Одіссея

Підземне царство

Корабель був готовий. Кіркея подбала про нас — увесь трюм був забитий засушеними фруктами, копченим та засоленим м’ясом, мішками із зерном, міхами з вином та глеками з молоком.

— Якщо не зніматимете печатки — молоко не скисне, — пообіцяла чарівниця.

Завели на борт і блискучого чорного барана з білою вівцею — вони жували сіно у яслах, які звисали над їхніми головами.

Команда підтягувала снасті й готувала корабель до відплиття, а ми з Кіркеєю стояли на березі.

— Прощавай, сину Лаерта, — Кіркея всміхнулася, але в очах її я побачив сум. Здається, вона побачила такий самий сум у моїх.

Як і було обіцяно, північний вітер напнув наші вітрила, і ми легко пройшли весь шлях до краю, де тече великий потік океану, майже біля земель кіммерійців.104

104 Усе це звучить якось незрозуміло. Багато хто вважає, що «потік океану», до якого несе саме північний вітер, це Гольфстрім. Якщо це так, то до чого тут кіммерійці? Кіммерійці були степовим народом, які жили у Анатолії, Фригії, Лікії, навіть там, де стояла Троя — тобто там, де зараз, здається, Туреччина. Вважається, що саме кіммерійці відкрили світові таку корисну річ, як штани, за що я (і не лише я) їм дуже вдячні.

Але «потік океану» — це дещо більше, ніж потужна океанська течія. Океан майже завжди описують як ріку, яка обпливає цілий світ. Тож здається мені, що можна сказати з усією впевненістю: описане Гомером місце з туманом і печерою — плід його поетичної уяви. — Прим. автора.

Щодо кіммерійців — тут Стівен Фрай дещо помиляється, адже це кочове плем’я проживало у причорноморських степах на теренах сучасної України. — Прим. перекладача.

І тут сонце поволі зникло у смугах густого туману, який щільно окутав наш корабель. Вітер слабшав, корабель ішов дедалі повільніше, довелося взятися за весла, проте аби поволі йти тихою водою — це багатьох зусиль не потребувало. Ставало холодніше. Ані сонячні промені, ані пташиний спів не пробивалися крізь цей туман, і бачити ми могли лише на половину довжини нашого корабля. Ми дрижали — і від холоду, і від страху. Один з наших людей спробував підбадьорити себе й нас і почав насвистувати веселу пісню, але Еврілох швидко копнув веселуна, і той замовк. Так ми пливли близько години в повній тиші, по спинах повзли сирітки, а уява малювала незліченні жахи, які можуть ховатися в тумані.

Нарешті корабель торкнувся днищем прибережної гальки. Ми вивели на берег вівцю з бараном, винесли всі необхідні мішки та глеки й потягли все це слизьким ґрунтом, доки не дійшли до місця, про яке говорила Кіркея, — до гаю Персефони.

Еврілох і його помічник Перімед тримали худобу, а я викопав яму, налив у неї молока, потім меду, потім вина з водою — і все це присипав ячмінною мукою. Ми помолилися, і я пообіцяв принести жертви померлим, як повернемося додому.

Я ще раз пригадав Кіркею та її настанови з викликання мерців. Здається, нічого не пропустив.

Ми підвели барана з вівцею до ями, і я швидко перерізав їм горло. Щойно перші краплі крові впали в яму, навколо з’явилися душі покійних. Вони літали, кружляли, кричали й завивали — чоловіки, жінки, діти, воїни з відкритими ранами, усі нещасні, убиті всіма можливими способами. Вони линули звідусіль — піднімалися з-під землі, виникали просто з туману — і всі хотіли одного.

«Не давай їм пити».

Тіні навколо нас кричали й плакали, а нам ледь вдавалося відганяти їх мечами, списами, лайкою й погрозами. Дати тіням пити можна тільки після зустрічі з Тіресієм. Я пам’ятав настанови Кіркеї.

Але коли до мене наблизилася перша душа, я ледь не заридав. Це був наш юний Елпенор, дурник, який впав з даху.

— Ви лишили моє тіло там, де воно впало, царю, — мовив він, — непохованим і неоплаканим.

— Бідний юначе, — відповів я, — пробач нам. Ми так спішно збиралися в дорогу, була така метушня. Я забув дати команду поховати тебе.

— Тоді я приречений, мій царю. Мій дух ніколи не упокоїться.

— Ні! — зворушено заперечив я. — Я обіцяю тобі: ми повернемося на Еею і поховаємо твоє тіло з усіма почестями й помолимося за твою душу. Це найменше, що ми можемо зробити, але тут я даю тобі слово.

Елпенор усміхнувся, і його тінь зникла.

І ось я побачив, як до мене наближається мерехтлива тінь Тіресія із золотим посохом у руці. За життя він був сліпим, а тут зір повернувся до нього, і він одразу впізнав мене.

— Якщо хочеш дізнатися своє майбутнє, опусти меч, сину Лаерта, і дай мені напитися.

Я відступив і намагався не виказати свою огиду від жахливого видовища: тінь великого старця стоїть навкарачки та спрагло їсть таку дивну суміш.

Наситившись, Тіресій підвівся й витер бороду від жертовної крові з виглядом людини, яка щойно розкішно повечеряла:

— Я знаю, як сильно прагнеш ти повернутися додому, Одіссею. Але те, що ти вчинив із Поліфемом, розлютило Посейдона, якого так просто не заспокоїти. Я ясно бачу шлях, який на тебе чекає, — точніше, кілька шляхів. Який саме ляже перед тобою — це залежить від того, який вибір ти зробиш, як опинишся на роздоріжжі. Передусім маю сказати, що ти повернешся додому. Можеш зробити це швидко й легко. Невдовзі твій корабель пристане до Тринакії, острова, де Геліос тримає свою худобу. Ці вівці й корови йому дорожчі за будь-яку жінку чи чоловіка. Якщо ви не торкатиметеся їх — усе буде добре і ви невдовзі повернетеся до Ітаки. Але якщо ви пораните хоч одного священного бика, корову, вівцю, барана — я передрікаю тобі: ти втратиш і корабель, і всіх своїх людей, до останнього. На тебе чекають роки поневірянь. Роки, Одіссею! Урешті-решт ти повернешся додому, але там ти знайдеш цілий натовп залицяльників, які змагатимуться за руку твоєї дружини — адже тебе вважатимуть мертвим. Вони грабуватимуть твоїх підданих, плюндруватимуть твою землю, і ніхто не зможе їм завадити.

Силою та кмітливістю ти переможеш залицяльників. Але твій борг перед Посейдоном ще не буде сплачений вповні. Вертайся додому, в обійми дружини й сина, поверни мир і злагоду в рідний дім, але потім знов збирайся в дорогу, бери весло на плече й вирушай на пошуки землі, де люди не бачили моря, не куштували солі, не знають нічого про кораблі, вітрила й весла. Коли ти прибудеш у ту землю, то місцевий житель, побачивши весло в тебе на плечі, запитає, куди ти несеш віяльну лопату, — тоді встроми весло в землю, принеси жертву Посейдонові й вертайся додому, а дорогою принеси жертви всім дванадцяти богам по черзі. Зробиш так — і на тебе чекатиме мирна смерть на суші. Ти помреш глибоким старцем, оточений тими, хто тебе любить.

— Тіресію, якщо такою є моя доля, я приймаю її і дякую за велику ласку, яку вчинив ти мені.

Дух провидця вклонився й зник. Замислившись, я не одразу впізнав ще одну тінь, яка теж підійшла, аби напитися з ями. Коли ж вона підняла голову, я впізнав матір — Антіклею, доньку Автоліка. Бачити її в царстві мертвих — біль пронизав моє серце, наче вістря списа. Вона теж побачила мене й упізнала.

— Одіссею, сину мій! Ще не повернувся додому?

— Усі ці роки, мамо, я думав про те, як ви там з батьком в Ітаці. А тепер ти тут, у цьому жахливому місці... Так шкода! Розкажи мені, як були справи вдома, коли ти померла? Як поживала Пенелопа і мій син Телемах? Чи живий ще мій батько? Чи він тут?

— Лаерт живий. Але роки не пощадили його. Слабкий і нещасний, він живе далеко від палацу, у сільській хижі. Жодних розкошів — а тепер ще й сам-один.

— Він нещасний?

— Він дуже сумує за тобою. Усім не вистачає твоєї мудрості й доброти. Я от померла без них.

— Мамо...

— Пенелопа теж тужить. Але вона тримається. Вона вірна тобі і не може дочекатися твого повернення. Телемах — чудовий хлопчина. Ти б пишався ним. Ні, ти пишатимешся ним — от побачиш. Але поспішай додому, сину, поспішай. Чим довше тебе нема, тим у більшій небезпеці усі вони.

Я намагався обійняти матір, але вона була лише тінню, порожньою формою без змісту. Антіклея просто пройшла крізь мої руки. Підійшла ще одна тінь, і я розридався, побачивши, хто це:

— Агамемноне! Тільки не ти! Що сталося? Ти загинув у морі? У тих страшних штормах, що боги наслали на нас?

— Краще б так воно і було, — відповів Повелитель народів з гіркою посмішкою.

І він розповів мені свою історію — жахливу й сумну — про те, як Клітемнестра накинула на нього тенети, коли він купався, і заколола його, беззахисного:

— Останнє, що я бачив помираючи, — це те, як вона і той підлий щур, мій двоюрідний брат Егіст, закололи невинну Кассандру. Слухай, старий друже, я знаю, що ти вірний Пенелопі і думаєш, що і вона вірна тобі, але ніколи, ніколи не вір жінці, якою б красивою вона не була і як би не присягалася тобі у вічній любові. Поклянися, що так і зробиш!

Я схилив голову, але не промовив ані слова.

Агамемнон, здається, зрозумів мене, і тому змінив тему:

— Скажи мені, Одіссею, чи чув ти у своїх мандрах про мого сина Ореста? Чи Електру? Вони мають бути живі, адже тут я їх не зустрічав.

— Агамемноне, звідки ж то мені знати?

Дивлячись на тінь Агамемнона, всемогутнього Повелителя народів, який став такою жалюгідною тінню, я сповнився жалю до нього — й злістю на богів. Цілий світ знав, як ненавидить Зевс рід Тантала і Атрея. Але така жахлива смерть! Такий безславний кінець славетного життя! Хіба він на таке заслуговував?

Тінь Агамемнона розтанула, але з’явилася інша — і цій зустрічі я міг лише радіти.

— Ахілле, Ахілле, між дорогий друже! Я прийшов сюди, аби порадитися з Тіресієм-провидцем, і він розгорнув переді мною моє майбутнє, немов сувій. Я ще не вдома, але обов’язково повернуся, я впевнений. А як ти? По цілому світу про твої подвиги співають більше, ніж про вчинки будь-кого зі смертних. І тут, наскільки відомо мені, ти став князем у царстві мертвих. Усі захоплюються тобою, а твій дім — то поля Елізіуму, вкриті асфоделем. Хіба ні?

— Так, мені зробили таку ласку, — гірко всміхнувся Ахілл, — пустили на Елізійські поля. Так, я ходжу полями асфоделя. І так, мене тут величають князем і славлять як героя. Але скажу тобі, Одіссею, — ледь не прокричав він, — краще б я був найбіднішим селянином, який мучився б, орючи голі скелі, ніж тут, князем у загробному царстві! Це ж царство мертвих! Ти бачив їхні обриси, чуєш їхні голоси, але вони... ми... Тут немає життя, немає радості й надії. Це як персик, з якого вичавили весь сік. Ніщо тут не має сенсу. Тож, чорт забирай, живи, мій друже. Облиш це прокляте місце й живи — смакуй кожен день свого життя, пристрасно й усім серцем!

Я помовчав трохи. Боляче було чути такі слова з уст золотого Ахілла. Мені лишалося хіба підбадьорити його історіями про його сина Неоптолема. Я розповів про його вправність та відвагу — промовчавши водночас про менш приємні історії з його життя, у яких хлопець поставав безжальним та кровожерливим.

Тінь Ахілла покинула мене, повернувшись на поля асфоделя. Нехай походжає там, тішачи себе думками про подвиги відважного сина.

Тим часом душі померлих так сильно напирали на мене, що стримати їх стало неможливим. Мої люди сховалися за моєю спиною, бліді від страху й огиди. Я наказав повернутися на корабель, і ще ніколи мій наказ не виконували так слухняно.

Ми взялися за весла й не давали собі перепочинку, доки не зловили потік океану. Там наші вітрила підхопив свіжий бриз і радісно поніс наш корабель у сині води під ясним небом.