізнала й одразу затягла до своїх кімнат. Він розповів мені про Менелая, і своїми мудрими словами, своєю добротою й розумінням Одіссей зняв із мене всі накладені Афродітою чари, які змусили мене забути й рідну Спарту, і мою родину. Одіссей запевнив мене, що я... що я пробачена.

Менелай узяв її за руку:

— Не було чого пробачати, моя люба.

Невдовзі вони говорили про десятилітню війну під стінами Трої та її героїв. Телемахові все було цікаво. Чи правда, що Гектор, хоч і троянець, був добрим і шляхетним? Яким був на вигляд Пріам? Чи справді боги з’являлися над полем битви?

Пейсістрат запитав, як загинув його брат Антілох:

— Кажуть, що він загинув, аби врятувати мого батька від ефіопського воїна Мемнона.

— Це був один з найхоробріших учинків, які я бачив, — відповів Менелай. — Тобі розповів про це сам Нестор?

Пейсістрат похитав головою:

— Він ніколи не говорить про Антілоха. Для нього це занадто боляче, тож ми й не наполягаємо.

— Усі ми любили його. Коли Мемнон убив його, Ахілл розлютився — і ця лють була однією з найстрашніших. Він пробився в саму гущу бою, убиваючи праворуч і ліворуч. Ніколи ми ще такого не бачили. Він помстився за Антілоха досить швидко: пробив наскрізь груди Мемнона списом. Проте лють Ахілла це не вгамувало. Він дістався до самих брам Трої — і там його вцілив у ногу, у п’ятку... той...

Ім’я Паріса, не виголошене, повисло в повітрі.

Телемах боявся підвести очі на Єлену.

Але цариця трималася гідно.

— Здається мені, Менелаю, — сказала вона, — тобі слід розповісти їм все, що тобі відомо про долю Одіссея після війни. Телемах пройшов тривалий шлях, щоб дізнатися бодай щось.

— Так, звісно, ти маєш рацію, — відповів Менелай. — Але нехай він розповість спочатку, як йдуть справи в Ітаці. Чи у доброму здоров’ї цариця Пенелопа?

Телемах розповів йому все про залицяльників та їхні нескінченні бенкети, богохульство та зневагу до палацових прислужників, про те, як Антиной з іншими намагаються змусити Пенелопу визнати Одіссея мертвим та обрати собі за чоловіка одного з них:

— Одного з тієї купи брудної худоби!

Менелай і Єлена висловили Телемахові свій жах, обурення, співчуття, а також готовність допомогти — якби вони лише могли.

— Але тепер час перейти до Одіссея, — сказав Менелай, даючи сигнал слугам налити усім вина та відійти, — я казав тобі, що ніхто не знає напевно, де твій батько, але дещо я знаю. Із чого почати? Сподіваюся, ти не втомишся, якщо я трохи розповім тобі про те, як пролягав наш з Єленою шлях додому. Воно підведе нас до історії Одіссея.

— Втомлюся? Ніколи!

— Тоді почнімо.