Одіссея

Вітри

Наступним на нашому шляху трапився плавучий острів Еолія, і цар Еол, володар вітрів, прийняв нас як слід! За своїм способом життя він більше скидається на бога, ніж на царя, і гостювання в нього було таким несхожим ні на печеру циклопа, ні на сонний острів Лотоса. Ми затрималися в нього на цілий місяць, щодня на нашу честь володар вітрів влаштовував справжній бенкет, а вечорами, лежачи на набитій пухом перині, цар слухав мої історії про подвиги і жахи Троянської війни — майже так, як ви зараз (хоча ваші перини вочевидь набиті кінським волосом)! Нам грали музики, а ночували ми в м’яких ліжках під одним дахом.

Життя тут було значно кращим не лише від наших попередніх негод, а й навіть від моєї рідної Ітаки. За чотири тижні на Еолії я почав боятися, що ще трошки — і ми розніжимося й обростемо жиром. І чим тоді Еолія краща за острів Лотоса?

Еол має шість синів, які одружені з шістьма його дочками — і то з дозволу батька — чи, може, навіть за його наказом — я не питав. Я не став цікавитися також, чи вони всі від однієї матері. Зрештою, не мені осуджувати чужі традиції. Нинішня дружина Еола — прекрасна німфа. Кажуть, вона була у свиті самої богині Гери!

Зрештою, ми розпрощалися, і Еол вручив мені свій найцінніший дар — шкіряну торбу, міцно перев’язану срібним шнурком. За словами царя, у цю торбу він заховав усі морські вітри. Цей дар Еол переніс на мій корабель і побажав мені спокійної та швидкої дороги додому.

І от ми відпливли — і йшли дев’ять днів і дев’ять ночей. У вітрила нам дув попутний Зефір, західний вітер92, і кораблі без пригод прямували в бік рідного дому.

92 Ці згадки про саме західний вітер дають цікаву поживу для роздумів усім, хто намагається встановити місце розташування й Еолії, і самої Ітаки. Чи справді сучасна Ітака, в яку їдуть туристи, і гомерівська Ітака — це одне й те саме місце? І якщо західний вітер дмухав у спину кораблям Одіссея, женучи їх, відповідно, з Еолії на схід, то де розташована Еолія? Я на таких речах не надто розуміюся, але є люди, здатні писати дослідження на цю тему все своє життя. — Прим. автора.

На десятий день на обрії показалася Ітака. Я впізнав дим, який піднімався з лілово-синіх пагорбів. Я точно вдома! Усі жахи, негоди, печалі, весь тягар командування, який стільки лежав на моїх плечах... Усе зле лишилося позаду, коли на обрії ми побачили рідні береги. Я всміхнувся — нарешті мир, спокій, милий дім. Заспокоєний, я ліг подрімати. О боги! Знав би я, якою стане ціна мого двадцятихвилин­ного сну!

Варто було мені заплющити очі, як команда почала проявляти ознаки невдоволення:

— Добре Одіссеєві! Де б він не був — усюди його зустрічають, як поважного гостя, вихваляють, дарунки дають.

— Бачили, що вручив йому Еол?

— Шкіряну торбу! Цікаво, що там всередині?

— Той срібний шнурок вже сам собою цілий скарб.

— І лише уявіть, що там усередині.

— Золото... Перли...

— Дорогоцінні каміння...

— І він то все хоче лишити собі? Ми ж билися так само, як і він!

— І разом з ним ризикували життям!

— Навіть більше!

— А тепер усього за кілька годин він накаже перенести всі скарби до свого палацу...

— ...і розляжеться там, багатий цар.

— А ми почвалаємо до своїх хижок...

— ...де в наших жінок, мабуть, вже давно нові чоловіки.

— Так нечесно!

— Давайте бодай у цю торбу заглянемо!

— Вділимо і собі трохи.

— Він і не помітить.

— Від нього не убуде.

— Лише візьмемо те, що наше по праву!

Вони тихенько пробралися в трюм і витягли торбу на палубу. Четверо людей взялися за срібний шнурок і потягнули на себе.

Вітри вирвалися назовні зі свистом, що переходив у вереск. Здійнявся потужний ураган. Людей розкидало по палубі й ледь не викинуло за борт. Хвилі підхопили і наш корабель, і ще одинадцять, і закрутили, немов опале листя. Я прокинувся від удару обличчям об дошку.

А далі нас кидало й крутило. Від керма чи весел не було жодної користі, і ми могли лише чекати, куди принесе нас цей небачений шторм.

Урешті-решт буря почала вгамовуватися, і люди радісно закричали — поблизу була земля. Невже нас поносило по колу та прибило назад до рідної землі? Але ж ні...

Варто було вітрам вирватися з торби, як вони, немов слухняні коні, що знають шлях додому, понеслися (і ми з ними) назад на Еолію.

Ми висадилися, і я покірно попрямував назад до палацу Еола, який дуже здивувався, побачивши мене:

— Що сталося, чоловіче? Я думав, ти вже давно на Ітаці грієшся біла домашнього вогнища! Ніколи ще в житті не бачив я людину, яка так би хотіла додому. Чому ж ти повернувся?

— Царю великий, боги — Гіпнос та Еріда підступні93... — почав я, але щось у виразі обличчя Еола натякнуло мені, що гекзаметром тут краще не говорити.

93 Це боги, відповідно, сну й обману, поріддя Первісної Темряви (Ереба) і Ночі (Нукс). Див. «Міфи». Хто призабув, саме Еріда, власне, і спричинила Троянську війну (див. «Троя»). — Прим. автора.

— Пане, — перейшов я тоді на прозу, — так сталося, що я... заснув, і мої негідні, зрадливі люди...

Еол слухав мене з кам’яним обличчям, спина пряма, руки складені на грудях. Коли я закінчив, він помовчав (а поки він мовчав, я тремтів від страху), а потім вказав пальцем у бік моря:

— Забирайся звідси. Я не знаю, чим саме ти розгнівав богів, але вони тебе беззаперечно ненавидять, а з богами краще не зв’язуватися. Жодної допомоги більше ти від мене не побачиш. Геть.

Я обернувся й поплівся в бік виходу, палаючи від сорому й приниження.

На морі був повний штиль. Людям довелося налягати на весла цілих шість днів поспіль. Цього разу нас згубила не моя допитливість, а їхня, вони це розуміли й від того працювали похмуро, мовчки та старанно.

На сьомий день ми підійшли до острова лестригонів. Лестригони — ви чули про них? Бо до мене тоді доносилося багато чуток — що це велетні, які ласують людським м’ясом. Звісно, байки мореплавців завжди такі: їм аби дітей лякати. Але після циклопів я вже був схильний вірити усьому.

Моя флотилія вирушила в скелясту бухту, де стоїть порт Телепілос. Заснував його, кажуть, Ламос, ще один Посейдонів син. Так сталося, що мій корабель був у самому хвості. Одинадцять суден рівною колоною зайшли в гавань крізь два ряди голих скель, для мого ж, останнього, місця там не було. Тож я кинув якір у маленькій затоці просто на зовнішньому березі.

З переднього корабля, який став на якорі в самій бухті, на берег вирушив човен. Я бачив, як шість людей, що було в ньому, вийшли на берег та вирушили в місто. Минуло п’ять хвилин. Раптом на берег вибігли двоє з тих шести, застрибнули в човен і почали щосили веслувати до кораблів — але в них влучив величезний камінь. До уламків човна підбігли двоє здоровезних (десь удвічі менші за Поліфема) потвор. Вони витягли вцілілих з води й проковтнули.

Еврілох схопив мене за плече і простягнув уперед тремтливу руку. По усьому березі почали з’являтися постаті цих велетнів. Над головою вони піднімали величезні кам’яні брили, кожна завбільшки з невеличкий будинок, і кидали на мої одинадцять кораблів, що встигли зайти у гавань. Я міг чути, як тріщать і ламаються корабельні дошки, як кричать мої бідні товариші. Розтрощивши кораблі, велетні почали стріляти з луків і метати списи — ніби полювали на рибу. Невдовзі вони спустилися до води й почали витягувати нещасних (ну точно як продавці та покупці на базарі вибирають крам). Мабуть, збиралися віднести додому й там якось приготувати.

Мій корабель теж був у небезпеці. Я дістав меч і перерізав швартові канати. «Веслуйте! — крикнув я команді. — Рятуйте ваше кляте життя!».

Щоправда, вони й без моєї команди все розуміли. Усі давно були біля весел, і за мить ми вже летіли швидше, ніж нільські крокодили.

Але на тих одинадцяти кораблях не вижив ніхто. Майже п’ятсот добрих мужів Ітаки, які пережили і жахи десятирічної війни, і помсту кіконів, і спокуси на острові Лотоса, і жорстоких циклопів, і найбільші шторми, які боги коли-небудь насилали на людство. Але тут доля від них відвернулася, і сміливці, які врятувалися від стількох небезпек, пішли на обід диким лестригонам.

Від цілої могутньої флотилії залишився тільки один корабель, а на ньому — тридцять вісім осіб, не рахуючи мене з Еврілохом94.

94 Гомера важко назвати точним та прискіпливим, але оскільки кораблі Одіссея були пентеконтерами, то на кожному з них було десь по 40–50 людей. Тоді на 12 кораблях якраз могло бути від 480 до 600 осіб. — Прим. автора.

Вийшовши у відкрите море, де летстригонам нас було не дістати, люди дали собі перепочинок. Очі всіх були звернені на мене, і я міг лише гадати, чи лунає зараз у їхніх вухах прокляття Поліфема: «Нехай цей Одіссей ніколи не знайде дорогу додому. А якщо богині долі вирішили, що додому він повернутися має, нехай станеться це через багато років, і дорогою нехай Одіссей звідає муки й нещастя, втратить усі скарби, усі кораблі, усіх людей!».

Аж тут я відчув подих свіжого бризу. Що ж, може, боги врешті-решт змилувалися над нами.

Ми розгорнули вітрило й дали вітру нести нас, куди йому заманеться. А приніс він нас до...

Тут Одіссей озирнувся: уже тривалий час біля нього стояв слуга з келихом вина.

Алкіной і Арета сиділи в тих самих позах, у яких почали слухати. Шляхетні гості сиділи так само — незворушно, нахилившись уперед. Слуги, прислужники й служниці під стінами теж стояли, немов скульптури.

— Уже пізно, — сказав Одіссей, ніби виправдовуючись, — а я все говорю й говорю. Мабуть, краще вам перепочити.

— Просимо, якщо у вас є сили і настрій, ми готові слухати до ранку й навіть довше, — запевнив гостя Алкіной.

Гул схвалення прокотився залою.

Одіссей осушив келих, поставив його назад і прочистив горло.