Одіссея

Переможець

У залі здійнявся галас — залицяльники з криками наввипередки пхалися до лука. Кожен хотів бути першим.

Телемах скочив на лаву й спробував їх заспокоїти:

— Ви гірші за диких псів. І дурніші. Хочете — гризіться між собою, а можете витягти жереб, як порядні люди.

Спочатку женихи обурилися на слова царевича, якого звикли вважати маленькою дитиною. Проте сенс у його словах вони побачили й почали шукати чашу та камінчики для жереба. Тим часом Телемах продовжував:

— Не бачу причин, чому мені не бути першим. Звісно, якщо мені вдасться, я не зможу оженитися на матері. Ми все ж таки не у Фівах, а я не цар Едіп128.

128 Натяк на історію ліванського царя Едіпа, який (ненавмисно) одружився з власною матір’ю. Що з того вийшло, читайте в «Героях», с. 398. — Прим. автора.

Але якщо в мене вийде, їй не треба буде одружуватися, і ви залишите наш острів у спокої. Ба більше, — сказав він радше собі, ніж присутнім, — я доведу всім, що є гідним сином свого батька.

Він зістрибнув на підлогу, покликав Евмея з Філетієм і велів їм принести з комори дванадцять високих триног, виставити їх в одну рівну лінію та розкласти в ряд леза сокир.129

129 Грецькі триноги — це були великі блюда на трьох високих ніжках. На них приносили жертви богам — зерно чи інші потрави. Якщо ви були Піфією в Дельфах — ви теж могли б на них сидіти. — Прим. автора.

Потім щось прошепотів їм, і ті, здивовано переглянувшись, вийшли із зали.

Женихи здивувалися знанням і вправності Телемаха. Він був немовлям, коли Одіссей вирушив у похід на Трою й не міг бачити батьківські вправи, то звідки йому знати, як це робиться? Але все одно йому не натягнути лук — не кажучи вже про постріл. Якщо натягнути лук може навіть така дитина, то на це будуть спроможні й женихи. Якщо ж переможців буде багато, то як обиратиме цариця?

Телемах узяв лук — великий і гарний, укріплений рогом альпійського козла, потужніший та смертоносніший, ніж звичайні луки130.

130 У Гомера лук Одіссея описується як παλίντονος (palintonos, зворотний). Так називають лук, чиї кінці навіть у натягнутому вигляді обернені в бік напряму стрільби. Такі луки використовували скіфи. Складався він з дерев’яної основи, укріпленої рогами та коров’ячими жилами. — Прим. перекладача.

Із нервовою посмішкою Телемах закріпив кінець тятиви до одного кінця лука, зробив глибокий видох і потягнув тятиву до другого кінця. Лук не піддався. Женихи загиготіли. Телемах спробував удруге й утретє — і з таким самим результатом, хіба що пальцям стало боляче від тонкої тятиви. Ріг альпійського козла гнутися не хотів. Тоді юнак затиснув лук між ногами й навалився на нього всією вагою тіла. Лук почав згинатися. Невже вийде?

Але тут Телемах почув тихий кашель і підвів очі. Це був батько. Він подивився синові в очі та майже непомітно хитнув головою. Усміхнувшись, той відпустив тятиву й знизав плечима:

— Що ж, цей лук сильніший за мене. Клята зброя, ніби з мармуру вирізьблена.

Антіной засміявся:

— Що ж, тепер моя черга.

Еврімах заперечив:

— Антіною, ми тут жереб тягнемо.

— Як ваш вожак, я спробую першим. А ви вже бавтеся за жеребом. Дай-но лук.

І він нетерпеливо клацнув Телемахові пальцями, ніби царевич Ітаки був його хлопчиком на побігеньках.

Узявши лук, Антіной звернувся до залу:

— Бач, тут як і усюди в житті треба працювати головою. Цей лук має свою хитрість, і я, здається, її розгадав. Мелантію, метнися у комору, нехай тобі дадуть кулю з натопленого жиру.

Козопас, який так гордовито і зневажливо дивився на Евмея з Філетієм, таких самих царських пастухів, побіг виконувати наказ Антіноя швидко, наче заєць.

— До всього треба знайти підхід, — продовжував Антіной тоном вчителя перед класом — треба лише трохи подумати.

Він підняв лук, спробував зігнути його обома руками й лише захекався:

— Так, він дуже жорсткий. Старий і затерплий — точно як наш смердючий жебрак.

Він вказав на Одіссея, який усміхнено вклонився.

— Але якщо використати розум і трохи цього...

Тут до зали влетів Мелантій, розмахуючи кулею з жиру — його натопили із сала, дали застигнути й скатали в кулю. Антіной узяв її, насадив її на кінець кочерги й помахав над вогнем.

Очі всіх у залі були спрямовані на нього. Пенелопа на сходах нахмурилася. Телемах не на жарт перелякався. Невже Антіной відкрив якийсь секрет? І тепер стане його віт­чимом? Краще одразу вкоротити собі віку. Одіссей тим часом вислизнув із зали в коридор, де сиділи Евмей з Філетієм.

— Дякую вам, — сказав цар пастухам. — Я лише бідний жебрак, але інколи маю передчуття. Маю одне таке просто зараз. Уявімо собі, що якийсь бог вирішить повернути Одіссея додому. Уявімо ще, що він вирішить очистити свій дім від цих залицяльників. Що ви зробите тоді?

Пастухи вилупилися на нього широко розплющеними очима.

— Я вже казав, пане, — відповів Евмей, — я битимуся пліч-о-пліч із ним.

— Битимуся й загину, якщо треба, — додав Філетій.

— Це все, що мені треба було знати. Тепер дивіться сюди, — і він підняв свій плащ, оголивши пам’ятний шрам. — Бачите? Я Одіссей, і я повернувся. І невдовзі ці негідники лежатимуть мертвими на підлозі нашого дому. Усі до єдиного. З вашою допомогою.

Пастухи впали на коліна перед своїм царем.

— Не треба! — зупинив їх Одіссей. — Повернімося тоді до зали й додивімося фінал цієї комедії.

Тим часом у залі Антіной розминав жир у руці. Мелантій споглядав за його маніпуляціями із розкритим ротом, ніби перед ним творилося найдивніше диво у світі.

Коли жир почав трохи топитися, Антіной узяв його в руку й вийшов на середину зали, де стояли триноги. Походжаючи, він старанно мастив салом лук по цілій його дов­жині. Пальці його ніби пестили зброю від одного кінця до другого. В інших це викликало непристойні асоціації:

— Він ніби бика доїть! — прошепотів хтось. Усі дружно зареготали.

— Тиша, — розлютився Антіной.

Телемах подав йому тятиву.

— А тепер геть з дороги! — крикнув жених.

Телемах відійшов. Настала тиша. Антіной узяв лук, прив’язав тятиву до одного кінця й потягнув.

Нічого не сталося.

Кивнувши головою, ніби так і мало бути, Антіной узяв лук за обидва кінці й спробував його зігнути. Урешті-решт одна з рук зіслизнула.

— До біса! — розізлився він і взяв у Мелантія ганчірку. — Надто слизько. Треба перемастити. Отак!

На третій раз рука вже не зіслизнула — але лук так само не зігнувся.

— Здається, один кінець трохи піддався, — Одіссей вирішив удати турботу.

— Тихше, дурню! — з почервонілим обличчям Антіной кинув лук на стіл. — Убий, не вірю, що твій батько давав собі з ним раду. Це неможливо!

— Пане, — сказав Телемах, — якщо ви звинувачуєте мою матір у брехні, тоді я вимушений...

— Ні, звісно, ні, я просто мав на увазі... — Антіной поспішно вклонився цариці, — ... минуло двадцять років з часів, коли Одіссей востаннє стріляв з нього, зброя втратила гнучкість...

— За жеребом я наступний! — сказав Леод. Він не мітив у ватажки серед залицяльників, але, будучи жерцем, часто попереджав, що настане день, коли вони поплатяться за свою нечемну поведінку в домі Пенелопи.

Леод старанно протер лук, напружився, але так само зазнав невдачі. Далі почали підходити інші, і жоден не зміг зігнути лук навіть на товщину мушиного крила.

Коли зазнав невдачі останній, Антіной став на стіл:

— Ось що ми зробимо. Закінчимо на сьогодні. Завтра ми всі разом вийдемо та принесемо жертву Аполлонові, покровителеві всіх лучників. Покладемо на вівтар найкращі шматки. За це він дасть нам сили, і в нас вийде.

— Але перепрошую, — тихо затремтів голос з глибини зали. — Я ще не спробував.

Одіссей, який удавав слабкого і старішого, ніж зазвичай, вказав рукою на лук.

— Ти? Не спробував? Ще? — повторив Антіной, а потім розреготався. Разом з ним й інші зареготали й загупали ногами по підлозі.

Подив Антіноя швидко обернувся злобою:

— Геть звідси, стариганю. Набрид! Киньте хтось цього смердючого пса у якусь купу лайна!

Але тут на стіл застрибнув Телемах:

— Ні! Я забороняю! Що казала цариця? — він обернувся до Пенелопи: — Мати, хіба ти не казала «хто з вас тут зможе це повторити, той і стане моїм чоловіком»? Хіба то не твої слова? «Хто з вас тут зможе»? Хіба ні?

Пенелопа, здивована жаром, з яким її син став на захист жебрака, схилила голову:

— Так, саме це я й сказала.

— «Хто з вас тут». А цей пан — він з нами, і він тут. Тому й він заслуговує на право спробувати свою вдачу.

Поки женихи гучно обговорювали слова цариці й царевича, Одіссей прошепотів до Евріклеї:

— Коли я піду натягувати лук, усі дивитимуться на мене. Тоді виходь у коридор і замкни всі двері до цієї зали. Зрозуміла? Замкни нас усіх тут.

Рум’яна від радості, Евріклея вийшла.

Телемах глянув на Пенелопу:

— Мамо?

Очі в цариці були сумні. Зранку її розрадила бесіда з жебраком, і їй не хотілося б виставити його на загальне посміховисько.

— Так, він має право спробувати, — відповіла вона. — Але дивитися на це я не можу.

Вона розвернулася й вийшла. Повернувшись до своєї кімнати, вона впала на ліжко й заснула — так неочікувано, швидко й міцно, що здавалося, ніби сон цей навів якийсь бог. Може, навіть сама Афіна.

Тим часом Одіссей дочвалав до столу. Телемах дав йому лук:

— Тримай, старче. А це — сагайдак, у ньому стріли.

І прошепотів на вухо:

— А он там у скрині є ще.

Одіссей пробурмотів слова подяки, узяв лук і оглянув його уважно з усіх боків.

— Дивись, це називається «лук» — загиготів хтось з женихів.

— Так, — відповів Одіссей, — знатиму.

Узявши лук у ліву руку, він правою скинув із себе плащ і закинув за спину колчан на ремні. Потім пройшовся по луку пальцями, перевіряючи, чи не підточили за двадцять років хробаки ріг чи деревину.

— О! Та тут у нас справжній знавець! — зареготів один з женихів.

— Здається, цариця вже обрала собі нареченого, — пир­хнув другий.

Але раптом усі замовкли. Одіссей узяв тятиву, закріпив її на верхньому кінці лука, а потім одним швидким рухом, без видимих зусиль, простягнув її до нижнього кінця й закріпив — ніжно, наче музикант струну. Тоді підніс лук до рівня очей, двічі натягнув тятиву, зігнувши лук, і задоволено кивнув, ніби сам собі щось проказав.

Ніхто в залі не міг вимовити ані слова. Тим часом Одіссей підійшов до триноги, на якій лежала перша сокира з дванадцяти. Він дістав стрілу із сагайдака й поклав на тятиву. Ліва рука стиснула саму середину лука. Наконечник упав на кулак, і Одіссей перекинув через древко вказівний палець. Тоді пройшовся по древку вказівним і середнім пальцем правої руки — до самої тятиви. І зітхнув.

І кожен у залі зрозумів, що цей непоказний жебрак — вправний і досвідчений лучник. Лук зі стрілою він тримав твердо, впевнено й легко.

Одіссей відійшов від триноги на довжину двох кінських тулубів, націлився на першу сокиру, натягнув тятиву — дедалі сильніше — доки не підтягнув стрілу до самого ока. Затримав її там.

Усі в залі затамували подих.

Одіссей спустив тятиву.

Стріла пройшла крізь перший отвір, другий, третій — вона летіла, не торкаючись ободів. І ось, наконечник глибоко встромився в дерев’яну дошку за останньою триногою з глухим стуком, який гучно пролунав у тиші, яка панувала в залі.

Одіссей заскочив на стіл і поклав на тятиву другу стрілу:

— І тепер почнеться справжня забава.

— Та за кого ти себе вважаєш? — крикнув оскаженілий Антіной.

Це були його останні слова.

Одіссей спустив стрілу — просто Антіноєві в горло. З носа, вух і очей жениха бризнула кров. Із передсмертним хрипом він узявся за стрілу руками й упав бездиханно. В очах його застигли подив і недовіра.

Женихи кинулися до стін, аби взяти зброю — але на стінах уже нічого не висіло. Пролунали розлючені крики, але найгучніше лунали слова Одіссея:

— Ви питали, за кого я себе вважаю? Так я скажу. Я — Одіссей, цар Ітаки, який повернувся з того світу, аби помститися вам, копана ви худоба. Ви думали, що я не повернуся? Що ви можете вільно грабувати мій палац? Плюватися моєю їжею? Ґвалтувати моїх служниць? Бити моїх слуг? Плюндрувати країну? Планувати вбивство мого сина? Довести до смерті мою матір й не давати проходу дружині? Настав час розплати!

Уперед вийшов Еврімах. Він весь тремтів:

— Одіссею, якщо це справді ти, то благаю про милосердя. Не губи наші життя. Це все Антіной. Це він збирався вбити твого сина. Це він підбивав нас на все зле. І ми тобі все відшкодуємо. По десять, по двадцять биків від кожного. За кожну козу, кожну вівцю, кожну міру пшениці ми відплатимо вдвічі. Так, ти зараз дуже розлючений, але благаю, пробач нам. Ми все повернемо, я присягаюся.

— Повернете? — вигукнув у відповідь Одіссей. — Честь зґвалтованих жінок і дівчат? Побої моїх слуг? Повернете мою матір з могили? Ні, тепер у вас два шляхи. Або бийтеся, або тікайте.

Еврімах витяг з-за пояса кинджал і з бойовим кличем кинувся на Одіссея. Той відступив на крок і вистрілив. Стріла влучила Еврімахові в бік і пробила печінку. Він упав на підлогу з передсмертним кроком і ще пів хвилини бився в корчах.

Телемахові здалося, ніби над його головою на кроквах даху сів орел, а біля нього — сова. Він труснув головою та перевів погляд на батька, який пускав стрілу за стрілою в натовп женихів, наче якась машина. Кожен постріл знаходив свою ціль і відбирав чиєсь життя. У розпачі женихи десятками кидалися на замкнені двері, благали то слуг відчинити, то Одіссея — про милосердя. Але у змученій душі Одіссея для милосердя не лишилося місця.

Кров рікою текла підлогою й бризкала на стіни.

Телемах знову глянув угору. Йому знов здалося, що на кроквах сидять орел із совою.

Амфіном витягнув меч і спробував обійти Одіссея збоку. Одіссей його не помітив — зате помітив Телемах. Царевич метнув спис і влучив Амфіномові просто у бік, вбивши на місці.

Підбігши, аби вистромити спис, він поспішно сказав батькові, який не припиняв стріляти:

— Батьку, в тебе невдовзі закінчаться стріли. У куті меч, щит і шолом, а я принесу ще зброї.

— Швидше, синку.

Одіссей загнав женихів у кут. Вони могли б ображати керманича, розбитися на групи та обійти загрозу збоку, але холодний погляд і влучні стріли царя Ітаки позбавили їх мужності.

Телемах повернувся зі списами, щитами й шоломами. Філетій хотів йому допомогти, але Телемах промовив, клянучи власну необережність:

— Коли я вертався, цей козолуп Мелантій прослизнув крізь двері. Він точно принесе женихам зброю. Дурень я малий, не замкнув комору, руки були зайняті.

Тим часом стріли закінчувалися. Не відводячи очей від ворогів, Одіссей наказав Філетію з Евмеєм зупинити Ме­лантія:

— Не шкодуйте зрадника.

Тим часом Одіссей випустив останню стрілу. Телемах оголив меч і врізався в гущу ворогів, а батько відклав лук, аби насолодитися тим, як вправно й люто його син орудує мечем.

Евмей і Філетій знайшли Мелантія в коморі — він навантажував списи з мечами на візок. Побачивши пастухів, зрадник сів і спробував усміхнутися:

— Я збирав зрою для Одіссея. Як... чудово, що він повернувся. Нарешті настав день, про який ми всі молили богів. Правда, браття?

— Брешеш! — крикнув Евмей.

Філетій узяв довгий мотузок і перевірив його на міць:

— Ти, мабуть, втомився.

— Час відпочити, — додав Евмей.

Вони прив’язали Мелантія до крокв і залишили самого, незважаючи на крики й благання розв’язати.

А у великій залі мертвих було вже більше, ніж живих. Списом і мечем Одіссей з Телемахом загнали в кут і прикінчили Агелая, Еврінома, Демоптолема, Пісандра, Поліба і Амфімедона.

З-під столу виповз Леод і впав Одіссею у ноги:

— Пощадіть мене, Ваша Величносте! Я лише жрець. Я не вчинив жодного зла вашим домашнім.

Але гнів у серці Одіссея не стихав:

— Лише жрець? Ну, і наскільки ревно ти молився, аби я ніколи не повернувся?

Меч царя Ітаки легко розрубав шию Леода. Голова закотилася під стіл, з-під якого той так необачно виліз.

Наступними перед царем впали на коліна співець Фемій і вісник Медон. Одіссей замахнувся був мечем, але Телемах зупинив його руку.

— Батьку, вони невинні. Фемій прославляв вас у піснях, а Медон завжди був добрим до мене. Обидва вони добрі та вірні люди.

Одіссей опустив меч і усміхнувся:

— Подякуйте моєму синові. А тепер ідіть на двір і кличте слуг — тут треба прибрати.

Батько і син озирнулися. Видовище навколо було вражаюче: тіла лежали одне на одному, немов риби на базарі.

По кісточки у крові вони продиралися залою, аби прикінчити швидким ударом списа тих, кого ще не забрала смерть. Потім обшукали кожен кут у залі й передивилися гори трупів — чи раптом ніхто не рухається. Не рухався ніхто.

— Батьку, невже це не сон? Усі сто вісім?

— Я ж казав! На нашому боці були Афіна і Зевс, тож ми не могли програти.

— Але я їх не бачив.

— А хіба ти не відчував, як вони скеровують твоє око? Твою правицю? Не відчував їхню лють ось тут? — і Одіссей указав на свої груди.

І тут Телемах згадав орла із совою на кроквах.

А потім подивився на батька. Увесь у кривавих бризках, він нагадував лева, який щойно відірвався від поїдання впольованого оленя.

Одіссей, своєю чергою, подивився на Телемаха. Стільки разів він малював в уяві свого сина — але не забризканого з ніг до голови ворожою кров’ю.

Тут за їхніми спинами пролунав крик. Цар і царевич обернулися. Це була Евріклея. Вона стояла у дверях, розглядаючи страшну сцену помсти. Але кричала вона не від жаху чи огиди. Це був дикий, майже тваринний крик радості й перемоги.

— Няню! — здивувався Телемах.

Одіссей обережно вивів няню із зали:

— Наша перемога була славетною, але так вже гучно радіти не слід. Краще допоможи нам. Навести лад у цій... свинобійні — справа не з легких. Я скажу, коли Пенелопі можна буде спуститися.

Еврімах з Філетієм зібрали робітників з палацу та навколишніх осель. Треба було вивезти мерців на возах та очистити кімнати сірковими свічками, факелами й ладаном. Одіссей із Телемахом працювали разом з усіма — довго й тяжко.

Урешті-решт вони, обійнявши один одного за плечі, огля­нули чисту залу.

— Не скоро ми знову звикнемо до цього, татусю.

— До чого? І не зви мене татусем.

— До тиші. Уперше за стільки років тут до біса тихо. Ніхто не б’є тарелем по столу. Не дзвенять тарілки й келихи. Ані тобі жахливих пісень, ані бійок що десять хвилин!

До них підійшла Евріклея:

— Тепер тут красиво, хлопчики мої, хіба ні? Ніколи ж бо не вгадаєш!

— Тепер можна, — з хвилюванням сказав Одіссей. — Кличте Пенелопу.

— А можу я вже сказати їй, хто ти?

— Так. Тепер — можеш.