Одіссея

Грецькі армади

Корабель Агамемнона стояв на чолі могутнього флоту, який мав свідчити про блиск і велич Мікен, найбільшого й найпотужнішого з грецьких царств. Агамемнон залюбки називав би Мікени імперією, якби знав це слово10.

10 Що, мабуть, свідчить про його любов до пишних зворотів. Так-то Мікени були радше гегемонією — областю, здатною правити кількома сусідніми. На піку своєї могутності, між 1750 і 1100 роками до Різдва Христового влада Мікен сягала Афін і Фів на грецькому материку, багатьох островів та прибережних міст на східному узбережжі Егейського моря (якщо дивитися на схід) Пілоса (якщо дивитися на захід) і Кріта (якщо дивитися на південь). — Прим. автора.

Він дякував усім богам небесним за те, що нарешті повертається додому та може пишатися собою. Військо під його проводом зробило те, що мало зробити, — врятувало честь дому Атрея та репутацію еллінів. Неприступна, непереможна Троя впала, а прекрасна Єлена повернулася до Менелая — і все це під командою Агамемнона, повелителя народів. У свій зоряний час, арістею, він убив більше троянців, ніж будь-хто інший з греків. Ніхто не міг поставити під сумнів його здібність і як командира, який керує битвою з намету, і як воїна, який б’є ворога в полі. Але, попри все, мікенський володар відчував, що ніхто його не любить, не шанує, не захоплюється ним так, як захоплювалися Ахіллом, Одіссеєм, Діомедом, Аяксом, Патроклом, Нестором чи Тевкром. Він ще міг зрозуміти той цілий культ Ахілла — безстрашного та незборимого. Інакше, мабуть, і бути не могло. Але навіть Менелай був у більшій пошані серед грецьких вождів, ніж він! Агамемнон любив брата щиро й усім серцем, але ж уся ця жахлива війна почалася якраз через Менелая, який не зміг припильнувати власну дружину!

І — боги! За десять років війни кожному із цих уславлених грецьких героїв допомагав якийсь з олімпійців — чи одразу декілька. Кожному, окрім нього, Агамемнона. А Парісу, Гектору й троянцям за найменшої нагоди допомагали Арес, Афродіта й Аполлон. Чому ж усі забули про нього, Агамемнона?

І саме на ньому лежав невдячний тягар командування. Так, ніхто не дякує командирові за перемогу — зате всі дружно винуватять його в усіх невдачах. Із самого початку експедиції Агамемнону доводилося ухвалювати рішення, від яких менш гідна людина зламалася б. Перший вибір — пожертвувати (у буквальному значенні) донькою Іфігенією чи програти війну? Піти на принизливі вимоги Ахілла чи позбавити військо найкращого воїна? Урешті-решт, погодитися на Одіссеїв задум з великим конем на ілійських полях чи не йти на це відверте божевілля? І він таки дослухався до свого внутрішнього голосу та пішов на ту авантюру. Багато хто застерігав Агамемнона — але Цар Мікен настояв на своєму. А тепер — хто дякував йому за це? Він же не ховався в череві коня, він стояв на борту свого корабля на іншому боці затоки, він чекав на сигнал, а поруч із ним стояли підкріплення. Жодної тобі слави.

Але годі вже. Жалість до себе — низьке почуття, Агамемнон це знав. Головне — що усі негаразди позаду.

Прощавай, бруд бойовиська й пісок у ніздрях. На нього чекає дім і обійми дружини Клітемнестри. Так, їй було далеко до краси її сестри, Менелаєвої Єлени — власне, усім жінкам світу було до неї далеко, саме через що й почалася війна. Але Клітемнестра наблизилася до цього недосяжного еталона ближче, ніж усі, кого він знав. Ба більше, Клітемнестра мала поставу, уміла себе нести, була граційна й велична — якості, яких Єлена за всієї своєї природної краси була геть позбавлена.

А ще Агамемнон побачить своїх дітей. Електрі має бути сімнадцять чи вісімнадцять — стільки, скільки мала Іфігенія, коли...

Оресту зараз дванадцять чи тринадцять. Маленькому Хризостему добре, якщо вже виповнилося десять. Коли Агамемнон сходив на корабель, він був у череві матері, а Орест лише починав командувати товаришами на дитячому майданчику. Цікаво, як їх виховує Клітемнестра? Чи вміють вони співати? Чи вчать напам’ять поезії? Чи вміє Орест вправлятися з конем та мечем? А яка тепер Електра? Мабуть, під її вікнами співають серенади царевичі Коринфу чи Аттики.

Нехай його шолом і панцир вкриваються порохом десь у кутку. Час присвятити себе родині. Наскільки все ж таки краще бути батьком трьох, ніж володарем тисяч!

Тим часом кораблі вже були готові відпливати. Але що то за крики? То царівна Кассандра. Дні й ночі вона виє та передвіщає якусь маячню. Але ніхто її не слухає, і під крики провидиці, майже нерозбірливі за криками морського птаства, керманич дає команду зніматися з якоря. Востаннє глянув Агамемнон на берег, який зненавидів за ці довгі роки.

Дванадцяти ітакським кораблям під проводом Одіссея не пощастило з вітром: щойно руїни Трої зникли за обрієм, їх погнало на північ і прибило до берегів Фракії, просто попід стіни Ісмароса, столиці кіконів11.

11 Зараз терени Фракії займає переважно Болгарія, але дещо перепало також Греції з Македонією. А от щодо Ісмара — ніхто не може сказати напевно, де це місто стояло. До речі, саме кіконські жінки так розізлилися на Орфея за те, що той віддавав перевагу хлопчикам, що розірвали легендарного співця на шматки. Див. «Герої». — Прим. автора.

Городяни нічого не могли вдіяти проти здичавілих на війні прибульців, які без великих зусиль перебили чоловіків, а жінок та скарби завантажили на кораблі.

За десять жорстоких років під стінами Трої Одіссей забув про співчуття та милосердя, але коли його люди, спраглі до нової крові, привели йому місцевого правителя Марона, — а він був жерцем Аполлона, — Одіссеєві стало моторошно. Він обернувся до Еврілоха, свого зятя й першого помічника, який разом із дванадцятьма воїнами з мечами наголо штовхали до нього полоненого:

— Чорт забирай! Ми люди чи звірі? Незабаром, я бачу, ми будемо їсти людську плоть й пити кров, немов гарпії. Можна ж розважатися, не вбиваючи й не ґвалтуючи. Цей цар — достойна людина. Нехай іде з миром.

Еврілох і його люди опустили зброю та пішли, лишивши Одіссея наодинці із царем Ісмароса, який одразу кинувся на землю, обіймаючи коліна свого рятівника:

— Ви добра й милостива людина.

Одіссей відмахнувся від таких похвал, немов від набридлої комахи:

— Не варто так вважати. Я радше дуже втомлена людина, так буде правильніше. Утомлена від війни, від вбивств, від мандрів, яка дуже хоче додому. А ще я дуже обережна людина. Я бачив, що буває, коли люди зневажають храми та тих, хто в них переховується.

Марон усміхнувся:

— Немає образи в тому, щоб назвати людину доброю. Але нехай буде по-вашому. До речі, ви говорили, що готові пити кров? Чи можу я на знак подяки запропонувати вам дещо смачніше?

Марон сплеснув руками й покликав слугу, який не забарився із двома келихами вина. Одіссей взяв один з келихів, випив до дна й усміхнувся від задоволення:

— Сам Діоніс не смакував напою кращого, ніж цей! Дякую тобі!

— Я відправлю на твій корабель дванадцять великих амфор, — відповів йому Марон, — але попереджаю: вино дуже міцне, дуже концентроване. У твоєму келиху воно розбавлене — один до двадцяти. Розбавиш слабше — і від одного ковтка голова твоя заболить так, ніби сам Геракл стиснув її кулачищами.

Одіссей і Марон випили ще по два келихи, розбавлені в правильній пропорції, і сердечно розпрощалися. Тоді цар Ітаки повернувся на свій корабель і віддав наказ Еврілохові:

— Клич людей назад на кораблі. Нам слід відпливти до заходу сонця.

— Не думаю, що їм це сподобається. Доки на суші є чим розважитися та поживитися — ніхто не захоче вирушати в дорогу.

Чи подобався Одіссеєві Еврілох? Питання щодо цього взагалі не стояло. Вони билися пліч-о-пліч довгі десять років, а ще — ніхто не знав настрої простих воїнів так добре, як Еврілох. А ще Еврілох був одружений із молодшою сестрою Одіссея — Ктіменою, тож міг поводитися в присутності царственного зятя більш сміливо й фамільярно.

Сам же Одіссей... Усі ці роки він не отримував жодної звістки з Ітаки про батька, царя Лаерта, про матір Антиклею, про дружину Пенелопу, сина Телемаха... Думки про рідний дім лише підганяли його, тож він наполягав на своєму:

— Мені байдуже, що їм сподобається, а що ні. На наших кораблях уже достатньо здобичі, а приплив чекати не буде.

В очах своїх людей Одіссей був живою легендою. Його хитрий задум виграв війну. Історії про його мудрість та кмітливість передавалися з уст в уста. До того ж він влучно стріляв з лука та метав спис, добре боровся й бігав, а ще — сідав біля вогнища з простими воїнами та ділив з ними вечерю так само просто, як і з — на цьому розмова сходила на шепіт — із самою Афіною.

Проте авторитет ватажка завжди балансує на тонкому лезі меча. Основа будь-якого правління — згода з підданими. Чи то неохоча підтримка, чи то мовчазне потурання, чи то умовне погодження — але згода. Еврілох доніс до царських вух — через усі необхідні «о, царю мій» та інші прояви поваги та благоговіння, — що його люди просто не сприймуть наказ покинути Ісмарос. Аж ніяк не сприймуть.

Одіссей мусив змиритися.

— Додому ми повернемося останніми, — зітхнув він, — а вітер прихильний, як на диво...

Але ще два дні ітакці грабували, плюндрували й нищили. На третю ніч вони закололи кілька десятків биків та баранів і влаштували бенкет просто на березі. Святкуючи, вони не знали, що кілька вцілілих кіконів вибралися з міста й дали звістку сусідам, — і сусіди ці вже мчали на колісницях, аби помститися.

Одіссей зійшов з корабля та вступив у бій — кривавий та невдалий. Сімдесят ітакців зложили голови, і тіла їхні так і лишилися на березі на поживу псам і стерв’ятникам, без належного поховання та скорботних пісень. Відпливаючи від берега, Одіссей передав на усі кораблі наказ — викликати всіх загиблих по іменах і молитися вголос за їхні душі.

— Погано все вийшло, пане, — зауважив Еврілох, — але, може, воно обернеться на краще.

— На краще? І як це?

— Гіркий досвід навчив нас, що приставати до берега слід лише за їжею та водою і не зволікати. Додому — швидко й без пригод.

— Без пригод? Ти справді так думаєш?

Еврілох озирнувся й вилаявся. Обрій за його спиною почорнів від хмар.

Між Єленою та Менелаєм стояла тиша — напружена, немов снасті корабля, який віз їх додому.

Менелай врятував дружину від страшної ганьби. Паріс, син Пріама, викрав її зі Спарти й посадив на троянський престол як власну дружину. Саме цей безсовісний вчинок і поклав початок ланцюжку подій, який призвів до рік крові, що пролилися під стінами Трої. Троянці захищали Єлену, греки намагалися відвоювати її, і ця війна відібрала десятки тисяч життів. Скільки дружин стали вдовами? Скільки дітей лишилися без батьків? Скільки батьків плакали за дітьми? Лише Мойри, богині Долі, могли порахувати це.

По цілому світу лунали пісні й історії про те, як прекрасну королеву підступом викрали від люблячого чоловіка й дітей. Про це співали й говорили вголос — а одночасно із цим тихенько ширилися чутки, які переростали у плітки: а чи був уже таким сильним той примус, під яким Єлена пішла за Парісом у Трою? Паріс був юним і прекрасним. Навіть більш ніж прекрасним — він походив з того самого шляхетного троянського роду, що й красені Тітон і Ганімед, перед красою яких безсилі були й олімпійці!12

12 Зевс зробив Ганімеда своїм коханцем і незмінним виночерпцем. Тітона покохала Еос, богиня ранкової зорі, і взяла собі за чоловіка — проте з менш щасливими наслідками. Див. «Міфи». — Прим. автора.

Ставили й ще одне запитання: хіба жінка з такими можливостями не могла за всі ці жахливі роки втекти за стіни Трої та дістатися грецьких позицій? Підкупити кількох служниць і вартових — на це спроможна будь-яка жінка, були б воля та бажання. І що сталося в ту ніч, коли впала Троя і Менелай вдерся у спальню Єлени? Чи кинулася вона радо в обійми чоловіка чи напружено завмерла?

Принаймні напруженість між ними відчувалася тепер, коли Менелай стояв на одному кінці спартанського головного корабля, а Єлена — на іншому. Зустрічалися вони посередині корабля — коли накривали на стіл. Визволена цариця всміхалася найчарівнішою зі своїх усмішок, а цар присував до столу її стілець, ніби хлопчик-слуга.

Й ось, на третій день після того, як за обрієм зник троянський берег, Менелай вирішив заговорити з жінкою:

— Трохи фініків до баранини?

Перша спроба заговорити була зустрінута кивком голові й беззвучним «дякую».

«Боги й небеса! Вона така ж прекрасна, як у день, коли ми вперше зустрілися», — подумав Менелай. А вголос продовжив:

— Вітер попутний. Скоро будемо вдома.

У відповідь — тиша.

— Якщо ти не голодна, може, пройдемося палубою? Я так хочу із тобою поговорити!

Єлена підвелася, так само мовчки, і прослідувала за чоловіком.

Менелай стиснув у руці поруччя й заговорив — не так до Єлени, як до солоного вітру:

— Єлено, я сподівався що ти... я думав, що ти будеш рада знову бути зі мною... поруч зі мною... Що ти молилася про порятунок з... але замість того я бачу...

— Ні, звісно ні, я рада. Звісно, я рада. Рада вертатися додому... з тобою, моїм чоловіком. Але ти маєш знати, що цар Пріам, цариця Гекуба, царевич Гектор, царівна Андромаха і багато інших троянців були добрими до мене. Вони не просто...

— Вони — і він? І... Па...рис? — Менелаєві тяжко було вимовити ім’я головного винуватця.

— Він? Ні. Він добрим до мене не був. Я була для нього лише здобиччю, іграшкою, яка йому швидко набридла. Але, Менелаю, що це там?

Тон Єлени змінився настільки швидко, що спартанський цар здригнувся. Єлена дивилася через плече чоловіка. Він озирнувся. Обрій за їхніми спинами почорнів від хмар.

Агамемнон проходжав палубою свого корабля. Поруч із ним йшов провидець Калхас.

— Щойно ми повернемося додому, мій царю, — говорив провидець, — нам слід одразу принести жертви Зевсу й Посейдону. Тоді в домі Атрея настане мир і злагода. Так передвіщено.

Тим часом знизу, з трюму, де сиділи полонені, лунав надривний голос Кассандри:

— Нічого він не знає, мертвий царю. Удома ти будеш убитий. Ти і я.

— Добре це чути, — відповідав Агамемнон Калхасові, не звертаючи уваги на Кассандру. — А яка на нас чекає подорож?

— Швидка й без пригод.

— Хм, — відповів цар Мікен, — якщо ти так у цьому впевнений, то скажи мені, чому обрій за нашими спинами почорнів від хмар.

Десь між флотиліями Одіссея та Менелая поспішали додому сорок локрійських кораблів, які вів Аякс. Одіссей публічно зневажив його та закликав каменувати, а прості воїни кляли Аякса як того, хто накликав на їхню голову гнів богів. Але локрійці, його співвітчизники, які билися пліч-о-пліч з ним усі ці тривалі десять років, обожнювали свого царя13.

13 Обожнювали настільки, що навіть через кілька століть після Троянської війни, ідучи в бій, локрійці залишали у строю місце для Аякса. Вони вірили, що дух древнього царя б’ється пліч-о-пліч із ними. — Прим. автора.

Аякс був сміливим, веселим, розважливим, товариським. Він був одним з них, ділив із ними їжу й питво, чесно ділився з ними трофеями та кожного знав на ім’я. Локрійці пишалися його бойовими подвигами, його вправністю зі списом та швидкістю в бігу — перевершити його міг лише незрівнянний Ахілл. Але так, у храмі Афіни він справді пустився берега і завдав усім клопоту. Буває так, що вино, яке надто довго тримають у діжці, вступає невідомо як у реакцію з деревом, тиск усередині зростає, і рано чи пізно діжка вибухає, влаштовуючи червоний фонтан. Так Аякс наприкінці війни не витримав внутрішнього тиску й розірвався зсередини.

Щоправда, локрійці не вірили, що їхній цар справді зґвалтував Кассандру. Вони вважали, що цей огидний наклеп вигадав брехливий провидець Калхас, Агамемнонів посіпака, аби цар Мікен мав привід забрати Кассандру собі. Після збожеволілої Гекуби вона була найціннішим трофеєм.

Так чи інакше, зараз Аякс спокійно спирався на кормові поруччя і насолоджувався закускою — висмоктував устриць з їхніх мушель. Аж ось...

— Царю! Царю!

Аякс підняв голову. До нього біг Файнос, його головний заступник.

— Що сталося?

— Оберніться!

Аякс обернувся. До корабля наближалася велика чорна хмара — не морем, а небом. Дедалі ближче був шум і пронизливі крики.

— Птахи, мій царю! Птахи!

До кораблів неслася величезна зграя птахів, і так низько, що Файнос упав на палубу. Тисячі й тисячі птахів обганяли локрійські кораблі, і хлопання їхніх крил було гучним, немов шум від далекої бурі.

Аякс підняв Файноса на ноги й указав на корму:

— Ось від чого вони тікають.

Обрій за їхніми спинами почорнів від хмар.

Еврілох просигналив решті Одіссеєвих кораблів розвертатися:

— Буря все одно наздожене нас, але негідно нам дивитися на неї, немов миша в пащу змії!

Агамемнон кричав у велике вухо боцмана:

— Накажи гребцям сушити весла. Боротися з хвилями немає сенсу, тож дозволимо їм нести нас.

Тяжко було сказати, чи чує хтось накази царя — надто гучними були шум вітру та крики Кассандри:

— Не бійся бурі — ми переживемо її. Хвилі широкого моря не завдадуть тобі шкоди. Бійся ласкавих вод рідної гавані!

Менелай і його капітан дивилися, як їхні кораблі шикуються в рівну лінію за кормою14.

14 Скільки кораблів верталося до Спарти з Менелаєм і Єленою — цього не знає ані Гомер, ані будь-хто зі знавців, з якими мені довелося радитися. — Прим. автора.

— Буря прийшла нізвідки, царю. Лише боги можуть збурювати море так швидко. Це справа рук самого Посейдона.

— І всі ми знаємо, чому це сталося, — додав Менелай. — Прокляття Аяксові!

Аякс зі сміхом хитав головою:

— Ні, це не Посейдон. Я молився й приносив йому жерт­ви старанніше, ніж будь-хто зі смертних! Посейдон мене любить, він би так не зробив!

— Посейдон чи ні — але це буря над бурями!

— Нехай раби наляжуть на весла. Ставте вітрила, і рушаймо вслід за тими птахами — вони знають, де найближчий берег.