Одіссея

У Карфагені

Як велів Меркурій, — а також закони гостинності, — Дідона та її почет привітали Енея та його супутників з великою пошаною та усіма належними церемоніями. До завершення будівництва Карфагена було ще далеко, але слуги в цариці були, потрав для учти вистачало, та й стіни з палацом були готові достатньо, аби вразити троянців своєю величчю.

Подякувати господарці Еней міг лише розповіддю про падіння Трої. Ніхто з карфагенян ще не чув про такі пригоди, подвиги, звитяги та зраду. Почет цариці — особливо її сестра Ганна — помітив, що Дідона майже не зводить очей з почесного гостя. «Що ж, — подумала Ганна, — тут є на що дивитися. Еней на диво вродливий».

Цілком природно, що Еней представив свою історію з перспективи троянців і дому Пріама. Він у найтемніших барвах розписав, як жорстокий Ахілл тричі протягнув навколо стін Трої тіло великого Гектора, як підступно Одіссей збудував величезного коня, якого троянці радо затягнули в місто, як греки плюндрували Трою, вбивали, ґвалтували та забирали в рабство її жителів.

Ще Еней розповів, як він у той страшний час виніс хворого батька Анхіза та сина Асканія до прихованого кипарисового гаю за стінами міста. Несучи батька й сина, троянський царевич був упевнений, що дружина Кревса йде за ним, не відстаючи. Проте, поклавши батька із сином на землю й озирнувшись навколо, він ніде її не помічав. Еней пробрався назад до палаючого міста, бігав вулицями, викрикуючи ім’я дружини, проте голос його губився серед вогню та криків переможців і переможених.

Урешті-решт він її знайшов — не саму Кревсу, а лише її тінь.

— Нашим долям судилося роз’єднатися, — сказала вона йому, — твоє майбутнє лежить далеко на заході, де Гесперійські землі омивають води Тибру. Країна ця носить ім’я Італа — туди лежить твій шлях34. Там на тебе чекає новий трон і нова цариця. Не плач по мені, сину Венери, лише потурбуйся про Асканія, нашого сина. Дивись частіше йому в очі та згадуй мене — це все, про що я прошу. Дивись частіше йому в очі та згадуй мене.

34 Італ, від якого пішла назва «Італія», був легендарним царем області, яку зараз ми звемо Калабрією. — Прим. автора.

Сказавши це, тінь розтанула в повітрі.

— У нього вже була дружина, а в Італії він має знайти нову, — прошепотіла сестрі зблідла Дідона.

— Але ж це не означає, що він не може завести ще одну в перерві між ними! — підморгнула їй сестра.

Полювання

Та сама думка прийшла в голову Юноні, яка підійшла до Венери радісно і з розкритими обіймами:

— Хіба це не чудово? — звернулася вона до богині кохання. — Бачиш, як Дідона дивиться на Енея? Вона просто закохана в нього! Яка чудова пара! Уяви собі їх на троні разом — цар і цариця!...

— Любого твоєму серцю Карфагена. Так, це цілком вписується у твої мрії. Але невже ти думаєш, що наш батько Юпітер дозволить такій силі й величі зосередитися в одному місці?

— З Юпітером я дам собі раду, — відповіла Юнона. Завтра Дідона веде Енея з троянцями в ліс на полювання. Я влаштую зливу, яка зажене їх обох у печеру, — і там вона засвідчить своє кохання. Який це буде шлюб! Твій син разом із Дідоною правитиме найвеличнішою імперією в історії людства. Це ж ідеальний варіант для нас обох!

Венера всміхнулася суперниці, але не повірила їй ані на мить:

— Ти, бачу, готова на все, аби не дати моєму Енеєві заснувати в Італії величне місто, якому судилося одного дня зруйнувати твій Карфаген!

Юнона у відповідь ніжно всміхнулася:

— Я хочу лише, щоб їм обом було найкраще.

Наступного ранку вийшло так, як Юнона і планувала: Дідона вирішила розважити почесних гостей полюванням, Еней скакав поруч із нею, а ще поруч скакав Енеїв син Асканій. Невдовзі небо затягнули темні хмари, з яких вдарили блискавки, і над мисливцями розверзлися хлябі небесні. Наляканий кінь Асканія поніс вершника геть.

Дідона згадала, що десь тут поруч є печера, і невдовзі вони з Енеєм опинилися там удвох. Троянський царевич знайшов хмиз і розпалив багаття. Змоклий одяг висох, а вогонь приємно пестив голу шкіру.

Коли вони вийшли з печери, одяг на них був вже сухим, у небі сяяло сонце, а серед пагорбів співали німфи, звіщаючи на цілий світ, що Еней з Дідоною стали одним цілим.

Минуло кілька місяців. Й одного разу, коли Еней працював над зведенням карфагенських мурів, перед його очима постав юнак, від якого променіло неземне сяйво. Низький шолом на голові, посох у руках, сандалії з крилами, нахабна усмішка — Еней швидко зрозумів, що це за гість, й одразу впав на коліна.

— Що, Енею, соромно? — звернувся до нього бог Меркурій, з поважним виглядом нахмуривши брови. — Мій батько Юпітер від тебе не в захваті. І то ще м’яко сказано. Ти сидиш тут, у Лівії, та будуєш мури для міста своєї дружини замість того, щоб виконати своє призначення — призначення, про яке ти добре знаєш. Нащадки твого сина мають заснувати велику державу — і не тут, а в Італії.

Бувай!

І Меркурій полетів собі геть, пославши Енеєві повітряний поцілунок.

Важко сказати, чи були у грецькій чи римській міфології герої настільки чемні та порядні, як Еней. Але також Еней був побожним, — в античному сенсі, — і це означало, що вірність своїм людям, вірність слову, яке дав, для нього завжди стояли на другому місці після волі богів. Нам, людям, які виросли на світських цінностях, тяжко похвалити чоловіка, здатного покинути кохану за велінням божества. Ми звикли до романтичних героїв, які кидають виклик землі й небесам. Нам важко захопитися благочестям Авраама, готового встромити ніж у власного сина за Божим велінням, тож і вчинок Енея не викликає в нас жодних симпатій. А почав він таємно готуватися до втечі — уночі, разом зі своїми людьми, знаючи водночас, що Дідона любить його настільки, що така зрада може звести жінку в могилу.

Хай там як, саме так Еней і вчинив. Він покликав своїх вірних і випробуваних помічників — Мнестея, Сергеста й Сереста — і наказав їм готувати кораблі до відплиття, але так, щоб ніхто про це не дізнався.

Зберігати таємниці в ті часи було так само тяжко, як і зараз, тож невдовзі Дідона дізналася про плани чоловіка й прибігла до нього у сльозах.

— І ти кажеш, що твоя мати — то богиня кохання? Не вірю! — кричала вона. — Твій батько, мабуть, був гранітною скелею, а мати — тигрицею.

— Дідоно моя, Дідоно! Це не те, що ти думаєш! Чинити так мені постановили оракул Аполлона та пророцтва самих богів. Ти, тірійка, заснувала царство в далекому Карфагені, а мені, троянцеві, судилося заснувати царство в Італії. Усі ми так чи інакше діти богів, а отже, маємо діяти за їхнім наказом.

— Ні! Ми — діти Прометея, в нас є своя воля і свій вогонь35.

35 За міфами, Прометей брав участь у створенні людей. Він же дарував людям вогонь. Коли ж Зевс, обурений нечестям людей бронзової доби, вирішив знищити людство потопом, Прометей попередив про наміри царя богів свого сина Девкаліона. Він, його дружина Пірра та їхні діти стали єдиними людьми, які пережили потоп. Тому справді всі люди після потопу — діти Прометея. На цьому Дідона базує свої доводи про власну волю і власний вогонь. — Прим. перекладача.

Із цими словами, які означали значно більше, ніж міг здогадатися троянський царевич, Дідона пішла геть.

Поки Еней з товаришами несли дошки на берег, аби полагодити кораблі, Дідона з Ганною збирали дрова на велике вогнище.

Виходячи з карфагенського порту, троянці бачили зі своїх кораблів, як над палацом Дідони здіймається стовп диму. Еней побіг на корму, аби побачити це величне і страшне видовисько.

Над Дідоною підіймалося полум’я, а вона кляла богів за те, що не спромоглися винищити троянське плем’я до ноги. Конаючи, вона прокляла Енея й увесь його рід, проголошуючи вічну ворожнечу між Карфагеном і містом, яке боги (як Еней казав) наказали йому заснувати, — Лацієм, Італією, Римом.