Троя

Вердикт

Минув час, і Паріс, лише мимохідь згадавши Еноні про неймовірну красу дивовижного бика як приклад того, що у світі існує більше чудес, ніж їх можна знайти на схилах гори, вже не думав про цей випадок. Тому він був дуже здивований, коли незабаром одного дня після обіду його знову розбудила від приємного сну тінь, яка впала на нього, і ця тінь, після того як він сів та подивився сонними очима на світло, знову виявилася тим самим молодим пого­ничем.

— О, боги, — сказав Паріс. — Сподіваюся, ви ще не при­й­шли по свою золоту корону?

— Ні, ні, — відповів Гермес. — Я прийшов по інше. Я маю для вас послання від мого батька Зевса, який просить вас зробити йому велику послугу.

Паріс здивовано став навколішки. Тепер він побачив — і як він не помітив цього першого разу? — що обличчя цього юнака сяє так, як не сяє обличчя жодного смертного. І як він міг не помітити живих змій, які звиваються навколо його пастушої палиці, чи крил, що тріпочуть на його сандаліях? Це міг бути тільки Гермес, посланець богів.

— Що я, бідний пастух та погонич, можу зробити для Царя небес?

— Для початку ви можете встати з колін, Парісе, і піти за мною.

Паріс звівся на ноги й пішов слідом за Гермесом до рідколісся. Бог указав на галявину, всіяну сонячним промінням, де Паріс зміг розрізнити три сяючі жіночі форми. Він одразу зрозумів, що це безсмертні. Великі безсмертні. Богині. Олімпійські богині. Він стояв там, заціпенівши, і намагався щось сказати, але все, що він зміг зробити, — це впасти навколішки.

— Він це робить, — сказав Гермес. — Вставайте, Парісе. Вашу чесність та відкритість суджень ми вже відзначили раніше. І вони нам зараз дуже потрібні. Візьміть це яблуко. Бачите слова, написані на ньому?

— Я не можу розрізнити ці знаки, — сказав Паріс, почервонівши. — Я ніколи не вчився читати.

— Не хвилюйтеся. Там написано: «Для найпрекраснішої». І вам потрібно обрати, хто з цих трьох гідний його отримати.

— Але ж я... Я ж простий...

— Мій батько цього бажає.

Гермес усе ще посміхався, але щось у його тоні вказало Парісу на те, що він не погодиться на його заперечення. Паріс узяв яблуко в свої тремтячі руки. Він подивився на три жіночі постаті. Ще ніколи за все своє життя він не бачив такої краси. Його Енона була прекрасна, вона сама була донькою безсмертного. І він думав, що жодна красуня не зрівняється з нею. Але нещодавно він так само думав і про свого бика.

Перша богиня виступила вперед. З пурпурного шовку, павиного пір’я, яке прикрашало її головний убір, витончених вилиць, величної та гордої постави він зрозумів, що це могла бути лише Гера, сама Цариця небес.

— Дай мені це яблуко, — сказала Гера, підійшовши ближче й заглянувши в очі Парісу, — і влада та панування над усіма людьми стануть твоїми. Королівства та провінції по всьому світу перейдуть під твою владу. Імперський вплив, багатства та влада, яких ще не мав ніхто зі смертних. Твоє ім’я увійде в історію — ти станеш імператором Парісом, шано­ваним, величним та улюбленим усіма. Усі будуть тобі підкорятися.

Паріс уже був готовий покласти яблуко просто в її простягнуту долоню, адже було настільки очевидно, що цей приз належав їй. Її краса сповнила його побожністю й трепетом, а винагорода, яку вона запропонувала, дасть йому все, про що він коли-небудь мріяв, і навіть більше. Він ­завжди відчував, десь глибоко всередині, що йому судилося досягти величі, влади та слави. І Гера дасть йому все це. Яблуко мусить дістатися їй. Але він усвідомив, що має бути справедливим і дозволити іншим двом богиням принаймні висловити свої претензії, хоч якими вони будуть абсурдними порівняно з претензіями Цариці небес.

Паріс подивився на другу богиню, яка тепер наближалася до нього з серйозною усмішкою, що грала на її губах. На поверхні щита, який вона носила, — за допомогою якоїсь хитрості, яку він не міг зрозуміти, — він розгледів розлючений і переляканий погляд Медузи. Лише одна ця егіда підказала йому, що богиня, яка зараз опинилася перед ним, — це Афіна Паллада, а її слова підтвердили його здогади.

— Подаруйте мені яблуко, Парісе, і я дам вам дещо більше за владу та королівства. Я пропоную вам мудрість. А з мудрістю приходить і все інше: багатство та могутність, якщо ви їх забажаєте; мир і щастя, якщо ви так вирішите. Ви зазирнете в серця чоловіків і жінок, у найтемніші куточ­ки космосу й навіть у життя безсмертних. Мудрість здобуде вам ім’я, яке ніколи не зникне в історії. Коли всі цитаделі та палаци можновладців цього світу перетворяться на порох, ваші знання та майстерність у мистецтві війни, миру та самої думки піднесуть ім’я Паріса вище зірок. Адже сила розуму ламає наймогутніший спис.

«Що ж, слава богам, я не віддав одразу яблуко Гері, — подумав Паріс. — Бо ось це нагорода над усіма нагородами. Вона має рацію. Звичайно, вона має рацію. Насамперед потрібна мудрість, а за нею обов’язково прийдуть влада та багат­ство. Крім того, яка користь від влади без проникливості та розуму? Яблуко має дістатись Афіні».

Проте він стримався від того, щоб віддати їй яблуко, коли згадав, що є ще одна претендентка на цей приз.

Третя фігура виступила вперед, покірно схиливши го­лову.

— Я не можу запропонувати вам ані мудрості, ані сили, — сказала вона тихим голосом.

Вона підвела своє обличчя, і Паріс був засліплений цим видовищем.

Ніколи ще його очі не бачили такого неймовірного сяйва.

— Мене звати Афродіта, — сказало видіння, сором’язливо дивлячись на нього з-під вій. — Боюся, я не мудра і не розумна. Я не можу здобути вам ані золота, ані слави. Моє єдине царство — це кохання. Кохання здається такою дрібницею порівняно з імперіями землі та моря чи імперіями розуму, хіба ні? Але я вважаю, що ви погодитеся з думкою, що таку незначну та безглузду річ, як кохання, — навіщо воно нам узагалі потрібне? — можливо, теж варто розглянути. Ось моя вам пропозиція...

Вона тримала в руках мушлю морського гребінця, яку передала йому.

Коли він завагався, вона підбадьорливо кивнула.

— Візьміть та розкрийте її, Парісе.

Він так і зробив, і всередині мушлі, рухоме й живе, засяяло мерехтливе зображення найбільш чарівного, захоплюючого, привабливого та чаруючого обличчя, яке він коли-небудь бачив. Це було обличчя молодої жінки. Поки він дививсь у мушлю, вона підняла своє підборіддя й, здавалося, дивилася просто йому в вічі. Вона всміхнулась, і Паріс мало не втратив рівновагу. Полум’я запалало на його щоках; його серце, горло, голова та шлунок калатали так сильно, аж він подумав, що може ось-ось вибухнути. Зовнішній вигляд Афродіти був вражаючий, але від нього вже майже боліли очі, тож він хотів відвести свій погляд. А це обличчя всередині мушлі викликало у нього бажання пірнути всередину.

— Хто... хто... хто вона? — це все, що він зміг сказати.

— Її звуть Єлена, — сказала Афродіта. — Якщо яблуко стане моїм, вона стане твоєю. Я присвячу себе тому, щоб ви були разом. Я захищатиму вас обох і завжди захищатиму ваш союз. Це моя клятва вам, і її неможливо порушити.

Недовго думаючи, Паріс поклав яблуко в руку Афродіти.

— Приз ваш! — хрипко сказав він і, обернувшись до інших, додав: — Вибачте, сподіваюся, що ви зрозумієте...

Але Гера й Афіна — одна з них нахмурилася, поки інша скорботно хитала головою, — піднялися в повітря й зникли з очей. Коли Паріс повернувся, щоб подякувати Афродіті, він побачив, що вона теж зникла. Мушлі морського гребінця в його руках більше не було. Він більше не стояв. Він лежав на траві, сонце припікало його щоки. Невже все це було нічим іншим, як звичайним пообіднім сном?

Але це обличчя...

Єлена. Єлена. Єлена.

Хто була ця Єлена?