Одіссея

Море говорить

Твій батько був одним з тих небагатьох, хто вирушив із Трої просто додому й не зіткнувся на шляху із жодними перешкодами, — сказав Менелай Пейсістратові. — Це урок усім нам. Нестор завжди був мудрим і не прагнув забити трюми своїх кораблів скарбами та рабами. А я волів. І, боюся, твій батько теж, Телемаху. Ще одним винятком став Діомед: він відплив одразу та прибув на Аргос цілим і неушкодженим. А ще був Ідоменей — от кому не пощастило. Він теж відплив рано, але дорогою на рідний Крит його спіткала буря. Кажуть, що він тоді став на коліна просто на палубі, помолився до Посейдона й пообіцяв йому в разі щасливого повернення додому принести в жертву першу живу істоту, яку побачить, висадившись на Криті. І яку ж першу живу істоту він побачив на рідному березі? Власного сина.

Ну, а щодо решти з нас... Наступного дня після відплиття Нестора й Діомеда почалися наші нещастя. Ти знаєш, що сталося з локрійцем Аяксом. Посейдон знищив його. Що ж, цей розбещений дурень на інше й не заслуговував. Але всі ми потрапили у страшний шторм — такий, якого ще не бачили. Ітакські кораблі теж. Хвилі носили нас, немов осіннє листя. Спартанські кораблі розсіяло по всьому єгипетському узбережжі. Не буду вдаватися в подробиці всього, що з нами сталося. Так, нас спіткало багато невдач. Пірати, зрадники, ще купа різних обставин — і цілих сім років ми не могли потрапити додому, у Спарту. Але все ж таки нам пощастило — ми вижили, повернулися додому, ще й не з порожніми руками. Чорт забирай, у наших трюмах було стільки золота, що кораблі ледь трималися на поверхні. Так, боги були милостивими до нас.

Єлена кашлянула. Менелай зрозумів, що вона має на увазі:

— Так, моя люба. Я вже переходжу до головного. Після семи років поневірянь у морях, ми знову опинилися в Єгипті, на маленькому острові в дельті Нілу. Острів називався Фарос46.

46 Острів відомий завдяки тому, що у 280 р. до н. е. там був побудований величезний маяк — одне із семи чудес світу. Власне, тому від назви острова походить слово «фара», яке до того ж означає «маяк» іспанською та італійською мовами. — Прим. автора.

Покинути цей чортів острів ми ніяк не могли — чи то я якісь не ті жертви богам приносив, чи то ще щось трапилося. Від моїх провидців не було жодної користі — відповіді на запитання, як нам забратися із цього клятого місця вони не мали. Двадцять днів ми сиділи на тому острові, запаси води й харчів добігали кінця, і якось я йшов берегом, дивлячись, чи не винесло море якусь мертву рибу — тепер би ми й на таке погодилися. І раптом я побачив, як назустріч мені йде дівчина. Це було, немов якесь видіння. Я одразу зрозумів, що вона — з безсмертних, адже на Фаросі ніхто не живе, а якби жив — не сяяв би такою небесною...

Єлена знову кашлянула.

...таким здоров’ям. Вигляд вона мала на диво гарний. А наблизившись, насупилася — ніби злилася на мене. «Вітаю тебе, чужоземцю, — промовила вона. — Ти, мабуть, якийсь дурень або безумець. Лише геть позбавлений розуму пробуде тут більше, ніж пів дня, — а ви тут майже місяць».

«За всієї поваги, пані, — відповів я, — ми б залюбки забралися звідси, але я, мабуть, образив якогось бога. Ми постійно намагаємося відплисти, але якась невідома сила вертає нас назад. Ваша краса... тобто, ваш здоровий вигляд видає у вас безсмертну. То чи не могли б ви нам чимось зарадити?».

«Найкращим буде запитати мого батька Протея, якого ще звуть Морським старцем. Немає на світі нічого, чого б він не знав».

«Де ж він? Тут, на Фаросі?».

«Він приходить сюди щодня. Бачиш ту печеру? Опівдні він виходить сюди з моря на перепочинок. Коли він лягає спати, навколо нього вмощуються сотні тюленів. Отже, маєш узяти трьох найсильніших, найвправніших воїнів і рано-вранці заховатися з ними в печері. Коли Протей прийде й ляже спати, швидко біжіть до нього й міцно хапайте. Дуже міцно. Він сильний, слизький і дуже злиться, коли його зачіпають. У жодному разі не давайте йому втекти — для цього знадобиться сила усіх чотирьох з вас. Він не лише сильний і слизький — він може прибирати будь-який вигляд, перетворюватися на будь-кого й будь-що47.

47 Звідси слово «protean», мінливий. — Прим. автора.

Тож старайся й будь пильним. Якщо втримаєш його достатньо довго — він здасться й розповість, як покинути острів. Але він знає не лише це, тож можеш питати його про будь-що».

«Дякую тобі, богине, — відповів я. — Як тебе звати? Як згадувати тебе під час молитов і жертвоприношень?».

«Ім’я моє Ейдотея. Для друзів — просто Ейдо».

«Чи можу я спитати, чому ти вирішила проявити милосердя до бідного мореплавця?».

«Може, мені просто подобається дивитися, як тато злиться. А може, мені сподобалося твоє руде волосся».

Із цими словами вона поринула у хвилі. Отакі вони — боги. Ніколи не знаєш, чого від них чекати.

Ми скромно повечеряли молюсками, морськими їжаками та ще якимись слизоподібними морськими істотами. Не знаю їхнього імені й не думаю, що вони на нього заслуговують. Наступного ранку на світанку ми помолилися всім богам, яких могли згадати, і вирушили до печери, яку вказала Ейдо. Тут вона вийшла з моря і принесла із собою чотири тюленячі шкіри. У печері ми викопали собі кожен по ямці, і вона накрила нас цими шкірами та пішла.

Це було справжнє пекло! Цей запах! Огидний сморід гнилої риби! Нам було б несила його витримати, якби Ейдо не побризкала нам на ніздрі благовонною амброзією. Її запах — солодкий, божественний аромат заглушив рибний сморід — принаймні більш-менш.

Цілий ранок ми чули, як сотні тюленів повзуть берегом з моря до нашої печери — ревучи, фиркаючи, бризкаючи слиною. Й ось крізь наші покривала ми почули, як наспівує собі під ніс Морський старець. А потім він почав рахувати тюленів — Ейдо попередила мене, що він робить так щодня.

«А що станеться, якщо він помітить, що тюленів стало на чотири більше?» — запитав я її.

«Нічого, — відповіла Ейдо, — там їх щоразу інша кількість. Посейдон доручив батькові пасти його тюленів і щовечора доповідати про те, скільки їх. Здається мені, боги вигадали це навмисно, аби не дати йому почуватися надто вільно».

Нарешті Протей закінчив рахувати, і крізь фиркання тюленів ми почули його хропіння. Як і планувалося, я скомандував своїм товаришам: «Один, два, три... пішли!».

Ми скинули із себе шкіри, під якими так довго мучилися, підвелися на ноги, відштовхнули з дороги слизьких сонних тюленів і кинулися на Протея. Схопивши його за руки й ноги, ми потягли старця з печери, і то так швидко, що не встиг він отямитися, як ми вже були на березі. Ми оточили його зусібіч і міцно тримали. Нас дещо приголомшили сяйво і спека полуденного сонця, але найбільше — сам Протей. Щойно зрозумівши, що сталося, він гнівно заревів. Так, це був саме рев — адже, глянувши на нього, ми побачили, що тримаємо лева — могутнього ревучого лева!

«Тримайте його, хлопці, тримайте міцніше!» — тільки й міг кричати я. Тоді Протей перетворився на величезну звивисту змію, яку ми ледь стримали, потім — на леопарда, далі — на величезного ікластого кабана, а тоді — на дерево. Але ми ні ані на мить не послабляли нашої хватки.

Ці перетворення давалися йому нелегко, адже з кожним з них опір слабшав. Урешті-решт, із хрипом і гарчанням, Протей знову став собою. Він глянув на мене своїми туманними, майже риб’ячими очима: «О! Це ж ти! Син Атрея! Як ти насмілився схопити мене проти моєї волі?»48.

48 Агамемнон і Менелай були Атридами, тобто синами Атрея, вихідцями з проклятого роду, який походить від Пелопса і Тантала. Чомусь ім’я Атридів полюбилося авторам фентезі і наукової фантастики — дім Атридів у «Дюні» Френка Герберта, Атрей у відеогрі «Бог війни», Атрейю в «Нескінченній історії». Я переконаний, що хтось або щось зі схожим ім’ям є і у все­світі «Зоряного шляху» і ще багато де. — Прим. автора.

«Ми тримаємо тебе, о Старче, і не відпустимо тебе, доки ти не даси відповідь на наші запитання. Вони будуть досить простими — як для божества, яке знає все, що тільки може бути пізнане. По-перше, ти, думаю, знаєш, скільки ми вже тут мучимося, скільки разів намагалися відплисти і скільки разів нам це не вдавалося. Тож скажи нам, який бог тримає нас тут? Чим ми його образили? Як його — чи її — умилостивити? Це ж зовсім не тяжко для премудрого та всевідаючого Протея, хіба ні?».

«Йой! Тут усе так просто, що ви б і самі могли здогадатися. Ви так захопилися грабунками та плюндруванням Трої, що забули перед дорогою принести належні жертви Зевсові та іншим богам. А ще ви збагатилися без міри — і знов-таки не подякували богам, не принесли їм жертв. Так от, ви намагаєтеся пливти на північний захід. А ви скеруйте кораблі в протилежний бік, до Єгипту. Підніміться Нілом, дорогою моліться, приносьте жертви, будуйте вівтарі. Виконайте свій обов’язок перед олімпійцями, і лише тоді зможете повернутися до Спарти».

Можеш уявити собі, яким дурнем я почувався. Звісно, він мав рацію. Я мав би здогадатися. Так, я дякував богам, іноді молився, але забув, наскільки вони потребують справжніх молитов, справжнього аромату смаженого м’яса, справжніх гімнів і справжнього поклоніння. Але перед тим, як відпустити Протея, мені треба було дізнатися ще дещо:

«Мої товариші-ахейці, бойові побратими — як вони поживають? Чи дісталися вони дому?».

«Усі крім трьох», — сказав він мені. Спочатку Протей описав мені смерть Аякса Локрійського. Співчувати йому було тяжко. Про що він думав, так нахабно зневажаючи богів? Мабуть, зовсім збожеволів на війні. Але потім Протей розповів мені про долю мого брата. Я плакав, немов дитя, закликаючи смерть на свою голову. Життя відтепер не матиме сенсу, якщо я не помщуся за Агамемнона.

Але Протей знов утупився в мене своїми риб’ячими очима: «Не варто влаштовувати трагедій. Може, ти і зможеш вбити Егіста, а може, це вже зробив твій племінник Орест».

Це мене дещо заспокоїло:

«Дякую тобі, о Старче! І пробач за те, що ми силували тебе. Ми зробимо все так, як ти нам сказав».

«Зачекай! — перебив він нас. — Хіба я не сказав, що зазнали лиха троє з твоїх товаришів? Третій — це син Лаерта».

«Одіссей? Невже він теж загинув?».

«Лаертид49 застряг на острові Огігія в полоні в німфи Каліпсо, яка без тями в нього закохалася. Він тільки й мріє, щоб повернутися в Ітаку, до Пенелопи, до Телемаха. Але він втратив усю свою команду, усі кораблі й усі засоби, аби повернутися додому. Він там уже багато років. Хто знає, коли він зможе повернутися».

49 Лаертид — отже, син Лаерта. Гомер та інші поети, які писали про Троянську війну, часто використовували оце «ид» щодо кожного з героїв. — Прим. автора.

Менелай замовк. Телемах зблід і задрижав, тож цар вирішив, що ввічливо буде зробити паузу й дати юнакові прийти до тями. Потім продовжив:

— А ще він трохи напророкував мені долю — переважно якусь дурню: «Хоча й не поспішаєш ти приносити жертви богам, вони все одно благоволять тобі. Усе ж таки ти зять самого Зевса». І все таке — не стану повторювати50.

50 Узагалі-то Протей напророчив, що на Менелая чекає безсмертя в Елізіумі, давньогрецькому раю. — Прим. автора.

А потім — «моя луската шкіра не витримає довго це палаюче сонце. Ти отримав від мене все, що хотів. Прощавай, сину Атрея».

Перш ніж ми схаменулися, Протей вислизнув з наших рук та пірнув у море, а ми лишилися самі на березі серед сотень тюленів, які дивилися на нас не надто схвально.

Ну й що було далі? Ми зробили все, як Протей і казав: вирушили вгору Прадавнім Батьком Нілом, і відтоді все було добре. Я поставив пам’ятник на честь Агамемнона, мого брата, ми зупинялися, щоб принести жертву Зевсу та іншим одинадцяти олімпійцям — не кажучи вже про сотню місцевих богів. Урешті-решт ми розвернулися, вийшли в море та зловили попутний вітер, який і відніс нас до Спарти.

Єлена взяла Телемаха за руку:

— Це добрі новини. Морський старець може бути ким завгодно...

— Так, царице, ким завгодно — левом, змією... — підхопив Менелай...

— Любий, ти мене не зрозумів. Ким завгодно, але не брехуном. Телемаху, твій батько живий.