Одіссея

До речі, про Гомера

Як ми вже згадували у «Трої», Гомер (якщо така людина справді існувала) був рапсодом, як називали співців героїчних пісень. Рапсоди декламували напам’ять поеми, складені дактилічним гекзаметром — 12–17 складів у рядку, і прикрашали мову сталими епітетами, як-от «виноцвітне море», «сіроока Афіна», «збирач хмар Зевс» або найвідоміша «рожевоперста Еос». Мабуть, в образі феакійського співця Демодока, якого так нечемно перервав Одіссей, та ітакського оповідача Фемія Гомер жартівливо зобразив сам себе.

Можливо, під Гомером слід розуміти кількох таких рапсодів, які поступово склали «Іліаду» й «Одіссею». Загалом, скільки існує вчених-гомерознавців, стільки й версій можна нарахувати щодо того, ким був (або не був) Гомер. Загалом уважають, що «Іліаду» було створено (адже «написана» — не зовсім те слово) раніше за «Одіссею». Дехто схиляється до того, що автор «Іліади» створив лише частину «Одіссеї», а решту створив хтось інший (чи інші)... Усі вони базуються на детальних аналізах тексту, який не вміститься в цю книгу, та і я його зрозуміти не можу.

Так само тонни чорнил було пролито у спробах знайти острови, якими мандрував Одіссей. Чи можна сказати, що сучасна Ітака є Ітакою, описаною в поемі? Дехто схиляється до того, що Одіссей правив на острові, який зараз називається Кефалонія (тільки, будь ласка, не кажіть цього сучасним ітакцям). Феакію-Схерію розташовують на сучасному острові Корфу. Скіллу і Харібду Вергілій запроторив у Мессінську протоку, яка відділяє Південну Італію від Сицилії. На роль Огігії, де жила Каліпсо, претендує Мальта, сусідній острів Гозо чи навіть зникла Атлантида. Італійці впевнені, що Еея, де жила Кіркея, був не островом, а високим мисом на італійському березі. Так він і називається — гора Кіркеї, Монте Цирцео. Була ця гора оточена непрохідними Понтійськими болотами, які безуспішно намагався осушити Юлій Цезар, зате осушив Беніто Муссоліні, чим дуже пишався.

Шукати гомерівські місця на карті сучасного світу — це окрема гра, і гра на любителя, адже без археологічних чи документальних підтверджень нічого тут не доведеш і не встановиш.

Прощання з богами

Отже, Одіссей і Пенелопа обіймаються біля домашнього вогнища, поруч ніяковіє Телемах, і нам залишається тільки стати навшпиньки й тихенько відійти. Над грецьким міфом опускається завіса. Добігла кінця історія, яка почалася народженням богів, продовжилася створенням людства і завершилася поверненням додому героїв з війни.

Звісно, археологи, етнологи, історики знайдуть безліч значно складніших віх, доленосних подій та впливових факторів в історії Середземномор’я, та й історія цих країв була значно складнішою й багатшою, ніж я змалював на сторінках своїх книг. Але міфи — не про дати й завоювання. Міфи — радше про те, як на світанку історії люди боялися — боялися природи та її чудовиськ, боялись таких явищ, як вогонь чи грім, приливи й відливи, землетруси, вулкани, пошесті та інші катаклізми, які не дають нам спокійно жити, а потім — спромоглися, якщо не керувати цими таємничими силами, то принаймні давати собі з ними раду. Спочатку ми наділяли ці явища рисами божественних істот — богів грому, моря, неба, жнив та війни, німф та духів рік, гір, пасовиськ і дерев. Нам здавалося, що, аби добре жити, нам слід задобрювати ці сили — поклонінням, жертвами, молитвами. Але згодом ми навчилися науці збирати рясні жнива, вогонь з ворога став другом, вивчивши приливи й відливи, люди почали будувати порти й відправляти кораблі в далекі краї, абетка збагатила думки й розширила сприйняття. Одним словом, почалося те, що ми називаємо цивілізацією. Сили природи вже не були такими страшними, таємничими й незборимими. Жерці, посередники між людьми й богами, нікуди не поділися, але стабільність, мир і відносно легкі способи вижити й прогодуватися сприяли зародженню думки, освіти, мистецтва.

У період, який німецький філософ Карл Ясперс назвав «Осьовим часом», у світі жили Конфуцій, Лао-цзи, Магавіра, Сіддхартха Гаутама й Зороастр, які дали нам, відповідно, конфуціанство, даосизм, джайнізм, буддизм і зороастризм. Водночас в Ізраїлі проповідували пророки Ілія, Ісайя та Єремія, і тим самим повітрям дихали на грецьких берегах Геракліт, Піфагор, Анаксагор. Тоді відбувся так званий Великий стрибок людства, який приніс нам скептицизм, сумніви, вільні роздуми та багато інших наріжних постулатів сучасного мислення. Ці великі мислителі жили в різних кінцях світу, не знали один про одного, але думки їхні рухалися в одному напрямку. Ті ж, хто любить дивитися на історію світу крізь призму економіки, можуть звернути увагу, що якраз тоді майже одночасно на різних континентах починають карбувати монети.

Як я вже визнавав, історію неможливо підігнати під якусь схему, хай би якою складною та всеохопною вона була. Проте не можна заперечувати, що в Осьовий час людство справді зазнало бурхливого розвитку — незалежно від того, подобається нам ця теорія чи ні. Як кажуть італійці, se non è vero, è ben trovato — може, і неправда, зате красиво.

Так чи інакше, людство поступово відходило від богів. Олімпійці вже не спускалися на землю, не кохалися зі смертними, не давали людям завдання, не проклинали й не перетворювали їх на сузір’я в небі.

Але вони все ще з нами. Коли ми розриваємося між голосом розуму й інтуїцією, усередині в нас сперечаються Аполлон із Діонісом. Усіх богів ми носимо в собі: веселощі рум’яного Гермеса, мудрість Афіни, лють Ареса, домашній затишок Гестії, вправність Гефеста, гордість і добропорядність Гери, могутність Зевса й усю примхливу мінливість, красу, жорстокість, мудрість, славу та безумство усього цього прекрасного пантеону.