Одіссея

Одіссей розповідає: Циклопи

І майте на увазі: наступний острів, на який ми натрапили — не сказав би, що він страшніший на острів Лотоса, але райським куточком я б його теж не назвав. Скажімо так, це був другий за небезпекою острів — але значно більш жахливий.

Знаєте, до Одіссея з Ітаки застосовували багато прикметників. Друзі та рідні називають мене «розумним» і «мудрим». Ха! Під час моєї розповіді ви переконаєтеся, що друзі надто добрі до мене. Ще я чув на свою адресу такі слова як «багатогранний», «гнучкий» та «винахідливий». Що ж, це більш схоже на правду. Дещо частіше мене називають «хитрим», «підступним», «спритним» та «крученим» — зазвичай з нотками несхвалення. Не те, щоб такі епітети мені дуже подобалися, але сам би я називав себе радше «допитливим». Розумієте, я люблю знати. Нові люди, нові місця, нові ідеї — усе це мені імпонує. Це моє благословення — і моє прокляття. Самі побачите.

Так чи інакше, ми пристали до нового острова туманної ночі, але на світанку небо вже було ясним і чистим. Я скликав людей, зібрав припаси та пояснив, для чого це все:

— Якщо я не помилився, це має бути острів, де живуть циклопи.

Люди переглянулися — радше невдоволено. Я ж продовжував:

— Циклопи — це одноокі велетні, які, скажімо так, не надто славляться мудрістю, красою чи багатим внутрішнім світом. Але що ми знаємо про них насправді? Ми знаємо, що вони не будують кораблів, а отже — не мандрують, не торгують і не підтримують зв’язків з іншими народами. Землеробством, наскільки я знаю, вони теж не займаються — хоча ґрунти в них родючі. Вони пасуть стада овець і кіз — точніше, дозволяють їм бігати краєм, як заманеться. Вівці й кози дають циклопам усе необхідне — сир, молоко, м’ясо, шкури. Ще тут росте багато дикого винограду. Отже, циклопи роблять вино, але лозу спеціально не вирощують. Кажуть, вино це на смак жахливе — і то не диво. Цікаво, чи шанують вони богів і чи гостинно приймають чужоземців. Ходімо й з’ясуємо!

Ішли ми не з порожніми руками — з нами були міхи з тим самим міцним вином, що нам його подарував Марон, цар Ісмароса. Коли ми напали на кіконів, я пощадив його і його родину, і на знак подяки він подарував нам дванадцять міхів із дуже-дуже міцним вином. Воно було неймовірно смачним, але якщо не розбавити його водою один до двадцяти, один ковток звалить тебе з ніг, наче мерця.

Отже, за головного я лишив мого помічника Еврілоха, сам же відібрав дванадцять найкращих воїнів, і ми вирушили в дорогу.

Печера

Пройшли ми небагато — невдовзі перед нами постав вхід у величезну печеру. Біля входу земля була утоптана — тож ми зрозуміли, що тут хтось живе. Крім недвозначних слідів перебування овець та кіз, у печері були ще одні сліди — величезні, такі міг лишити тільки справжній велетень.

Отже, ми увійшли. Мої люди, звісно, скаржилися:

— Царю, а нам точно варто заходити?

— А може, краще... е-е-е... почекати назовні?

— Ні! — відповів на це я. — Уперед!

Те, що ми там побачили, потішило мою жагу до нового. З одного боку там стояли полиці з сиром, з другого були стійла для худоби. Ягнята, козенята — усі були в окремих загородках, згідно з віком — від новонароджених до дорослих. Під стіною стояли відра й пляшки з молоком та сироваткою. Справжнє обійстя в одній печері — з відповідним запахом та гучним беканням звідусіль. Мої люди були захоплені такою старанністю й охайністю.

— Царю, закиньмо кілька сирних голів у торби!

— Так, царю, а ще заберімо худобу! Ми тихесенько проведемо їх до кораблів — ніхто нічого не почує.

— Звісно, ні! — відповів я. — Ми маємо дочекатися гос­подаря.

Присягаюся перед дванадцятьма богами! Краще б я їх тоді послухав. Але тієї миті мною заволоділи мої допитливість і цікавість. Тож я відкинув усі зауваження, і ми сіли чекати.

Двоє з наших людей розвели багаття й з’їли, присвятивши богам, найбільше сирне коло — завбільшки із жорно. Ми сиділи й чекали. День хилився до вечора. Вівці й кози бекали дедалі сильніше — у вим’ях прибувало молоко, треба було їх доїти. Ми ж сиділи біля вогню й чекали на господаря.