Одіссея

Фурії

Електра й Пілад були майже у відчаї. З часу вбивства (або страти — Електрі більше подобалося це слово) — Орест поводився, м’яко кажучи, дивно.

Він не міг ані всидіти, ані встояти на місці, перестав дбати про свій зовнішній вигляд, майже не їв і сильно схуд. Орест постійно бурмотів собі під ніс (що саме — не могли збагнути ані сестра, ані коханець). Він міг тижнями блукати бозна-де. Про нього турбувалися не лише Пілад з Електрою, які любили його найбільше — доля нового царя непокоїла цілий Пелопоннес. Усе ж таки Орест був повноправним правителем найпотужнішого царства у краї. Якщо він і далі демонструватиме свою неспроможність правити — охочих скинути Ореста й зайняти його місце завжди вистачало. До того ж уже давно була укладена угода видати за Ореста Герміону, доньку Менелая та Єлени, і так об’єднати царства Мікен і Спарти. Звістки про те, що Орест убив власну матір (до того ж сестру Єлени), призвели до повного скасування цих планів. Молодий цар Мікен викликав не повагу, а від­разу.

Урешті-решт Пілад вирішив, що настав час діяти:

— Я знаю, як треба вчинити, — сказав він. — Я відвезу його назад у Дельфи. Лише оракул зможе порадити, як йому зцілити свій зламаний розум.

Довго фокідський царевич намовляв, підмовляв, умовляв, обіцяв і погрожував Орестові, доки той нарешті не погодився. Вони їхали у двомісній колісниці, якою правив надійний візничий, але дорога перетворилася на суще пекло — Орест то кричав, то сміявся божевільним сміхом, то плакав, то одного разу намагався зістрибнути з колісниці на дорогу.

А в Дельфах на них, здається, чекали. Щойно колісниця під’їхала, до неї підійшли прислужники в довгих білих хламидах і повели їх до оракула поза чергою. У спину їм лунали крики обурення від людей, які вже простояли в черзі кілька годин, а то й днів на пекучому сонці.

Голос Піфії звернувся до них:

— Оресте, новий царю Мікен! Ми знаємо про твої негоди і знаємо, що ти хочеш почути.

— Я нічого не хочу чути! — крикнув Орест пророчиці просто в лице. — Я хочу тиші. Я хочу, аби замовкли всі голоси в моїй голові.

— Оресте, Оресте! — Пілад обійняв друга. — Пам’ятай, де ти стоїш. Це — священна земля.

— Ми не скривджені й не ображені, — відповіла Піфія. — Це великий Аполлон звелів тобі чинити так, як ти вчинив. Ти помстився за вбивство батька. Але тепер тебе мучать Еринії, вони не дають тобі спокою. Але їхнє служіння — карати за кровопролиття. Вони такі ж древні, як сама прамати Гея. Навіть сонцесяйний Аполлон нічого не може з ними вдіяти.

— Але що можна зробити? — гукнув Пілад. — Це нечесно й несправедливо.

— Орест має звершити дві справи. Лише тоді він зможе прийняти свій трон, життя й долю. Передусім, за велінням великої богині Афіни, він має вирушити в її місто — Афіни. Лише вона може заспокоїти фурій і вирівняти терези правосуддя. Принеси жертви богині на Акрополі, а потім піднімись на пагорб Ареса. Там Афіна явить себе. Коли ж усе буде звершено — вертайся й отримаєш друге завдання.

Орест ніби й не чув. Він стояв, немов заморожений. Пілад подякував жриці, розвернув друга й вивів його з темної сірчаної печери на свіже повітря.

Під сонячними променями Орестові стало краще. Тіло повернуло колишню твердість, а на обличчі з’явилося щось, що з великою натяжкою можна було назвати усмішкою.