Троя

Пастух із сяючими очима

Агелай розповів своїм друзям і товаришам-скотарям, що дитину, яку він виховував, залишили на сходах малого храму Гермеса біля підніжжя гори. У його розповідь усі легко повірили, адже такі випадки були досить поширеними. Не маючи хисту придумати ім’я для свого прийомного сина, Агелай продовжував називати його «маленьким наплічничком». Грецькою «наплічник» буде «pera», тож ім’я хлопчика, поки він ріс, було якимось чином із часом перетворено на Паріс.

На схилах гори Іди Паріс виріс у прекрасного та дуже розумного хлопчика, юнака та молодого чоловіка. Жоден пастух не боровся дужче, щоб захистити свою худобу чи навіть свого батька та інших скотарів. Ніякі телята, ягнята чи козенята не потрапляли до лап вовків і ведмедів, коли він був головним, ніякі браконьєри чи бандити не наважувалися проникати на його пасовище. Серед місцевих жителів він дістав іще одне ім’я — Александр або «захисник людей».

Невдовзі Паріс зустрів і покохав ореаду чи гірську німфу, Енону, доньку річкового бога Кебрена. Вони одружились, і, здавалося, цій парі судилася райська ідилія.

Життєві пріоритети Паріса були простими й нечисленними: прекрасна Енона та добробут отар і стад, які він доглядав для свого батька (як він гадав) Агелая. Особливо він пишався биком зі свого стада, величезною білою твариною з ідеально симетричними рогами та навдивовижу густим і кучерявим чубом.

— Ти, — казав він бику, ласкаво ляскаючи його по боку, — найкращий бик у всьому світі. Якби я коли-небудь побачив кращого, я клянуся, що вклонився б йому та увінчав би його золотою короною. Навіть у богів немає такого гарного бика, як ти.

І сталося так, що бог Арес, який дуже любив Трою та її жителів, почув ці вихваляння й розповів про них Гермесу.

— Дурний смертний вважає, що його бик прекрасніший за будь-якого з наших биків.

— О, — сказав Гермес, — я відчуваю жайворонка.

— Жайворонка? — перепитав Арес.

— Жарт, розіграш, веселощі. Все, що тобі потрібно зроби­ти, це перетворити себе на бика та дозволити мені зробити все інше.

Гермес пояснив суть своєї витівки, і на обличчі бога війни розпливлася посмішка.

— Це провчить того нахабу, — сказав він, починаючи свою трансформацію. Арес не любив пастухів та землеробів.

Вони лінувалися в полях, коли могли битися й убивати.

У цю мить на порослих травою нижніх схилах гори Іди Паріс дійсно лінувався в полі. Насправді він міцно спав. Тінь, що впала на його обличчя, розбудила його. Він підвів очі й побачив молодого пастуха, який дивився на нього згори своїми сяючими очима.

— Чи можу я вам якось допомогти?

— Паріс, чи не так? — сказав пастух.

— Усе правильно. А хто ви такий?

— О, я просто скромний погонич худоби. Я чув, що у вас є призовий бик, який, на вашу думку, не має рівних?

— Я знаю, що він не має рівних, — сказав Паріс.

— Я навіть чув, як ви говорили, що увінчаєте золотою короною будь-якого бика, який виявиться кращим за вашого?

— Я справді так казав, — спантеличено зізнався Паріс. — Але я не знав, що мене тоді хтось слухав.

— О, якщо ви не це мали на думці... — Пастух одвернувся, щоб піти.

— Я мав на думці саме це, — сказав Паріс.

— Тоді залишайтеся на місці, а я приведу свого, — сказав пастух. — Гадаю, ви незабаром пошкодуєте про свої вихваляння.

Гермес — бо це, звісно, був він — спустився вниз і погнав свого бика на пагорб до Паріса, отримуючи величезне задоволення від того, як плескав його по огузку та хльоскав по спині батогом, тобто робив усе те, що будь-який олімпієць зазвичай не наважився б робити з войовничим та запальним богом війни.

Щойно Паріс побачив бика-Ареса, він визнав, що цей звір ширший, біліший, кращий і загалом красивіший навіть за його власну призову тварину.

— Я не можу в це повірити, — сказав він, дивуючись ­густій шерсті та блискучим рогам. — Я думав, що мого бика неможливо перевершити, але цей екземпляр... — Він упав на землю і почав збирати в траві всі чистці, аконіти і жовтці, які тільки міг знайти. — Моя золота корона — не що інше, як вінок із жовтих квітів, — сказав він Гермесу, одягаючи гірлянду навколо рогів бика-Ареса. — Але дайте мені час, щоб розбагатіти, тоді я знайду вас та винагороджу справж­нім золотом.

— Не треба, — сказав Гермес, поклавши руку на плече Паріса й усміхнувшись. — Ваша чесність — достатня винагорода. Це рідкісна й красива річ. Навіть більш рідкісна й красива, ніж мій бик.