Одіссея

Статуя в Тавриді

Пілад перехилився через борт і побачив, як дельфіни стрибають у хвилях, що розходилися від корабельного носа. Крізь бризки води над їхніми вигнутими спинами у променях вечірнього сонця поставала веселка, яку фокідський царевич уважав щасливим знаком.

Якщо все піде добре, незабаром Орест звільниться від усіх кайданів і обмежень, які оточили його після вбивства Клітемнестри. Фурії — тепер вони називалися Евменідами — мучили його не так настійливо. Проте вони все ще шепотіли йому у вуха, завдаючи смутку. Оракул ясно сказав, що остаточно вони покинуть царевича лише після того, як він виконає друге завдання піфії. Тоді Орест остаточно очиститься перед світом.

«Аполлон вимагає, аби Орест вирушив у країну таврів80 — оголосила піфія, коли друзі після суду повернулися в Дельфи. — Там він має знайти дерев’яну статую Артеміди і привезти її до Афін, де її поставлять у новому храмі, який буде зведений на честь богині».

80 Зараз Орест і Пілад пливуть шляхом Ясона й аргонавтів (див. «Герої») через Понт Евксинський (тепер ми називаємо його Чорним морем). Країна таврів була розташована на сучасному Кримському півострові. — Прим. автора.

Саме цей наказ і змусив їх підняти вітрило. Пілад знав, що якщо вони виконають це доручення успішно (а чому б ні?), їм з Орестом доведеться розлучитися. Орест повернеться до Мікен, щоб посісти трон. Можливо, після суду в Ареопазі й очищення імені Ореста, Менелай з Єленою дозволять йому оженитися на Герміоні.

Ну, а сам Пілад... його обов’язок — повернутися на Фокіду, де на нього чекає цілий рік науки: батько Строфій учитиме його державних справ, а потім передасть синові трон. Пілад теж муситиме одружитися. Орест казав, що Електра завжди раділа, коли він на неї дивився чи говорив з нею наодинці. А чому б ні?

— Земля! Земля попереду!

Пілад ніякої землі попереду не бачив. Але він довіряв очам капітана пентеконтери — п’ятдесятивесельного корабля, який так швидко доніс їх сюди із самого Пірея. Тож царевич вирішив глянути вперед ще раз. До нього підійшов Орест:

— Отже, який у нас план?

— Ну, якщо протреш очі, то побачиш вогні на обрії. Побачив?

— Так точно, капітане Тюлень!

— Та годі тобі. Звісно, доки ми підійдемо ближче, небо буде чорним, як смола. Пропоную знайти невеличку бухту, заховати там корабель, уночі таємно пробратися у храм, де стоїть скульптура — і ще вдосвіта повернемося на корабель із цією штуковиною.

— Що? Лише вдвох?

— А чому б ні?

— А хіба ми знаємо, якого розміру ця дерев’яна Артеміда? Якщо це здоровенний бовван і нам доведеться кликати із собою пів команди, аби зрушити його з місця?

— Якби було так, оракул би сказав про це. Статуя буде рухома. Але так, ми маємо бути до біса обережними. Усім відомо, що таврійський цар Фоант і жриці у храмі Артеміди ненавидять нас, греків. Варто їм зустріти десь грека, як вони одразу тягнуть його у храм і приносять у жертву Артеміді. Винятків не роблять.

Підходячи до берега, друзі умовилися з капітаном щодо сигнальних вогнів з берега. Пілад обміркував різні варіанти розвитку подій, тож один сигнал означав «ми на місці, забирайте нас», два — «небезпека», три — «відпливайте без нас», чотири — «нас раді бачити, висаджуйтеся сміло».

Пробратися з бухти до міста було завданням не з легких. На щастя, місто стояло на горі, і його вогні добре вказували друзям, куди йти. Але йти було тяжко — доводилося лізти на скелі, переходити потоки й продиратися болотами.

— Цікаво, Піладе, чи водяться тут вовки, — сказав Орест.

— Ні, — почувся голос із незвичним акцентом, — але водяться вівці, а вівці мають пастухів. Ану, хапайте їх, хлопці.

— Тікай, Тюленю, — тільки й встиг крикнути Орест.

Але втекти ніхто не встиг. Друзів швидко наздогнали й схопили, зв’язали й потягли саме туди, куди вони збиралися — у храм Артеміди. Старший пастух виявився го­вірким:

— Не пощастило вам, хлопці. Наш цар Фоант платить за еллінів грубі гроші, а ми бідні зубожілі пастухи, і в кожного в хаті діти по кутках голодні плачуть. Але перед тим, як вас потягнуть на вівтар, вас добре нагодують і напоять найкращим вином. Хоч цим втішитеся.

Це не надто втішало, але казати це вголос Пілад вважав неввічливим.

Години з дві вони тикалися нічною дорогою, доки нарешті не почався підйом до храму. Наблизившись до брам, пастухи почали щосили бити в них посохами. Нарешті брама зі скрипом відчинилася і показалися двоє сонних вартових.

Пілада з Орестом кинули в підвал, але крізь кам’яні стіни вони почули дзвін монет і веселу пісню, з якою пастухи верталися додому.

Уранці начальник варти витяг бранців у центральний зал храму, кинув на підлогу й велів чекати на жрицю.

Пілад подивився на вівтар і штовхнув Ореста — там, на кам’яному постаменті, стояв різьблений дерев’яний образ Артеміди. Образ був із руку висотою. Друзі загиготіли.

— Тихо! — вартовий пнув Ореста ногою. — Це свята земля.

— Саме так! — почувся владний жіночий голос. — І хто тут хоче її осквернити?

— Двоє еллінів, ваша милість. Пастухи знайшли їх на пагорбах, вони пробиралися у бік храму. Один з них називав іншого Піладом і, здається, Тюленем.

— Тюленем?

— Саме так, пані.

— І хто з них Пілад, а хто — Тюлень? Не бійтеся, підведіть очі.

Друзі подивилися на жрицю. Вона була високою, по-царськи красивою, з дуже виваженою поставою й нагадувала Піладові... Він не міг сказати напевно, кого саме, але ця невловима подібність змушувала його серце битися у грудях сильніше.

— Я Пілад, пані, — відповів фокідський царевич.

— Вартовий брами, хіба ні81

81 Саме так перекладається ім’я героя з грецької. Пілонами називали входи до єгипетських храмів. Потім цю назву перебрали високі конічні колони, які підпирали ці входи, а тепер в англійській мові так називають опори високовольтних ліній електропередач. — Прим. автора.

— Ви добре знаєте грецьку, пані.

— Я люблю цю мову. А ти, — вона обернулася до Ореста, — і є Тюлень?

— Ні, — відповів Орест. — Тюлень — це Пілад. Довга історія.

Жриця придивилася до бранців:

— Такі красиві юнаки. Аж серце крається, що маю принести вас у жертву.

— То, може, позбавите себе таких страждань? — запропонував Орест. — Ми не проти. Нам якраз треба додому.

— Назад, до Греції?

— Саме туди.

— А скажіть-но мені... До нас звістки не доходять... Я чула лише, що Троянська війна добігла кінця. А як там Менелай і Єлена?

— Удома, у Спарті.

— Ахілл?

— Загинув. Паріс поцілив йому в п’яту отруєною стрілою.

— Одіссей?

— Кажуть, пропав у морі.

— Ха! Так йому й треба! Ця хитра потвора на краще не заслуговує. А як... що чути про Агамемнона?

— Повелитель народів також загинув, — відповів Орест. — Його вбила власна дружина Клітемнестра та її коханець Егіст.

Жриця ніби скам’яніла на кілька секунд. Потім узялася за вівтар, щоб не впасти:

— Здається, він мав дітей.

— Вони живі. Двоє доньок — Електра й Хризостема. Була ще старша — Іфігенія, але вона... вона померла.

— А син у нього лишився?

— Так, Орест. Він живий. Цілком собі живий82.

82 Ім’я Ореста походить від слова «ὄρος», гора, через що, наприклад, гірських німф називають ореадами. Тож «Орест» означає «той, хто походить з гір», або «горянин», як його розуміють в американських штатах Теннессі чи Західна Вірджинія — першопроходець, мисливець, сильна сувора людина, що живе на лоні природи. Ім’я ж Іфігенії походить від слів «іфіос» (ἴφιος), сильний, стійкий, енергійний і «генія» (γενιά), народження, початок. Тобто, «Іфігенія» перекладається найкраще як «сильнонароджена». — Прим. автора.

Жрица на мить заплющила очі:

— Шкода приносити в жертву вас обох. Отже, зробимо так: мені треба написати листа. Нехай один з вас віднесе його до Мікен і передасть царевичу. Другого я принесу в жертву.

— Пілад віднесе листа, — одразу сказав Орест.

— Ні, не віднесе, — заперечив Пілад, — аж ніяк не віднесе.

— Ні. Віднесе, я наполягаю на цьому.

— Добре, добре, — втрутилася в їхню розмову жриця. — Я бачу, що ви більше, ніж друзі. Почекайте, доки я напишу листа.

Коли вона вийшла, Пілад гнівно крикнув Орестові:

— Це ти маєш піти.

— Ні, — заперечив Орест, — це мені дали завдання вирушити сюди, тебе тут взагалі не мало бути. І це я розгнівав фурій. І це я вбив... зробив те, що зробив. Я не дозволю тобі лишитися. Тому підеш ти, Тюленю. Погодься із цим тут і зараз, скажи це вголос.

Пілад похмуро сказав:

— Піду я.

Тим часом жриця повернулася із сувоєм пергаменту в руці:

— Ну що? Вирішили, хто з вас повернеться додому з листом?

— Він, — сказав Орест, вказуючи великим пальцем на Пілада.

— Що ж, здається, що це таки буду я, — погодився Пілад.

— Чи клянешся ти перед лицем богині в її священному храмі передати послання?

Пілад підняв правицю:

— Присягаюся срібним луком самої Артеміди, що лише кораблетрощі чи напад піратів завадять мені зробити це.

— Добре сказано. Ми не можемо ризикувати листом, який може зникнути в морі, — жриця нахмурилася й замислилася. — Зробимо ось так. Вивчи напам’ять зміст листа. Якщо загубиш його — зможеш переповісти. Лист призначений для Ореста, сина Агамемнона. Можеш запам’ятати?

Здивований і збентежений, але все одно тримаючи себе в руках, Пілад уклонився жриці:

— Думаю, що так, пані.

— Чудово. Тоді я прочитаю його тобі, — вона розгорнула пергамент. — Та, що була принесена в жертву в Авліді, шле тобі послання. Її родина вважає її мертвою, але Іфігенія жива. Поверни мене назад у Мікени, Оресте, брате мій, поки я не померла. Урятуй мене із цієї варварської країни. Звільни мене від цього кривавого священства, через яке я змушена приносити в жертву невинних чужоземців. Якщо ти не зробиш цього, Оресте, життя моє буде плямою та прокльоном для нашого роду. Саме...

Тут вона запнулася:

— Що сталося?

Орест підвівся на ноги й утупився очима в жрицю, не вірячи власним очам.

— Аполлоне! — вигукнув він. — Ось для чого ти відправив мене сюди! — Він обернувся до жриці, обличчя його сяяло: — Іфігенію, сестро! Ти жива! Як?

— Сестро?

— Я — той брат, до якого ти писала. Я Орест.

Іфігенія засмутилася:

— Ти дуриш мене!

— Ні, сестро, присягаюся!

— Ти скажеш, що завгодно, аби врятувати свою шкуру. Доведи, що ти Орест.

— Довести, що я твій брат? І як я це зроблю?

— Ха! Про це я й не подумала.

— Постривай-но! — Орест швидко перебирав варіанти. — Коли тобі було... я не пам’ятаю вже, десять років, ти виткала на полотні сцену сварки між нашим дідом Атреєм і його братом Тієстом. Вона висить у мегароні, над вівтарем Гестії. А ще! Ти якось поділилася зі мною своїм секретом: у своїй кімнаті, у потайній шафі ти ховала спис, той самий спис, яким наш предок Пелопс убив Еномая. Я тоді торкнувся вістря пальцем і вдав, ніби порізався. Ти ще заплющила очі від страху. Пам’ятаєш?

— Оресте! Мій брате!

Далі були крики, сльози й сміх. Брат і сестра хитали головами й дивилися одне на одного.

— Але Іфігеніє, я не можу зрозуміти, — казав Орест, — як ти вижила? Ціла грецька армія бачила, як Калхас встромив у тебе кинджал на жертовному камені у Авліді.

— Їм так здавалося. Але Артеміда в останній момент забрала мене звідти, поклавши на камінь оленя. Я ж волею богині перенеслася сюди, у Таврію. І так, я ненавиджу це місце, брате. Спочатку я була дуже люта на батька за те, що він зробив, — чи, точніше, думав, що зробив. Мені хотілося помститися й повбивати всіх греків — данайців, ахейців, аргів’ян, еллінів. Але бажання це досить швидко зникло. А от цар Фоант навпаки — ненавидить греків щораз більше. Але одного я не розумію: якщо ви не знали, що я тут — як і чому, заради богів, ви опинилися в цьому жахливому краї?

— Я порадився з оракулом у Дельфах, і Аполлон відправив мене сюди, — Орест указав на вівтар, — щоб принести в Дельфи цей образ його сестри Аретміди. Якщо я виконаю його волю, з мене знімуть покарання. Мене, бач, переслідують еринії і...

— Чому? Що такого ти зробив?

Орестові було тяжко розповісти сестрі, як він убив Клітемнестру. Коли ж він це нарешті зробив, Іфігенія жахнулася й розізлилася. Звісно, мати мала право помститися чоловікові за те, що він зробив з Іфігенією. Орест і Пілад у відповідь благали її увійти в їхнє становище, і врешті-решт усі троє якось порозумілися.

— Що ж, це прокляття нашого роду, — підсумувала вона, — і, мабуть, це умиротворення богів покладе кінець нашим нещастям.

— Оракул так і провіщав, — погодився Пілад.

— А тепер слухай, — Орест підійшов до вівтаря й узяв статую (точніше, статуетку) Артеміди. — Наш корабель стоїть на якорі в бухті під червоними скелями. Тож я пропоную...

Його перервали звуки фанфар. Іфігенія швидко вихопила Артеміду з братових рук. Потираючи руки, до храму увійшов цар Фоант, здоровезний, грубий на вигляд чолов’яга з густою бородою.

— От як добре, — сказав він, побачивши Ореста з Піладом, — мені сказали, що богині в подарунок привели двох еллінів! Тільки подивіться на них — такі маленькі, такі чистенькі, такі невинні! Маленькі греченята! Артеміда зрадіє їхній крові! Іфігенію, ти вже почала підготовчі обряди?

— Ні, мій царю. Насправді я дуже занепокоєна, — Іфігенія крутила в руках статуетку.

— Занепокоєна?

— Коли цих двох чужоземців завели у храм, статуя Артеміди відвернулася й заплющила очі.

— Статуя що?

— Так, мій царю. Вона розвернулася, щоб дивитися в інший бік. Коли я взяла її, щоб роздивитися, я побачила, що її очі заплющені.

— Але ж зараз вони розплющені!

— Так, мій царю, але я знаю, що означають такі знамення.

— І що?

— Це означає, — сказала Іфігенія, — що в цих двох греків кров на руках. Вони винні в якомусь страшному злочині. Я не можу принести їх у жертву. Спочатку і вони, і статуя мають бути омиті в морських водах.

— Що ж, добре. Ходімо, зробимо це.

— Великий царю, я так і зроблю, але ти маєш лишатися тут. Храм теж слід очистити. Для цього потрібні смолоскипи — їхнє полум’я очистить повітря. Мої жерці навчать вас, як це робити.

— А самі вони не можуть це зробити?

— Можуть.

— Чудово! То нехай роблять!

— Але якщо ти це зробиш, це прославить тебе в очах богині й вона дарує тобі великі благословення.

— Добре. Нехай буде. Тоді йдіть, не зволікайте.

Варту для чужоземців Іфігенія добирала дуже прискіпливо.

Лише під вечір Фоант закінчив окурювати храм смолоскипами із сіркою — робота то була тяжка й смердюча — і переосвятив храм. Тим часом Іфігенія з жертвами ще не повернулися. Цар узяв своїх вартових та поспішив до бухти під червоними скелями.

— Це тут вона їх омивала?

— Здається, так, царю.

— І де, до біса, вони зараз?

Начальник варти подивився на море. Там, далеко, на півдорозі до обрію, летіла під усіма вітрилами пентеконтера. І навіть на такій великій відстані було видно бризки від весел, які швидко піднімалися й опускалися у воду, — гребці працювали швидко й злагоджено.

Так, Орест оженився на Герміоні, доньці Єлени й Менелая. Свого часу Менелай, як раніше його тесть Тіндарей, поступився троном молодому поколінню. Орест і Герміона стали царем і царицею Мікен і Спарти.

Так, Пілад оженився на Електрі. Подружжя царювало у Фокіді. Старшого сина вони назвали Строфієм, на честь батька. І так, цю історію можна завершити словами «і жили вони довго й щасливо». Прокляття було врешті-решт знято. Дім Атрея і так достатньо настраждався.