Троя

Дійові особи

Нагадаймо собі, хто є хто і де вони зараз перебувають. У Трої Гекуба та Пріам поповнили свою родину — серед багатьох інших дітей69 — синами Дейфобом, Геленом і Трої­лом, а також дочками Іліоною, Кассандрою, Лаодікою та Поліксеною. Їхній старший син, принц Гектор, одружився з кілікійською принцесою Андромахою; у той час як Паріс, «мертвонароджений син» (як оприлюднила королівська роди­на), про існування якого ніхто в Трої й не підозрював, блукав разом зі своїми отарами й табунами на горі Іді, не в змозі забути дивний сон, який він бачив того сонячного дня: Гермес, яблуко, мушля морського гребінця, богині та жіноче обличчя — обличчя настільки прекрасне, що Паріс був упевнений у тому, що він бачитиме його у снах до своєї смерті.

69 Пріам мав близько п’ятдесяти синів від Гекуби та своїх попередніх дружин, якщо додати разом усіх його дітей, які згадуються у різних джерелах.

Це обличчя належить Єлені, теперішній цариці Спарти, одруженій із Менелаєм. Боги благословили пару донькою Герміоною та сином Нікостратом. Єлену супроводжує її рабиня, мати Тесея Етра.

Агамемнон править у Мікенах зі своєю молодою дружиною Клітемнестрою. Вона народила йому трьох дочок Іфігенію, Електру та Хрісотеміду, а також сина Ореста.

На острові Саламін править Теламон зі своєю дружиною Гесіоною (троянською принцесою, яку він забрав із собою, коли вони з Гераклом пограбували й спалили Трою у часи її батька Лаомедонта). У них народився син Тевкр — надзвичайно обдарований лучник, який чудово ладнає зі своїм величезним зведеним братом Аяксом, сином Теламона від першого шлюбу. Брат Теламона Пелей править у Фтії без своєї дружини Фетіди, що повернулась у море. Їхній син Ахілл, якого завжди супроводжує його друг Патрокл, росте видатним героєм.

Одіссей, задовільно владнавши непросту справу Тіндарея, відплив зі своєю нареченою Пенелопою назад на Ітаку.

Тож коли все це впорядкувалося в наших головах, ми можемо повернутися на схід через Егейське море і знову відвідати Трою.

Паріс повертається додому

Коли настала вісімнадцята річниця смерті другої дитини Пріама та Гекуби, почуття провини, сорому та смутку, які вони відчували через його вбивство, ніяк не зменшились і не пом’якшилися з часом.

У Трої побутував звичай щороку в день його народження та ймовірної смерті влаштовувати Поминальні ігри на честь загиблого сина. Ніхто в Трої, окрім пастуха Агелая, не знав про те, що цар і цариця відправили свою дитину поми­рати на схилах гори. Наскільки було відомо світу, юний принц народився мертвим. Такі речі траплялися. Було дуже рідкісною подією, коли всі діти однієї пари доживали до свого повноліття.

Сам Паріс, живучи у шлюбі з гірською німфою Еноною на високих пасовищах Іди, знав, що ці особливі Поминальні ігри тривали стільки, скільки він себе пам’ятав, але він навіть не підозрював про свій унікальний особистий зв’язок із ними й про те, що вони вшановували його смерть. Щодо візиту Гермеса і трьох богинь... Було добре відомо, що коли ти засинаєш на луках Іди, іноді до тебе може приходити Морфей і вдихати у твої ніздрі аромат маку, лаванди та чебрецю, який викликає дивні та яскраві видіння, що виникають у людській свідомості як міражі70. Паріс вирішив, що Еноні не потрібно знати про цей конкретний сон. Кілька років тому вона народила йому сина Коріфа, і хоча Паріс ніколи не давав їй жодної причини сумніватися в його коханні до неї, він мав відчуття, що вона не зрадіє його розповіді про трьох богинь, золоте яблуко та прекрасну смертну жінку на ім’я Єлена. Тож він зберігав це дивне видіння в таєм­ниці. Але те обличчя... Воно продовжувало його пере­слідувати.

70 Морфей був богом снів. Його ім’я пов’язане не лише зі словом «morphine» («морфій»), а й зі словами «morphing» («перетворення») та «metamorphosis» («метаморфоза»). Адже сни — це перетворення, трансформація форм, смислів та історій у голо­ві людини.

Одного дня, за кілька днів до початку щорічних Похоронних ігор, на Іду прибули офіцер і шість солдатів, аби забрати призового бика, неперевершеною красою якого Паріс вихвалявся кілька місяців тому. І те вихваляння спричинило появу Гермеса та весь дивовижний епізод із богинями.

Паріс не міг зрозуміти, чому загін солдатів хоче забрати його тварину.

— Він належить мені та моєму батькові Агелаю! — запе­речив він.

— Цей бик, як і всі тварини на горі Іді, як і ти сам, юначе, — із зарозумілим презирством відповів йому офіцер, — є власністю його величності царя Пріама. Його було обрано першим призом у нових Іграх.

Паріс побіг, щоб розповісти Агелаю про долю їхнього улюбленого бика, але не знайшов його. Як сміє цар Пріам забрати його? Так, формально він був власністю королівського дому, але як скотар зможе належним чином виконувати свою роботу без племінного бика? Паріса дратувала думка про те, що якийсь зарозумілий атлет виграє цього благородного звіра, тварину, від якої троянець, що живе у місті, не отримає ніякої користі. Безсумнівно, після закінчення Ігор його великого й прекрасного бика принесуть у жертву. Марна трата цінної худобини.

Це обурювало. Паріс міг побитись об заклад, що він швидший та сильніший за будь-якого розпещеного хлопця з міста. Він уявив, як він біжить, стрибає та кидає диск, змагаючись проти найкращих атлетів, яких може запропонувати Троя.

Раптом у його голові прошепотів голос.

«Чому б ні?»

«Чому б йому не піти й не взяти участь у цих Іграх, чому б йому не виграти власного бика?»

Адже це змагання було відкритим для всіх, хіба ні? Але ­багато років тому, коли він був іще хлопчиком, Агелай змусив Паріса дати клятву, що він ніколи не піде до Трої. Тоді Паріс невинно запитав, який вигляд має це місто і чи ­можуть вони відвідати його одного дня. Категоричність відповіді батька вразила його.

— Нікóли, хлопче, нікóли!

— Але чому ні?

— Троя принесе тобі нещастя. Я... почув, як це сказала одна жриця. У храмі Гермеса, де я знайшов тебе немовлям. «Ніколи не дозволяй йому проходити через браму Трої, — сказала вона мені. — Там для нього немає нічого, окрім невдачі».

— Про яку саме невдачу йдеться?

— Неважливо. У богів є свої причини. І вони нам їх не повідомляють. Заприсягнися мені, що ніколи туди не підеш, Парісе? Що ніколи не зайдеш до цього міста. Заприсягнися мені.

І Паріс присягнувся.

Але, як підказав голос у голові Паріса, Ігри проходили за межами Трої. На рівнині Іліон між річкою Скамандр і міським муром. Він міг спуститися з гори, взяти участь у змаганнях, виграти бика й повернутися з ним — і все це, не порушуючи своєї обіцянки Агелаю.

Паріс побіг униз схилом пагорба, вслід за солдатами та своїм биком. Поки він спускався, то помітив серед дерев блиск бронзи та сяяння кам’яної кладки міського муру, а тоді нарешті його погляду відкрились усі башти, вежі, прапори, бійниці, фортечні вали, стіни та велика брама Трої. Тримаючись позаду солдатів і бика, Паріс перетнув дерев’я­ний міст, який перекинули через Скамандр, і побачив дивовижне видовище.

Троя була на вершині своєї слави. Багатство, яке принесла торгівля зі сходом, виявлялося не лише у величині, міцності та гладкості міської кладки, але й у блискучих обладунках солдатів, пишно пофарбованому одязі містян і на здорових, добре вгодованих обличчях дітей. Навіть міські собаки мали ситий і задоволений вигляд.

Усі готувалися до Ігор. Поруч із біговою доріжкою, що була з повний стадіон завдовжки71, розмітили зони для метання диска й списа та для боротьби. Гурти людей виходили з меншої бічної брами міста. І тут на них уже чекали торговці та артисти. Грали музиканти. Танцівниці кружляли, стукаючи пальцями в саджати, і за допомогою яскравих стрічок створювали в повітрі заплутані візерунки. Продавці їжі розставили довкола свої ятки й вигукували назви та ціни своїх страв. Навколо них бігали собаки, гавкаючи від хвилювання через довгоочікувані спалахи кольорів, ароматів, шуму та видовищ.

71 Близько 630 футів або 192 метри в сьогоднішніх вимірах. Наше слово «стадіон» походить від одиниці довжини, яку також використовували для опису спринтерських змагань.

Паріс підійшов до важливого чоловіка, який стояв біля входу на бігову доріжку, і запитав, як він може вказати своє ім’я, щоби взяти участь в Іграх. Чиновник указав на чергу молодих чоловіків, які вишикувались у шеренгу перед низеньким дерев’яним столиком. Паріс приєднався до них, і через деякий час йому видали жетон і вказали на закриту зону для спортсменів, де він роздягнувся разом із іншими учасниками та почав розминатися72.

72 Він не роздягався повністю. Лише в середині VIII століття до н. е. повна оголеність стала обов’язковою для спортивних змагань. Ймовірно, цю ідею було запроваджено спартанцями. «Gymnos» — грецьке слово, що означає «голий», звідси походить слово «gym» («спортивна зала»), тобто «місце, де можна бути голим». Сучасне керівництво тренажерних зал у наш час наполягає на хоча б мінімальній кількості одягу та не слухає ніяких аргументів щодо справжнього походження цього слова — я покинув усі спроби і зазвичай використовую хоча б трохи одягу, коли тренуюся сьогодні.

Ляскання батога і крик. Натовп, що притиснувся до огорожі навколо атлетів, розступився, коли повз нього промчали дві колісниці, якими керували двоє поголених, доглянутих і спортивних молодих чоловіків.

— Принц Гектор і його брат Дейфоб, — прошепотів конкурент біля Паріса. — Найкращі спортсмени в усій Троаді.

Паріс оглянув принців з ніг до голови. Гектор, спадкоємець престолу, був високим і, безсумнівно, привабливим та мав атлетичну статуру. Він кивнув і посміхнувся, коли зійшов із колісниці й передав віжки рабу, поклавши руку на плече чоловіка і, як здавалося, подякувавши йому. Майже сором’язливо помахавши рукою, він відповів на вигуки натовпу та приєднався до Паріса й інших спортсменів. Його брат Дейфоб зіско­чив зі своєї колісниці, але кинув віжки на землю, а тоді пройшов крізь натовп людей, не промовивши ані слова і не зустрівшись ні з ким поглядом. Він був спортивним і муску­листим, але в його поведінці було стільки зарозумілості й презирства, що він не сподобався Парісу з самого початку.

Під звуки фанфар натовп обернувся. Паріс побачив ряд герольдів на самому верху міського муру. Під ними відчинилася велика брама.

— Скейська брама! — прошепотів атлет, що стояв біля Паріса. — Це можуть бути лише цар і цариця.

Паріс очікував, що звідти вилетить велика колісниця або карета в супроводі герольдів і вершників. Принаймні мала бути процесія, яка везла б королівське подружжя у паланкіні чи на дивані, подібних до тих, які люблять правителі на сході. Він зовсім не очікував побачити, як із брами виходить рука об руку пара середнього віку.

«Вони більше схожі на звичайних чоловіка й дружину, які вийшли на ранкову прогулянку, — подумав Паріс, — аніж на великого правителя зі своєю царицею».

Натовп гучно привітав їх, на що пара відповіла кивками й теплими усмішками.

— Це справді сам цар Пріам? — запитав Паріс у спортсмена, який стояв поруч.

У відповідь атлет упав навколішки, як і всі інші учасники змагань, включно з принцами Гектором і Дейфобом. Паріс теж став навколішки й дивився, як Пріам і Гекуба піднімалися на призначений для них поміст, звідки відкривався гарний краєвид на все поле.

Цар Пріам підвів руки, щоб дати знак усім устати.

— Вісімнадцять років тому, — вигукнув він, — у нас народився принц. — Його голос був сильним і чистим. — У цього хлопчика ніколи не було можливості подихати нашим повітрям, але він не забутий. Ми з царицею Гекубою щодня думаємо про нього. Сьогодні вся Троя думає про нього. ­Сьогодні ми шануємо його пам’ять перед богами. — А тоді він звернувся до атлетів: — Будьте сильними, будьте чесними, будьте гордими, будьте троянцями.

Усі спортсмени навколо Паріса били себе в груди і п’ять разів хором вигукнули девіз «Сильні! Чесні! Горді! Троянці!», роблячи щоразу більший наголос на останньому слові. Він зрозумів, що це, мабуть, такий звичай, тож приєднався до атлетів, відчуваючи тремтіння від свого хвилювання та трепет від своєї причетності до містян, коли він стукав себе по грудній клітці та вигукував ці слова.

Троянці! Чи існувало щось краще?

У жертву принесли барана та вівцю. Жрець випустив у повітря вісімнадцять голубів — по одному за кожен рік, що минув після смерті малого принца, як розповів Парісу інший атлет.

Паріс кинувсь у вир Ігор із безмежним ентузіазмом та енергією. Він був у найповнішому розквіті своєї юності, його тіло було натреноване роками погоні за телятами, поросятами, козенятами та ягнятами, приправлене гірським повітрям і нагодоване найкращою тушкованою бараниною, козиним молоком і медом із дикого чебрецю. Він тріумфував у кожному змаганні, ще поки воно відбувалося, до великої потіхи натовпу, який миттєво сприйняв цього невідомого, але надзвичайно красивого і по-хлопчачому нетерпля­чого учасника. Єдиними двома суперниками на полі, які були близькі до того, щоб стати загрозою для його лідерства, були двоє троянських принців. Під час турніру Парісу пові­домили, що той чи інший із цих двох ставав переможцем в Іграх протягом останніх семи років.

Гектор, здавалося, був не проти того, що його перемагає юний незнайомець, але його брат Дейфоб ставав усе більш і більш похмурим і роздратованим із плином дня. Радісні вигуки глядачів кожного разу, коли Паріс перемагав його, були йому особливо неприємними. Дейфоб іще більше розізлився, коли кидали жереб перед боротьбою, останньою подією дня, і він виявив, що сам має вийти проти цього самовпевненого вискочки.

— Я, хай йому грець, навчу цього селюка не стрибати так, наче тут усе йому належить, — прогарчав він Гектору. — Зухвалий коротун і не знатиме, що його спіткало.

— Легше з ним, — попередив його Гектор. — Вияви трохи милості, гаразд? Люди на його боці, і незалежно від результату він буде абсолютним переможцем в їхніх очах.

Стиль боротьби на цих змаганнях називався панкратіон, або «всі сили», — казали, що це безкомпромісне поєднання боксу та боротьби винайшов Тесей, коли він переміг могутнього царя Керкіона з Елевсіна73.

73 Див. Подвиги Тесея в «Героях».

Дейфоб був упевнений, що його наївний супротивник буде не готовий до диких ударів ногами, кусання носа та вух, видавлювання очей та викручування мошонки, адже все це було дозволено74. Проте сам Дейфоб був не готовий до того, що Паріс постійно стрибатиме навколо нього, перебуваючи поза зоною його досяжності. І сміливо посміхатиметься при цьому. Що більше Дейфоб ревів і кидався вперед, то швидше Паріс, здавалося, відскакував назад. Глядачі завили від сміху.

74 У пізнішу, класичну епоху таку негідну поведінку заборонили, але в ці більш ранні часи було мало заборон.

— Стій на місці, чорти б тебе вхопили! — крикнув Дейфоб. — Стій і борися!

— Гаразд, — відповів Паріс, підкрадаючись і підставляючи свою ногу під Дейфоба. — Якщо ти цього так хочеш...

Одну мить Дейфоб стояв, а наступної — вже лежав на спині, а простий селюк стояв на ньому, притискаючи його плечі до землі своїми колінами.

— З тебе досить, чи ще ні? — сказав Паріс і, сміючись, підвів одну руку до натовпу на знак вітання. Молоді дівчата кричали від захвату й намагалися проштовхнутися ­вперед.

Це вже було занадто. Дейфоб звівся на ноги з криком обра­женої гордості, закликаючи свого слугу кинути йому меч.

— Я дам тобі урок, який ти ніколи не забудеш! — прогарчав він, схопивши рукоять меча.

Але Паріс був занадто швидким для нього. Він кинувся навтьоки і побіг до стін міста, все ще сміючись. Він знав, що може випередити Дейфоба на будь-якій відстані. Він уже довів це в трьох різних забігах.

— За ним! — вигукнув розлючений принц.

— Ой, облиш його, — сказав Гектор. — Хлопець чесно тебе переміг.

— Він говорив мені на вухо різні богохульства, — сказав Дейфоб. — Він казав погані речі про нашу матір.

Це була брехня, але її було достатньо, щоб розлютити Гектора, який крикнув:

— Зупиніть цього чоловіка!

Все ще сміючись, Паріс побіг далі, не знаючи, куди він прямує, але сповнений задоволення, яке приносять перемога та визнання; він сміявся та любив життя. Позаду себе він чув галас погоні, але не сумнівався, що зможе ухилитися, пірнути й уникнути неприємностей. Не задумуючись, він кинувся через велику відчинену браму до самого міста. Він уповільнив свій біг, щоб помилуватися лабіринтом із доріг та алей, який виріс навколо нього. Отже, це й була Троя. Дворики, магазини, фонтани, площі, вулиці та люди. Так багато людей. Усе це було сліпучим і бентежним. Він повертав і повертав, почуваючись Тесеєм у критському лабіринті. Він чув, як гамір та крики позаду нього ставали все голоснішими. Він вибрав пряму й вузьку вулицю і швидко побіг нею, поки не досяг кам’яних сходів, що вели до двох позолочених воріт. Надто пізно він зрозумів, що ворота зачинені, а він опинився в глухому куті. Поки шум переслідувачів позаду нього ставав усе голоснішим, він грюкав у ворота і благав про допомогу.

— Допоможіть! Якщо це якийсь храм, я прошу притулку в ім’я всіх богів! Допоможіть, допоможіть!

Ворота відчинились, і з тіні вийшла прекрасна молода жриця, вона спустилася вниз і простягнула йому руку.

— Проходьте... — сказала вона.

Паріс простягнув руку, але в ту ж мить, коли його рука торкнулась її, вона відступила, важко дихаючи, а її очі розши­рилися від жаху.

— Ні! — сказала вона.

— Будь ласка, я благаю вас! — вигукнув Паріс, оглядаючись через плече.

Дейфоб і Гектор ішли з оголеними мечами на чолі справжньої ріки зі своїх прихильників, глядачів, збуджених собак і цікавих дітей.

— Ні! — повторила жриця. — Ні! Ні! Ні!

Вона відступила назад у тінь, грюкнувши за собою ворітьми.

Паріс ударив кулаками по великих дерев’яних панелях порталу, але Дейфоб уже був на ньому, вискаливши зуби й ревучи від люті.

— Тримай його, Гекторе. Побачимо, як сміється його нахабна голова, коли злітає з плечей.

Гектор, вищий із них двох, підняв Паріса й тримав його.

— Тобі справді не варто було засмучувати Дейфоба, — сказав він. — Якщо ти смиренно вибачишся перед ним, я подбаю про те, щоб ти втратив не більше, ніж вухо, через свої вибрики.

Дейфоб підняв свій меч.

Раптом пролунав голос, гучний і різкий.

— Зупиніться! Ви не можете вбити свого рідного брата!

Дейфоб і Гектор обернулися. Паріс також обернувся й побачив, як його батько Агелай проштовхується крізь натовп.

— Відпустіть його, мілорде Гекторе! Відпустіть свого брата!

З одного боку натовп розступився, щоб пропустити Агелая, тоді як з іншого боку люди розступилися, щоб пропустити царя Пріама та царицю Гекубу. Агелай побачив їх і впав навколішки.

— Я не міг цього зробити, ваші величності! Я не зміг убити цю дитину. І я радий, що не зробив це. Подивіться на нього. Ви маєте ним пишатися.

Із уст Агелая вилилася вся історія. Натовп замовк.

Гекуба першою обійняла приголомшеного Паріса.

Пріам міцно обійняв його і назвав «сином». Гектор по-дружньому вдарив його кулаком по руці й назвав «братом». Дейфоб ударив його — помітно сильніше — по іншій руці й теж назвав «братом». Натовп радів та аплодував, коли коро­лівська родина повернулася й попрямувала до палацу.

Позаду них на верхніх сходах храму відчинилися золоті ворота, і звідти вийшла жриця, ридаючи й розмахуючи рука­ми, наче вона була одержима якимось демоном.

— Заберіть його, виженіть із міста! — кричала вона. — Він несе смерть. Він принесе знищення усім нам.

Якщо хтось її й почув, то не звернув уваги.

Цю жрицю звали Кассандра, і вона обрала своє священне покликання замість життя принцеси. Найкрасивіша та найбільш обдарована з усіх дочок Пріама і Гекуби, вона присвятила себе цьому храму Аполлона в Трої. На своє нещастя, вона потрапила на очі самому богу, який, зачарований її красою, наділив її даром пророцтва. Це був скоріше хабар, аніж подарунок. Адже потім він прийшов до неї, щоб провести з нею ніч.

— Ні! — відразу сказала Кассандра. — Я нікому не віддам себе, ані богу, ані смертному. Я не погоджуюсь на це. Ні, ні!

— Але я подарував тобі найвеличніший дар, який тільки може отримати смертна людина, — обурено сказав Аполлон.

— Можливо, це так. Утім я ніколи не просила цей дар і точно не погоджувалася віддати вам натомість своє тіло. Ні, я відмовляю вам. Ні.

Аполлон не міг забрати свій подарунок назад — це був непохитний закон, згідно з яким жоден безсмертний не міг скасувати те, що зробив він або інший безсмертний75, — тому, розлютившись, він плюнув у рот Кассандри, коли той округлявся, щоб повторити слово «Ні». Цей плювок був прокляттям. Це означало, що пророцтва Кассандри завжди залишатимуться без уваги. Хоч як би точно вона передвіщала майбутнє, їй ніхто ніколи не буде вірити. Її доля поля­гала в тому, що її все життя будуть ігнорувати інші люди.

75 Вони могли збільшити або доповнити цей подарунок, але не скасувати.

Що сказав їй той короткий дотик до руки брата Паріса, ми не можемо знати. Що вона бачила у своїй голові, ми можемо тільки здогадуватися. Можливо, це була та сама картина міста, охопленого полум’ям, яку Гекуба побачила уві сні вісімнадцять років тому. Тож ми залишаємо Кассандру на сходах храму, де вона заламує свої руки й ридає від ­розпачу.