Одіссея

Одіссей. «Муж, що звідав стільки страждань»

Незнайомець на березі

Весь у соляній кірці, випалений сонцем та висушений вітрами, обличчям у пісок, на березі лежав оголений чоловік. Шкіра його була вся в ранах, які обсіли піщані москіти. Здалека здавалося, ніби він мертвий, але варто підійти ближче, і можна помітити, як здіймаються його груди. Чоловік дихає.

Крізь грім прибою та крик мартинів чується людський сміх — верескливий, задиханий сміх молоді за грою.

На пісок викочується шкіряний м’яч і зупиняється, торкнувшись голови чоловіка. Він починає ворушитися, приходячи до тями. Піднімає голову, розправляє плечі, хмуриться, намагаючись роздивитися м’яч, який прилетів йому в голову, — мокрий, весь у піску. Нічого такого він у житті не бачив83.

83 Мабуть, це перший опис гри в м’яч у європейській літературі. — Прим. автора.

У житті? А скільки цього життя мав той чоловік за плечима? Сорок років? Шістдесят? Тіло його сильне, м’язисте, але сивина у волоссі та глибокі скорботні зморшки на обличчі роблять його значно старшим на вигляд. Здається, того, що він бачив, вистачило б на п’ять життів.

Раптом він затамовує подих, почувши далекий сміх за камінням.

Він намагається встати — на ногах напружуються сухожилля. Дається йому це тяжко, м’язи болять, але кожен рух видає в ньому людину сильну, ставну, звиклу до спортивних вправ.

Чоловік вродливий, і то мужня, маскулінна врода. Юнацтво на березі задивляється на нього — спочатку здивовано, потім захоплено, далі вони стримано сміються — а потім чується хляпання ніг по піску. На березі знов панують крики мартинів і плескіт хвиль. Хто б не грався в м’яч біля моря, — зважаючи на поведінку, це діти чи юні дівчата, — вони втекли.

Усі, крім однієї.

Чоловік мружиться і бачить мокрий одяг, розвішаний на камінні. З-за найбільшого каменя виходить щось, що в променях надвечірнього сонця здається людською постаттю. Постать наближається — обережно, але впевнено.

Чоловік придивляється, і постать виявляється дівочою. Чоловік машинально присідає та відламує від куща гілку з широким листям, аби прикрити свою наготу.

Дівчині не більше шістнадцяти. Страху вона не виказує, але не може приховати подив. Чи навіть дещо більше за подив.

Коли між чоловіком і дівчиною лишається кілька футів, вона змушує себе зупинитися.

Чоловік пробує заговорити, але горло його сухе, язик заплітається, і слова не можуть вибратися з рота.

Дівчина говорить:

— Хто ви?

— Не бійся, — ледь може вимовити чоловік.

— А я й не боюся, — дівчина зраділа, почувши з уст чоловіка правильну аттичну грецьку вимову, яку не спотворити пересохлим горлом. — Хто ви?

Чоловік піднімає руку — не ту, якою тримав гілку, прикриваючи свої чоловічі прикраси:

— Я мандрівник. Я загубився, далеко від дому. Що це за місце?

Дівчина дивується. Він серйозно?

Чоловік слабо кашляє. Потім знову — сильніше, ніби хоче викашляти зайвий пісок з рота й легень.

— Ми на острові чи на материку? Мене винесло сюди морем.

Дівчина озирається, ніби відповідь очевидна й читається в кожній піщаній дюні, кожній покрученій вітром сосні:

— Це Схерія.

Чоловік, скривившись, дивиться на небо. Пам’ять його починає прояснятися:

— Так, звісно. Схерія, острів, де живе народ феаків.

— Саме так. Тут править цар Алкіной, мій батько84.

84 Наголос можна поставити і на другому, і на третьому складі — як забажаєте. У перекладі це означає «могутній розум». Закінчення «ной» (або «ноас», νοῦς) означає те саме, що і його латинізована форма «nous», хоча тепер це означає радше «дотепний» або «кмітливий». — Прим. автора.

Чоловік одразу вклоняється:

— Ваша Високосте...

— Не треба з мене кепкувати.

— Я просто виявляю повагу. Я збився зі шляху. Я втратив усе — мої кораблі, моїх людей. Мене силою тримали на острові сім років. Мені повернули свободу, але от я перед вами — без нікого й без нічого.

— Мені вас дуже шкода.

Дикий вигляд і поведінка незнайомця дещо лякають дівчину, але в його очах виразно читаються суміш багатолітніх страждань і — незборима надія. Царівна зворушена.

Незнайомець знов кашляє.

— Ви, мабуть, зголодніли? — питає дівчина.

— Якщо я можу розраховувати на вашу доброту й...

Царівна згинає коліна в деякій подобі реверансу:

— На Схерії ми поклоняємося Зевсові й шануємо закони гостинності.

Царівна озирається й кличе дівчат зі свого почту, які заховалися від незнайомця в піщаних дюнах, і тепер обережно виходять з-за скель.

— Дівчата, ось незнайомець. Знайдіть йому щось поїсти й одягнутися. І нехай умиється.

Найсміливіша з почту підходить, і незнайомець слідує за нею. Йому дають хліб, вино та пляшку оливкової олії.

Змішавши олію з піском, він здирає із себе весь бруд, а потім миється морською водою.

Дівчата розбігаються зі сміхом. Лишається тільки найсміливіша — царівна. Угадавши запитання в його очах, вона відповідає:

— Наше місто за пагорбом. Якщо ви пройдете крізь брами...

— Чи не могли б ви провести мене?

— Якщо нас побачать разом, люди можуть вирішити... Мій батько... — царівна замовкає, розлючена сама на себе, свою сором’язливість і запинання.

Незнайомець, здається, розуміє її:

— Так, звісно. Через браму і...

— Повз храм Посейдона й ринкову площу, а там у кінці дороги будуть брами палацу. Вони завжди відчинені. Мій батько буде в головній залі, він там вислуховує звернення громадян і розбирає тяжби. Але ви на нього не зважайте. Шукайте одразу мою матір — царицю Арету85. У цей час вона зазвичай сидить біля вогнища й пряде.

85 «Арета» означає «найкраща» або «відповідь на молитву». — Прим. автора.

— Я зроблю все, як ви скажете.

— Пане! Ви дещо забули.

Він дивиться на неї, ніби дитина, якій задали загадку.

— Навряд чи вас добре приймуть у такому вигляді. Ходімо зі мною до скель, — царівна дає йому руку. Незнайомець такий беззахисний, що в дівчині прокидається тихий материнський дух, про який вона раніше й не здогадувалася.

— Ми прали тут свій одяг, — каже вона, — подивімося, що вам підійде. Спробуйте цей хітон86. Щоправда, він, боюся, ще мокрий.

86 Читається «кайтон». Довга вовняна туніка. — Прим. автора.

— Не такий мокрий, як море.

Царівна відвертається, даючи незнайомцеві вдягнутися.

— Ви — сама доброта, — каже незнайомець, натягуючи на себе хітон, який йому замалий. — Скажіть, будь-ласка: та шкіряна куля, яка розбудила мене — що це таке?

— Це? — вона йде до м’яча й кидає його незнайомцеві. — Ми граємо ним у різні ігри.

Незнайомець ловить м’яч, важить його в руках. М’яч приємно лягає у руки.

— А які ігри?

— Підкидаємо, копаємо ногами, ловимо. А тепер йдіть, куди я вам сказала. Мені треба зібрати висушений одяг, доки сонце не сіло.

— Чи можу я дізнатися ваше ім’я, царівно?

— Навсікая87.

87 Читається «Ноосіка», «Ноосік’я» чи «Ноосікайє» — дослідникам найбільш подобається остання версія. — Прим. автора.

— Тоді до зустрічі в домі ваших батьків, Навсікає.

Незнайомець робить так, як йому веліла царівна. Він іде повз храм Посейдона, не звертаючи уваги на здивовані погляди городян. Дикий на вигляд чоловік з поставою воїна, який невимушено крокує вулицями міста, закутаний у ніжний із золотим шиттям жіночий хітон — таке видовище феаки пам’ятатимуть до кінця життя.

Як і казала Навсікая, він знаходить царицю феаків за прядкою біля домашнього вогнища. Як і пристало гостеві, який прийшов із проханням, він стає на коліна й кидається в ноги цариці.

— Мені вас дуже шкода, — каже Арета, несвідомо повторюючи слова своєї доньки. — Ще ніколи в житті не бачила я такої змученої та виснаженої людини. Але ви прийшли вчасно — ми зараз будемо вечеряти. А ось і мій чоловік. Сядете між нами?

Незнайомець зворушений такою добротою та пошаною. Цар Алкіной і цариця Арета надто гарно виховані, щоб одразу ставити гостеві запитання, але вони добре помічають, що ця людина звідала багато страждань, багато болю, багато печалі — багато життя.

Але щодо одного запитання цар стриматися не може:

— Здається мені, я цей хітон десь вже бачив.

— Дурню! — відповідає за гостя Арета. — Це ж хітон Навсікаї.

— Але як, заради богів, він опинився в нього на плечах?

— Це я йому дала, батьку, — каже Навсікая, приєднуючись до батьківського столу. — Ви завжди вчили мене, що немає кращої чесноти за гостинність.

— Правильно! Ти добра донька. Тож вип’ємо за гостинність! — Алкіной піднімає келих з вином і пускає його по колу.

Цариця Арета дивиться, як Навсікая червоніє і ховає погляд у присутності гостя — й усміхається. Вона згадує старе прислів’я: «Легше сховати слона під пахвою, ніж почуття в очах закоханої».

Тим часом Алкіной ставить келих на стіл:

— А тепер, гостю, коли ми поїли, можемо й розважитися. До нас прибув співець. Тобі сподобаються його пісні й історії. Ану, що ти приготував нам, Демодок?

Незнайомець давно так добре не їв. Кілька тижнів. А може, місяців? Зараз уже й не пригадаєш. А тепер — ще пісні й музика. Аби тільки співець був не нудним — заснути у такий момент буде неввічливо.

Тим часом старий співець, якого назвали Демодоком, вийшов наперед за царським наказом. Він бере ліру, підводить очі до неба й налаштовує струни. І ось він розтуляє рота — і бажання спати покидає гостя. Демодок починає:

Музо, почну я свій спів про героїв, про воїнів славних,

Що незліченні армади привели до стін Іліона.

Про Агамемнона-мужа, він — Повелитель народів,

І про Аякса великого, був він, як дуб незборимий,

Власною правицею смерть він собі заподіяв.

Про золотого Ахілла — був він швидким, наче вітер.

Про Одіссея з Ітаки, хитрі давав він поради,

Прямо ніколи не йшов, діяв підступно й зненацька...

Зі співом Демодок дедалі більше поринає в історію, добре йому знану...

— Зупинися! Зупинися!

Демодок переривається на півслові, не встигши навіть стулити рота. Ніхто ніколи не смів перебивати його — лише цар, і то коли загорівся гобелен на стіні і треба було терміново вивести усіх з палацу. Усе зібрання дивиться в бік незнайомця, який з диким блиском в очах б’є по столу й кричить, та ще й так, ніби має на то право. Навсікая помічає: на очах незнайомця сльози. Вона штовхає батька в бік:

— Мій любий друже, — промовляє Алкіной. — У чому річ? Демодок інколи може взяти фальшиву ноту, але...

Одночасно Навсікая бере незнайомця за руку:

— Ніхто не хотів тебе образити!

— Нічого, — каже прибулець, не звертаючи уваги на сльози. — Просто він співає не так. Усе було не так. Я знаю. Я там був. Із самого початку.

— Мій любий друже! — дивується цар.

Незнайомець витирає очі:

— Ваша Величносте, ви дуже гостинно прийняли мене, і я не хотів принизити вашого достоповажного рапсода. Як його звати? Демодок?

Співець насторожено киває. Незнайомець каже далі:

— Я — той, про якого ви співали, якого називали хитрим порадником, який діє підступно й не ходить прямими шляхами. Я — Одіссей, цар Ітаки.

Демодок намагається стати на коліна та вибачитися, але незнайомець кладе йому руку на плече:

— Ні, прошу, не треба. Так, власне, про мене завжди й говорять. Хитрий, слизький, підступний, невірний — я до того звик.

— Ми чули, що ви пропали в морі, — відповідає Арета, — вже багато років прийшло від звістки, що ви з усіма ітакцями загинули.

— З метою, якої мені не збагнути, боги зберегли мені життя, — каже на те чужоземець, якого звуть Одіссей.

Здається, усі гості в залі завмерли — так уважно вони його слухають.

— Ви знаєте, як ми десять років тримали облогу Трої. Ви знаєте, як я «дав хитру пораду», як сказав мій друг Демодок.

Навсікая тихо шепоче:

Кінь величезний із дерева, золота, бивнів слонових.

Тисяча воїнів там можуть сховатись безпечно.

— Ну, не зовсім тисяча, Ваша Високосте, — чує її Одіссей, — місця там було для тридцяти воїнів, не більше. Але більше й не треба було. Троянці занесли нас у самий центр міста. Як настала ніч, ми вилізли, відчинили брами й впустили в місто решту війська.

— З того, що ми чули, — із серйозним виглядом каже цар Алкіной, — про милосердя в ту ніч забули.

Одіссей киває головою.

Погляд цариці Арети тяжкий і суворий:

— Малолітнього сина Андромахи розбили об міські стіни. Жінок з дому Пріама, яких не вбили, зґвалтували й віддали в рабство. Ваша перемога виявилася безславною.

Одіссей опускає очі й мовчить. Цариця продовжує:

— Я не бажаю вам докоряти.

— Ви не можете докоряти мені більше, ніж я сам докоряю собі. Ми поводилися дуже жорстоко. Такими нас зробила війна. За десять років війни ми навіть уві сні бачили понівечені кінцівки, розтрощені черепи, випущені кишки. Простіть мене, царівно. Постійні вбивства, жорстокості, насилля... Ми, самі того не помітивши, перетворилися на чудовиськ — дикіших, жорстокіших, охоплених прагненням крові більше, ніж потвори, яких убивав Геракл та інші герої, що зробили світ придатним для життя. Але в ніч, коли ми спалили Трою, — ви маєте рацію, царице, ми перейшли всі межі. Боги побачили це — і ми заплатили.

Усі ми.

Одіссей дозволяє слугам наповнити його келих та піднімає його в бік Демодока:

— Якщо я розповім, як це було насправді, ви зможете заспівати нову пісню гостям, яким пощастить зібратися під цим дахом та відчути на собі гостинність феаків. Тільки не співайте про героїв. У цій історії героїв нема. Тільки люди — чоловіки, жінки. І боги — завжди боги.

Погляди всіх гостей у залі спрямовані на Одіссея. Він готується говорити. Цар Алкіной і цариця Арета, прислужники, слуги, служниці попід стінами — усі стоять, порозтулявши роти. Зазвичай, коли рапсод зачинав свій спів, слуги збиралися в кухні, допивали вино, яке не допили гості, і співали власних пісень. Але нагода послухати про пригоди одного з найвідоміших царів і полководців світу з його власних уст випадає раз у житті.

Одіссей дивиться навколо, усміхається і починає свою розповідь.