Троя

Ні, Паріс не був хорошим хлопчиком

Анхіз: Інтерлюдія

Зевс розгнівався. Афродіта насмілилася посміятися з нього. Перед усіма жителями Олімпу. Та ще й тим дзвінким і переможним сміхом, від якого у нього завжди зводило зуби.

Зевс був Царем богів, Володарем неба і безперечним хазяїном Олімпу. Але, як і багатьох правителів, його бентежило відчуття, що всі, від найбруднішого смертного до най­яскравішого божества, мають більше свободи, ніж він. А також менше обмежень, перешкод і обов’язків. Він був зв’язаний угодою, зобов’язаннями і завітом з одного боку та постійною загрозою заколоту, непокори і повстання з іншого. Інші одинадцять олімпійських богів могли чинити більш-менш усе, що їм заманеться, особливо в королівствах, над якими вони панували. Вони визнавали Зевса своїм царем, але він знав, що вони ніколи не дозволять йому володіти такою беззаперечною індивідуальною владою, якою його батько Кронос і дід Уран користались як своїм головним правом. Аполлон, Посейдон та інші боги вже наважувалися кинути йому виклик у минулому, вони навіть дійшли до того, що закували його в ланцюги, але єдиною безсмертною, яку він боявся найбільше — навіть більше, ніж свою могутню дружину Геру, — була Афродіта.

Богиня кохання, донька первісного бога неба Урана — а отже, вона належала до старшого покоління, ніж Зевс та інші олімпійці, — Афродіта проводила переважну більшість свого часу на рідних островах Кіпр і Кітера79. Але напередодні вона вечеряла разом із іншими богами на горі Олімп. Вона була в завзятому, бойовому та дражливому ­настрої.

79 Тітка Зевса, Афродіта, народилася з сімені кастрованого бога неба Урана: див. «Міфи».

— Ви, боги, думаєте, що ви такі сильні, такі могутні, такі невразливі. Ти, Посейдоне, зі своїм тризубом і своїми хвилями. Ти, Аресе, зі своїми бойовими кіньми, списами та мечами. Ти, Аполлоне, зі своїми стрілами. Навіть ти, Зевсе, зі своїми блискавками та грозовими хмарами. Але я сильніша за всіх вас.

Зевс спохмурнів.

— Я правлю тут. Ніхто не має влади наді мною, — Гера багатозначно відкашлялась, і Зевс зрозумів її натяк. — Лише якщо... якщо я вирішу підкоритися... мудрішим головам і розумнішим судженням, — виправився він. — Як у випадку з моєю дорогою дружиною, звичайно.

Гера задоволено схилила голову.

Але Афродіту неможливо було залякати.

— Зізнайся, — сказала вона. — Я маю владу над усіма вами. Окрім Афіни, Гестії та Артеміди. Ці троє мають імунітет.

— Так. Через їхню обітницю вічної безшлюбності, — сказав Зевс. — А ви, мабуть, говорите про кохання.

— Дивіться, що воно змушує вас робити! Усіх вас. Ви втрачаєте останню краплю гідності. У полоні своєї пристра­сті до звичайнісіньких нікчемних смертних ви перетворюєте себе на свиней, кіз і биків — використовуєте всі способи. Що завгодно, щоб отримати об’єкти своєї пристрасті. Це надто смішно.

— Ви забуваєте, хто я такий.

— Так, ти можеш стріляти блискавками, але ми з сином Еросом стріляємо чимось набагато сильнішим. Блискавка може розірвати ворога на атоми, але стріла кохання може зруйнувати цілі королівства та династії — навіть, можливо, одного дня й твоє власне королівство та саму династію Олімпу.

Глузування Афродіти та її дратівливий сріблястий сміх усе ще лунали у вухах Зевса наступного дня. Він їй покаже. Вона його недооцінила. Вона була не єдиною, хто вмів принижувати.

«Тепер, — запитав він сам себе, — в чому полягає її слабкість?»

Слабкістю Афродіти, яку поділяли всі боги (включаючи Зевса, хоча він не хотів визнати цього факту), було марнославство. Їй завжди було замало похвали, поклоніння чи жертв. Зевс знав, що разом з Аполлоном та її коханцем Аресом вона відчуває особливу прихильність до міста та жителів Трої80. Так сталося, що саме в цю пору року в одному з її храмів, що розташувався на нижніх схилах гори Іди, відбувалося свято на честь Афродіти. Вона обов’язково відвідає його. Як і багато інших богів, вона зазвичай маскувалася серед парафіян, підслуховуючи звернені до неї молитви, насолоджуючись хвалою та час від часу караючи богохульства, що зривалися з вуст її прохачів.

80 Афродіта офіційно була дружиною Гефеста, кульгавого бога вогню та кузні, але не було секретом, що вони з богом війни були коханцями. Венера і Марс...

Зевс подивився на гору Іду, навмання шукаючи там звичайного смертного. Його погляд упав на пастуха, який спав на трав’янистому схилі: чесного чоловіка на ім’я Анхіз.

Зевс послав за Гермесом. Посланець богів, божественний покровитель злодіїв, пройдисвітів і шахраїв, схилив голову, щоб вислухати наказ свого батька.

— Вирушай до палацу Ероса. Знайди спосіб викрасти одну з його стріл. Потім вирушай на схід до Троади. Коли опинишся там...

Гермес усміхнувся, коли Зевс окреслив йому свій план. Із помахом крил на своїх сандаліях він слухняно полетів вико­нувати наказ.

Через кілька днів біля підніжжя гори Іди Афродіта в образі сільської дівчини сяяла від задоволення, слухаючи молитви людей, що рухалися схилом пагорба до її храму. Її величез­ний портрет, оздоблений квітами, гойдався на плечах натовпу, коли вони проходили повз неї. А позаду неї Гермес підганяв Анхіза вперед.

— Я навіть не знаю вас, — казав пастух. — А хто ця дів­чина, яка, як ви кажете, закохана в мене?

— Ти подякуєш мені, коли побачиш її, — сказав Гермес.

Афродіта роздратовано обернулася — хтось із натовпу підійшов до неї надто близько, і щось гостре вкололо її у бік. Її погляд зупинився на людині, що стояла найближче до неї, на чоловікові з добрими карими очима. Вона вже хотіла почати докоряти йому, як раптом її охопило дивне відчуття. Що в ньому було такого? Молодий компаньйон, який стояв поруч із ним, — його голова була схилена, тож вона не могла розрізнити риси його обличчя, — підштовхнув його вперед. Він сором’язливо стояв перед нею, його обличчя почервоніло від збентеження.

— Хто ти? — запитала Афродіта.

— Я... Мене звати Анхіз.

— Ходімо зі мною. Ходімо зі мною негайно! — сказала Афродіта. Її серце билося швидко, а кров співала у її вухах. Вона відвела його подалі від процесії. Гермес дивився, як вони йдуть геть, і його обличчям розпливлася широка посмішка.

У віддаленому лісі, прихованому від святкової процесії, але в межах її чутності, Афродіта й Анхіз закінчили свої заняття коханням.

Він подивився їй у вічі.

— Ви знаєте моє ім’я, — сказав він. — Чи можу я почути ваше?

Вона сказала йому.

Він витріщився.

— Але чому я? Чому я? Чому смертний?

— Я сама цього не розумію, — сказала Афродіта, ніжно проводячи пальцями по обличчю Анхіза. — Це загадка. Я йшла разом із натовпом, а потім я... О! — Раптом вона все зрозуміла.

Зевс! Це могла бути лише робота Зевса.

— Ким був той молодий чоловік, із яким я тебе бачила?

— Просто якийсь погонич худоби. Він зустрів мене на високому пасовищі та підколював мене, змушуючи мене спуститися, щоб приєднатися до свята. Він сказав, що там була дівчина...

— Це був Гермес, — сказала Афродіта. Вона міцно обій­няла Анхіза. — Він вважає, що це для мене приниження. Але я вирішила сприйняти це як благословення. Я відчуваю твою дитину всередині себе. Твого сина, Анхізе. Я завжди його захищатиму. Але нікому не розповідай про це. Нікому.

Незважаючи на його явно низьке становище пастуха, Анхіз був царського походження — двоюрідним братом царя Пріама81.

81 Спокусливо, але оманливо думати про греків і троянців як про середньовічних європейців — феодальних королів і володарів, які бенкетували у своїх замках, поки селяни й кріпаки працювали на полях. Насправді великі та знатні люди того часу рахували свої багатства, статус і важливість у суспільстві кількістю худоби, яку вони мали, і ніколи не вважали землеробство та скотарську працю нижчими за свою гідність. Подіб­но до того, як біблійний цар Давид був пастухом, так і Одіссея можна було побачити за плугом, тож Анхіз, народжений у королівській родині, був цілком задоволений ­своєю худобою та вівцями. Гомер часто використовував епітет «­пастир народу», щоб описати царську роль Агамемнона та інших володарів.

Багато років тому відбулася суперечка, яка призвела до того, що Анхіз залишив палац та обрав життя пастуха на Іді замість життя принца в межах міського муру. Можливо, Зевс знав цей факт про Анхіза; можливо, він пропустив його. Можливо, діями Зевса у цей час керував Морос. ­Навіть боги були безсилі в руках бога долі, адже син Анхіза в ­утробі Афродіти без сумнівів мав велику долю. На думку декого, він був — можливо, до появи самого Ісуса, — найважливішою дитиною, яка коли-небудь народжувалася. Під час його народження, як і під час народження Христа, були присутні осли та воли, бо Афродіта вирішила народити дити­ну на рідному пасовищі Анхіза. Вони назвали його Енеєм; як і Паріс, хлопець ріс пастухом на схилах гори Іди; і, як і Паріс, він увесь цей час, не підозрюючи про це, був членом королівської родини Трої.

Цілком природно, що Еней і Паріс, бувши однолітками-пастухами на одній горі, зустрілися й стали друзями. Коли розкрилася справжня особистість Паріса, і він переїхав до палацу, принц покликав свого друга приєднатися до нього. Подібно до того, як Агелай розкрив особу Паріса як принца Трої, так і Анхіз вийшов уперед, щоб оголосити себе батьком Енея. Їхні суперечки з Пріамом, які призвели до того, що Анхіз покинув Трою, було забуто, а Енея радо прийняли в палаці як компаньйона Паріса та цінного принца королівської крові82.

82 У деяких версіях цієї історії говориться про те, що Зевс уразив Анхіза кульгавістю або сліпотою, або навіть убив його за те, що той наважився повідомити всім про свій зв’язок із Афродітою. Важко зрозуміти, чому Зевс був роздратований тим, що його хитрий план щодо Афродіти став відомим, але більшість джерел визнає, що Анхіз був кульгавим.