Троя

Ахіллесова п’ята

Ахілл уже повертався, коли стріла вилетіла з лука. Поглянувши вниз, паж Паріса, головне завдання якого полягало в тому, щоб передавати свіжі стріли своєму хазяїну, подумав, що стріла не долетіла й зарилася в землю. Але Паріс видав тріумфальний крик, і тепер паж побачив, що стріла справді влучила в Ахілла, зовсім низько, у тильну частину його ступні. Вона пробила його ліву п’ятку. Це була та п’ятка, за яку Фетіда тримала його, коли занурювала його немовлям у річку Стікс. Єдине вразливе місце на всьому його тілі.

Ахілл похитнувся. Він одразу зрозумів, що настав його час. Але його спис усе ще був у його руці, і навіть коли отрута поширювалася його тілом, він колов і колов ним троянців, які почали його оточувати, кидаючись на нього швидкими й гострими атаками, як шакали, що кружляють і кидаються на пораненого лева. Чотирьох, п’ятьох, шістьох він ударив своїм списом і заколов, перш ніж його ноги підкосилися. Навіть коли він уже робив свої останні вдихи, він устиг убити ще кілька троянців.

Налякані виглядом смертельно пораненої людини з такою невблаганною силою та волею до життя, більшість із них трохи відступили, не впевнені, що така людина справді може померти. Проте його безцінні обладунки були неперевершеними, тож троянці почали невпевнено йти вперед. Але жахливий гуркіт змусив усіх, окрім найсміливіших, розбігтися й тікати.

Аякс, величезний, високий Аякс, прорвався крізь натовп, ревучи від горя та люті. Він став у бойову позицію біля тіла й розрізáв на шматки кожного, хто наважувався підійти надто близько. Серед тих, хто впав перед його шаленим захистом, був Главк, лікійський лейтенант Сарпедона; його тіло забрав Еней.

Паріс випустив у Аякса цілий залп стріл. Думка про те, що в одну й ту саму спекотну годину він може вбити його і Ахілла, була для нього хвилюючою. Він уже майже чув радісні вигуки захоплених троянців, які тріумфально несли його до храму Аполлона... Однак кут був неправильним — Аякс перебував надто близько до міських мурів, — тож Паріс став на найвищу частину муру і ретельно прицілився вниз.

Аякс побачив спалах із висоти й відхилився вбік, тож стріла промчала повз нього, проминувши його на ширину долоні. Коли він побачив, хто стріляв у нього, то сильно заревів і жбурнув нагору величезний гранітний камінь. Він підлетів і вдарив Паріса по шолому. Тверда бронза врятувала того від смерті, але сила удару приголомшила його і викликала сильний дзвін у його вухах. «З мене досить на один день», — подумав він і зник із очей.

Одіссей допоміг Аяксу доставити тіло Ахілла назад до грецького табору. Тепер обидві сторони були віддані смутку та голосінням. Троянці та їхні ефіопські й лікійські союзники оплакували втрату Мемнона та Главка, тоді як ахейці оплакували Ахілла.

Мірмідоняни знову відрізали пасма свого волосся, щоб зробити саван для трупа. Брісеїда поклала свої зістрижені коси на вогнище й у жорстокості свого горя роздирала власну плоть.

— Ти був моїм днем, моїм сонячним світлом, моєю надією, моїм захистом, — голосила вона.

Пахощі, сандалове дерево, ароматну олію, мед, бурштин, золото та обладунки поклали на поховальне вогнище. Троянських бранців страчено. Агамемнон, Нестор, Аякс, Ідоменей, Діомед — усі відкрито голосили й ридали та били себе в груди. Навіть Одіссей заплакав.

У повітря здійнявся дим, і голосіння кожного солдата, слуги та раба змішались, утворивши шум, що був голосніший за найгучніший галас війни. Цей дим і лемент дійшли до Олімпу, де також плакали й боги.

Золотий Ахілл, син Пелея і Фетіди, пішов із цього світу. Його смерть означала для ахейців більше, ніж втрата їхнього найвидатнішого воїна та чемпіона. Людство втратило смертного, який мав більшу славу, ніж будь-хто до нього. Хоч яким би диким, зухвалим, свавільним, упертим, сентиментальним та жорстоким він був, його відхід ознаменував зміну в людському світі. Зі світу зникло щось велике, що ніколи не можна буде — й ніколи не вдасться — замінити.

Перша ахіллесова п’ята нагадує нам про уразливість — ваду, яка є у кожної людини. Відтоді кожен великий чемпіон — на війні чи в спорті — був наступником Ахілла, його симулякром, крихітним нагадуванням про те, якою може бути справжня слава. Він міг би обрати для себе довге й спокійне життя в безвісті, але він свідомо кинувся в обійми швидкого та сліпучого вогню слави. Його нагорода — вічна слава — є водночас безцінною та марною. У нашому світі всі спортсмени знають, що їхні роки швидко минають; вони також розуміють, що мають бути злими, пристрасними, безжальними та нещадними, якщо хочуть піднятися до своєї тривалої слави. Ахілл завжди буде їхнім покровителем і божественним охоронцем.

Кожен із нас знає або колись знав когось, у кому можна було помітити іскру ахіллесового полум’я. Ми їх любили та ненавиділи. Ми ними захоплювалися, іноді навіть сором’язливо поклонялися їм, часто потребували їх.

Ми розуміємо, що якби ми коли-небудь зустріли справжнього демона-напівбога Ахілла, ми б боялися його, ненавиділи б його норов, зневажали б його гординю, і нас би відштовхувала його жорстокість. Але ми також знаємо, що ми б не змогли не полюбити його.