Одіссея

Тепер нас троє

У хижі Евмея було тепло й безпечно, а до рохкання й запаху свиней Одіссей призвичаївся.

Настав ранок — другий ранок в гостях в пастуха. Одіссей допоміг господареві розвести вогонь та приготувати сніданок. Четверо пильних псів, так само як і вперше, підняли лютий гавкіт. Вони знали, що Одіссей — друг їхнього господаря, проте все одно загрозливо гарчали, коли він проходив поруч. Менш щасливим і більш настирливим гостям рідко вдавалося втекти не вкушеними.

Але раптом пси повели себе інакше. Одіссей помітив це, навіть сидячи в хижі.

— Здається мені, до тебе йде приятель, — сказав Одіссей пастухові, — хтось, кого ваші пси знають і люблять.

На порозі хижі стояв юнак, майже дитина.

Евмей з криком «Мій хлопчику!» скочив на ноги, поцілував гостя в чоло, в очі, а потім ще й руки. Обидва просльозилися.

Одіссея ця сцена зворушила:

— Евмею! У тебе є син! Ти мені не казав.

Евмей ледь не танцював від радості.

— Це не мій син, — пояснив він Одіссеєві, — це той молодий чоловік, про якого я тобі розповідав, спадкоємець трону. Це Телемах. Але мені він усе одно що рідний син. Хіба ні, хлопче? Отже, я знаю, що ти був на Пілосі. Хвала богам, ти повернувся живий і здоровий. І диви — одразу відвідав старого друга. Таке в наші часи трапляється нечасто. Я думав, ти одразу побіжиш у палац, поки ті кляті залицяльники не розламали його...

— ...Саме так, з них станеться.

Але після слова «Телемах» Одіссей уже нічого не чув. Усе навколо нього закружляло, світло ніби згасло, і він опустився на лаву.

Це був його син. Його Телемах.

Високий. Красивий? Він стояв у дверях, з-за його спини било світло, сказати було тяжко.

Одіссей не міг відвести очей від сина.

«Цікаво, чи схожий він на Пенелопу, — думав він. — Може, і так. Але підборіддя точно моє. Плечі теж. А як він спирається на спис... О боги...».

Телемах говорив з Евмеєм легко й сердечно — як син з батьком. А в Одіссея дзвеніло у вухах і калатало в грудях. У голові роїлися думки: «А я міг ходити з ним на полювання. Учити натягувати лук і кидати спис, правити кораблем і приборкувати коня. Вчити поезію та мови далеких народів. Пустувати й сваритися. Хай буде проклятий кожен день розлуки».

Серце батька було переповнене від почуттів, а розум намагався зосередитися на тому, що син говорить:

— Я пішов одразу сюди, тому що... — юнак нахмурився, — тому що Ментор... Скажімо, бо вирішив, що так буде правильно. Ти завжди першим про все дізнаєшся, Евмею. Як ідуть справи в палаці? Будь ласка, скажи, що мати не дала згоди жодному з женихів.

— Вона не виходить зі своїх кімнат. Плаче день і ніч за зниклим чоловіком. На неї тиснуть щодня сильніше, але згоди вона не давала нікому.

Телемах передав Евмеєві спис і переступив поріг хижі. Одіссей підвівся з лави.

— Не треба, друже, сиди. Тут місця вистачить усім.

Евмей поклав на тарілки холодне м’ясо і змішав вино з водою. Телемах звернув увагу на незнайомого гостя:

— Скажи мені, дядю Евмею, звідки прибув сюди цей незнайомець? Який корабель привіз його? Не вплав же він прибув!113

113 Те, що Телемах не звернувся безпосередньо до Одіссея, здається неввічливим, проте мені видається, що значно більш неввічливим було звертатися до незнайомого гостя, перш ніж господар вас представить один одному. — Прим. автора.

— Він каже, що походить з Крита й вештається світом. Теспротійці хотіли продати його у рабство, проте він втік і знайшов в мене прихисток.

— Краще місця й не знайти, — усміхнувся Телемах. — Але, Евмею, йому б личило насолоджуватися гостинністю мого дому, не твого. Передусім гостя слід одягнути. Я відправлю йому плащ, туніку, пару сандалій — і так він може йти, куди захоче. Якщо він побажає лишитися в тебе, я відправлю вам хліб, м’ясо і вино. Приймати гостей — мій обов’язок, а не твій. Головне, щоб він не підходив близько до палацу. Ці женихи з кожним днем стають дедалі нахабнішими, і в палаці стає небезпечно.

Телемах подав Одіссеєві руку, той узяв її — й одразу відпустив, побоюючись виказати почуття.

— Якщо мені можна висловитися, молодий царевичу, — промовив він, — з усього, що я чув перед цим, мені здається, що ви помиляєтеся. Хіба у вас немає родичів чи союзників? Якби мій дім захопили непрохані відвідувачі й заходилися бити гостей, усіляко знущатися над слугами, випорожнили всі запаси їжі та вина, так негідно ставилися до моїх батьків... Я, мабуть, зібрав би своє плем’я, своїх родичів, вірних друзів і...

— Незнайомцю, — перебив його Телемах, — слова твої правильні, але ти не зовсім розумієш, як у нас ідуть справи. Наш небесний батько й небесний цар Зевс судив нам бути маленькою родиною. Мій дід Лаерт був єдиним сином у своїх батьків, так само і його син, мій батько. І в мене братів немає. Найсильніші й найвідважніші мужі Ітаки вирушили під стіни Трої захищати честь нашого народу — і царя Менелая. Не повернувся ніхто — навіть мій батько. Тому нам немає чим відповісти на зазіхання князів і вождів сусідніх племен — боягузів, які не пішли на війну. Кров проливають герої, а трофеї забирають боягузи, — гірко всміхнувся Телемах, — це, здається, стало новим законом.

— А ваша мати? — прошепотів Одіссей.

— Вибачте?

Одіссей повторив.

— Так, моя мати. Їй противна сама думка про повторний шлюб. Тепер вона взагалі закрилася у верхніх покоях, але... ти чув Евмея. Щодня на неї тиснуть дедалі сильніше. Дядьку Евмею, — звернувся він до пастуха. — Може, ви сходили б до неї? Нехай вона дізнається, що я повернувся. Але так, щоб не чули ані вони, ані слуги, яким вони платять, аби стежили за нами.

Евмей узувся й пішов, залишивши Одіссея з Телемахом удвох. У хижі запанувала тиша. Одіссей думав, як би підтримати розмову, але раптом побачив надворі знайому постать. Афіна! Пси теж побачили її та відступили зі скавчанням. Телемах їх почув, але богиню він явно не бачив. Афіна кивнула Одіссеєві, який перепросив Телемаха й вийшов надвір.

— Час настав! — сказала вона, завівши Одіссея за ріг. — Відкрийся синові. Склади план, як убити женихів, — ти любиш планувати. Склавши план, іди в місто. Я буду з вами. Повір мені, сину Лаерта, я прагну початку битви не менше, ніж ти.

Сказавши це, вона торкнулася Одіссея своїм списом — і лахміття на ньому знов стало царською тунікою та плащем із золотим шиттям (феаки були щедрими). Сивина зникла з бороди, зморшки — з обличчя, в очах знову заблищали рішучість і сила думки, які завжди вирізняли царя Ітаки з-поміж інших.

Так Одіссей повернувся до хижі — і Телемах скочив на ноги від подиву:

— Ніхто не міг би перевдягнутися так швидко. І не лише перевдягнутися. Ти став вищим і молодшим. Ти, напевно, бог?

— Ти вже надто дорослий, щоб так говорити, — усміхнувся Одіссей. — Коли хлопчик виростає, йому слід припинити вважати батька богом. Хіба ні?

Телемах здивовано вилупився на нього. Одіссей усміхався далі:

— Не зрозумів, про що я?

Телемах похитав головою.

— Телемаху, — сказав Одіссей, — я твій батько.

Одіссей хотів обійняти сина, але той обережно та ввічливо відштовхнув його:

— Хвилину тому ти вийшов надвір старцем у лахміттях, а повернувся в царському одязі, ще й помолодів на двадцять років. Ти, мабуть, Гермес — чи ще хтось із того товариства.

— Ні, Телемаху, слухай. Я — Одіссей, — він усівся й глянув синові в очі. — А щодо цієї переміни — це справа рук Афіни. Це завдяки їй я нарешті повернувся додому. Через... двадцять... років...

Слова застрягли в горлі, коли Телемах кинувся вперед і обійняв Одіссея зі словами «Батьку! Батьку!».

Вони довго стояли, обійнявшись і плачучи, немов діти, — і від суму за двадцять втрачених років, і від радості, що нарешті зустрілися. Так вони й стояли б до самої ночі, але Телемаха вразила думка:

— Батьку, твої люди з тобою?

— Мої люди? — Одіссей не одразу зрозумів, що син має на увазі. А потім зрозумів та опустив голову. — На жаль, ні. Жоден. Я єдиний, хто вижив з усіх тих відчайдухів, що вирушили під стіни Трої двадцять років тому. Я розповім тобі й матері про всі мої пригоди, коли ми покінчимо з тими залицяльниками.

— Але, батьку, якщо це так, то нас лише двоє проти цілого натовпу. Якби їх було двадцять чи десять — це вже було б тяжко, але їх значно більше. Ти не знаєш усього. П’ятдесят два чоловіки лише з Дуліхія, двадцять чотири із Самі, двадцять із Закінту...114

114 Дуліхій, Самі, Закінт — це острови, які лежать у Іонійському морі, усі по сусідству з Ітакою. Закінт (Закінтос) зараз ще називають Занта, це третій за розміром серед Іонічних островів. Самі не слід плутати із знаменитим Самосом у Егейському морі, який у ті часи славився своїм вином. Де був Дуліхій — достеменно невідомо. Дехто вважає, що це сучасна Кефалонія, так красиво оспівана Луїсом де Берньє у романі «Мандоліна капітана Кореллі».

У збірці «Бібліотек» I–II ст. н. е. подано список залицяльників: 57 з Дуліхія, 23 із Самі, 44 із Закінта і 12 з Ітаки.

Звісно, список цей базується на пізніших продовженнях і переспівах і навіть розходиться з текстом Гомера. — Прим. перекладача.

Уже майже сотня — переважно молоді, вправні й сильні. Ще й роздобріли на нашій баранині, телятині, вині й зерні. І, звісно, в кожного з них є слуги. А ще, мені дуже прикро це говорити, але дванадцять старійшин Ітаки теж просять руки Пенелопи. Тож нас двоє проти них усіх. Батьку, я знаю, що ти великий герой, та й я вправлявся з мечем і можу стати у пригоді, але нам їх не перемогти.

— Кажеш, їх сто вісім? — перепитав Одіссей. — З ними я дам собі раду. Слуг можна до уваги не брати, вони не навчені битися й втечуть. Лишається сто вісім, а проти них — я, ти, Афіна і Зевс. Такий розклад сил мені подобається.

— Зевс і Афіна?

— Коли почнеться бій — будь упевнений, Афіна й небесний батько прийдуть нам на допомогу. Вище ніс і не бійся!

— Я не боюся, батьку, — гаряче відповів Телемах. — Повір мені, я не боягуз. Я з готовністю віддам життя, захищаючи свій дім. Але уяви собі, що станеться з матір’ю, якщо вона побачить, як нас ріжуть, немов худобу. Ми нічого не здобудемо, а їй стане тільки гірше, адже тепер їй доведеться вийти за вбивцю свого чоловіка й сина.

Одіссей поклав руку синові на плече й усміхнувся:

— Я хочу, щоб завтра вранці ти пішов у палац, до головної зали. Невдовзі Евмей приведе й мене. Я знов буду в образі старого й немічного жебрака. Женихи мене ображатимуть, глузуватимуть — може, навіть штовхатимуть, кидатимуться їжею. Знаю, тобі буде неприємно, навіть боляче на це дивитися, але хай би що вони робили — не відповідай. Ти маєш не звертати на них жодної уваги. Розумієш? Поки що це не на часі.

Телемах кивнув. Одіссей продовжував:

— Тепер про велику залу, — цар почухав потилицю, намагаючись пригадати, яка вона була на вигляд. — Там же ж зброя так само висить на стінах — усі ці щити, списи, мечі?

— Так.

— За моїм сигналом забери звідти всю зброю та заховай у коморі. Зрозумів?

— Зрозумів.

— І, Телемаху... якщо побачиш Пенелопу — вона не має знати, що я повернувся. Поки що ні. Якщо дізнається — може не втриматися й виказати свої почуття, а Евмей каже, що не усім з її служниць можна довіряти. Прийде час — і ми возз’єднаємося. Але поки що наше чарівне слово — обережність і прихованість.

— Це два чарівні слова, — усміхнувся Телемах.

— Мій хлопець, — Одіссей почухав Телемаха по по­тилиці.