Одіссея

Прощання

Безмежна блакить простерлася, скільки очі бачать над такою ж безмежною блакиттю — лише темнішою. Одіссей сидів на своїй улюбленій скелі й дивився вдалечінь. Обрій був порожнім — лише баклан, олуша або крячка інколи пролітали біля острова у пошуках риби. Ще зрідка на самому обрії проповзав туди-сюди рибальський човен. Зазвичай цар Ітаки сидів, ніби перед порожнім екраном, і згадував товаришів — живих та мертвих. Діомед, його найкращий друг (на якого він якось кинувся із ножем у припадку люті), давно вже був в Аргосі. Ахілл походжав сяючим Елізіумом. Агамемнон теж, напевно, радіє життю вдома. Менелай і Єлена знову в Спарті. Царі й царевичі Фессалії, Фів, Коринфу, Криту — усі повернулися додому. Усі — крім Одіссея, царя Ітаки. Чому боги покинули його? Він був з ними в добрих стосунках — принаймні з Афіною. Він завжди приносив належні жертви й дякував богам за всі успіхи й здобутки.

Більшість людей назвали б його життя справжнім благословенням — цей острів був просто раєм, і тут йому дого­джала безсмертна німфа невимовної краси. Їжа, питво, одяг, кохання... Одіссей мусив відповідати на її ласки, але відчував себе проклятим. Та й Каліпсо знала: де б не був Одіссей тілом — душа й серце його в Ітаці.

І ось він почув — чи радше відчув — голос Каліпсо:

— Знов дивишся на море й плачеш?

Одіссей промовчав. Німфа продовжувала:

— Будь ласка, хоча б дай відповідь на моє запитання. Як ти збираєшся забратися із цього острова?

Одіссей знову промовчав, але Каліпсо не здавалася:

— Я вирішила, що час настав. Візьми інструменти, зрубай кілька дерев і зроби пліт. У мене є тканини тобі на вітрило. Сину Лаерта, та подивись нарешті на мене — я несу тобі звістку, на яку ти чекав сім років!

Одіссей обернувся до неї:

— Це якась нова гра? На острові немає ані шматка бронзи — ти добре про це подбала. Я не маю чим пра­цювати.

— Тепер маєш. Біля печер ти знайдеш скриню, а в ній — сокири, пили, ножі. У дорогу я дам тобі достатньо їжі, вина й води — до дому вистачить.

— Додому! — Одіссей ледь зміг вимовити це слово. — Ти, мабуть, задумала щось нове й підступне. Зараз вгадаю. Боги, мабуть, знову вирішили зі мною побавитися. Я роблю пліт, вирушаю в дорогу, море спокійне, острів зникає за обрієм, а потім ти або Зевс, а потім ще хтось із богів збурює хвилі чи жене на мене вітри. Гра в Одіссея продовжується! Буде весело! Гиготітиме весь Олімп!

Каліпсо зробила крок уперед і взяла Одіссея за плечі:

— Невже життя зробило тебе таким циніком? Подивись мені в очі. Я присягаюся небом над моєю головою і своєю честю. Навіть більше — я присягаюся — і страшнішої клятви безсмертний дати не може — холодними чорними водами ріки Стікс, що не бажаю тобі нічого, чого б ти сам не бажав собі. Дивись — я присягаюся. Відчуй — ці слова йдуть із самих глибин мого серця. Вір мені, Одіссею.

Одіссей довго дивився німфі в очі.

Потім вона взяла його за руку й повела до печери. Як вона й казала, біля входу стояла скриня з бронзовими знаряддями — леза блищали на сонці. Усередині був шматок тканини — якраз вистачить для вітрила.

— Давай спочатку поїмо, — запропонувала Каліпсо, — аби махати цими сокирами, тобі знадобиться сила.

Коли почали їсти, радість і надія, які прокинулися в серці Одіссея, вийшли назовні. Так енергійно й затято він їв лише в перші тижні після кораблетрощі. Із сумним подивом дивилася на нього Каліпсо:

— Невже покинути мене — то така велика радість?

Рот в Одіссея був переповнений їжею, тож відповісти він не міг — і радів цьому.

Каліпсо зітхнула:

— Сьогодні я бачила своє відображення у воді. Знаєш, це було прекрасне обличчя, обличчя безсмертної, обличчя, яке ніколи не зміниться, не постарішає.

Одіссей мовчки їв. Каліпсо продовжувала:

— Скажи мені, скільки років Пенелопі.

— Не набагато менше, ніж мені, — пробурмотів Одіссей (у роті в нього все ще було повно хліба).

Каліпсо розглядала свої нігті:

— Цікаво, яка вона на вигляд.

Одіссей проковтнув хліб. Обличчя його осяяла усмішка:

— Що ж, подивимося. Її обличчя з роками вкрили зморшки, а ще — на ньому відбилися всі турботи й негаразди, які спіткали її за ці двадцять років. Вона доглядала мого батька Лаерта й мати Антіклею — вони ж зістарилися й потребують дедалі більшого нагляду. А ще — державні справи, вона ж цариця. А ще — виховання мого сина Телемаха. І постійна тривога в серці — де ж то вештається її негідний чоловік? Чи повернеться він хоч колись? І все це — дедалі нові зморшки на її обличчі, дедалі глибші. Коли я покинув її — вона була молода й вродлива. Така вродлива... Але то земна врода, їй далеко до тебе, Каліпсо. Люди не такі, як німфи.

Чомусь слово «німфи» в устах Одіссея прозвучало для Каліпсо як образа. А Одіссей продовжував:

— Юність Пенелопи вже проминула, свіжість відійшла. Але вона переросла в щось глибше. Вона все одно вродлива — але дещо інакше. Це вже не дівоча краса, а краса зрілої жінки. Грація і манери. Особистість. Характер. Але не бійся — Пенелопа ніколи не зрівняється з тобою — вічно юною та прекрасною. Можеш навіть вважати її страшною. Але коли я зустріну її, я одразу її впізнаю — це моя Пенелопа. Моя дружина.

Каліпсо стиснула губи. Ще одна думка прийшла до неї:

— Я роблю все, аби цей острів був приємним для життя — ти це знаєш. Ми захищені від штормів і сильних вітрів57.

57 У розумінні греків, вітри й морські бурі не були пов’язані між собою. Вони були проявами різних стихій і відповідали за них різні істоти (за вітри — Еол, за хвилі — Посейдон). Звідси й суперечки між Еолом та Посейдоном, і риторика Каліпсо. — Прим. перекладача.

Коли трапляється дощ, він падає легенько, достатньо для того, щоб освіжити землю, очистити тіло й дух. Тут немає загрози від вовків чи ведмедів. Квіти всіх можливих кольорів прикрашають тут землю й несуть пахощі в повітря. Усюди ростуть гранати, лимони, виноград, оливки, фіги — бери собі просто з дерева. Уночі тебе присипляють цвіркуни й цикади, а зранку пташиний спів провадить тебе в новий щасливий день. Але, здається мені, Огігії годі рівнятися з блиском і величчю Ітаки?

Одіссей уже не стримував сміху:

— О, моя богине! Ти за своє безкінечне життя ніколи не бачила такого голого скелястого закинутого невдячного шматка землі, як Ітака! Які там фрукти? Наші фермери як не б’ються, але, крім бур’янів, нічого не вдається! Вино в нас кисле, вівці драні, худоба кістлява — другий такий острів, мабуть, не знайдеш у цілому Іонічному морі. Щороку шторми виривають дерева з корінням, та й цілі будинки не шкодують. Іноді дощу немає цілий рік і земля тріскається та стає піском. А іноді дощить цілий рік і острів перетворюється на суцільне болото. Повір мені: Ітака — це не Огігія. Це дещо інше. Це... — на очах в Одіссея виступили сльози, і він надломленим голосом вимовив: — Дім.

Сонце врешті-решт зайшло за обрій, — і острів накрила темрява. Каліпсо витерла свої сльози й узяла Одіссея за руку:

— Востаннє! — прошепотіла вона.

— Востаннє! — погодився Одіссей і дозволив німфі відвести себе в ліжко.

З раннього ранку Одіссей уже валив дерева — ніколи ще він так не радів такій роботі. Двадцять невеличких дерев пішли на двадцять колод, які стали основою для плоту. Більше дерево пішло на щоглу, а потім він заходився пиляти дошки на палубу.

Він згадав, як у перші тижні під стінами Трої керував зведенням частоколу між Ілійськими полями та берегом і як через десять років дивився, як Епей керував будівництвом велетенського коня. Як він радів тоді і як радів сьогодні, узявши бронзову сокиру зі скрині Каліпсо, що Лаерт з малих літ учив його теслярської справи! «Хлопець має вміти зрубати дерево та зробити хижу до того, як йому виповниться шістнадцять!» — казав він.

Одіссей власними руками зробив багато речей в ітакському палаці, який називав домом і де прожив так недовго! Він щоразу згадував гігантське ліжко, під яке була пристосована величезна стара олива, шляхетне й заслужене дерево, яке Пенелопа так благала не рубати — і він не зрубав. Прийде день — і вони знов спатимуть у цьому ліжку — разом.

Й ось Одіссей вирізав останній кілок — тепер можна було перейти до завершальної стадії роботи — огорожа палуби, стерно й вітрило. Підійшла Каліпсо — у неї в руках була тканина на вітрило й кошики з провізією:

— Тут хліб, фрукти, копчене м’ясо, а тут міхи з вином і водою. Вистачить на три тижні.

Одіссей узяв кошики, сам не вірячи своєму щастю.

— Що змусило тебе відпустити мене? Не могла більше терпіти мого ниття й дуття?

— Я... Та ні, нічого. Просто вір, що я всім серцем бажаю тобі щастя й доброї дороги. Така воля богів, і така моя воля.

Одіссей дав Каліпсо довгу тонку палю, другу таку саму взяв сам — і разом вони спустили пліт на воду.

— Що ж, настав час прощатися, — сказав цар Ітаки, ставши на пліт і відштовхнувшись від берега. Він розумів, що це не найкращі слова. Але інші не лізли в голову.

— Я люблю тебе, жахливий ти чоловіче, — сказала Каліпсо.

Бриз напнув вітрило, пліт зрушив з місця, і постать Каліпсо на березі почала віддалятися й зменшуватися. Одіссей дивився на неї, піднісши руку на знак останнього привітання, а потім повернувся вперед — до обрію і до дому.