Троя

Засівання сіллю

Паламед завжди не долюблював Одіссея. Його майстерності та хитрощам, якими захоплювались інші, він не довіряв. На його думку, цей чоловік був такий же кручений, як свинячий хвіст. І такий же обліплений лайном. Якби було два способи підійти до проблеми: один — прямий, інший — кривий, Одіссей завжди обрав би кривий. Агамемнон, ­Менелай, Діомед, Аякс та інші повелися на його зовнішній шарм і заохочували його планувати й плести інтриги. Здавалося, вони вважали це кумедним, як батьки, що демонструють уміння своєї дитини танцювати чи пародіювати ­когось. Паламед знав, що Одіссей був нащадком Автоліка та Сізіфа, двох найпідступніших шахраїв і хитрунів, яких коли-небудь бачив світ. Що також робило його предком бога Гермеса. Але це були дрібниці: з боку свого батька Пала­мед був онуком Посейдона, а з боку матері — правнуком критського царя Міноса, а значить, і праправнуком самого Зевса. Родовід Одіссея справляв на нього не більше враження, ніж його хитрощі.

Але коли Паламед і його почет висадилися на Ітаці, вони побачили, що все населення уражене горем і пригнічене. Їхній улюблений молодий цар, здавалося, справді зійшов з глузду. Пенелопа і двір були збентежені цим, як сказали Паламеду. Вони відправили його на південний берег острова, де, як вони запевнили, він зможе побачити бідолашного божевільного Одіссея та зробити свої висновки.

Паламед прибув туди і знайшов царя Ітаки з плугом у руках. Його повністю оголене тіло було обліплене багнюкою. Його борода була непідстрижена, а з волосся стирчало щось схоже на солому. Він співав пісню високим, немелодійним голосом. Ці слова належали до мови, яку Паламед ніколи раніше не чув. Але це ще було не найдивніше. Його плуг тягнули віл та осел. Їхні різні швидкості, розміри та фізичні сили змушували плуг шалено вихляти, поки він прорізав хаотичну та норовливу борозну в піску та гальці. В Одіссея на шиї на мотузці висів розкритий мішок. Він брав із нього пригорщі солі, засипав її у борозну, коли орав, і весь час співав свою божевільну пісню.

— Бідолашний чоловік, — сказав заступник Паламеда. — Сіє сіль у пісок. Він справді поїхав, чи не так?

Паламед насупився, дивуючись тому, що бачив. Тоді він вигукнув ім’я Одіссея. Один, два, три рази, щоразу все голосніше. Одіссей не озвався. Він просто співав і сіяв свою сіль, наче взагалі не зважав на все те, що відбувається на світі.

Батьки Одіссея, Лаерт і Антіклея, спостерігали за цією сценою разом із невеликим гуртом придворних. Його дружина Пенелопа стояла осторонь від них із виразом трагічного страждання на своєму обличчі. Біля її ніг стояв кошик.

Молодий пес, який лише нещодавно був цуценям, бігав уздовж узбережжя, люто гавкаючи, поки Одіссей розвертав свою різномасту команду й почав орати зворотну борозну, таку ж божевільну й криву, як і попередня.

Без жодного слова попередження Паламед кинувся до Пенелопи, схопив кошик і — на подив своїх людей і на жах Пенелопи та її почту — вибіг і поставив його просто на шляху вола й осла.

Паламед приєднався до своїх супутників, ледь дихаючи, але маючи дуже задоволений вигляд.

— Що в ньому? — запитав його лейтенант.

У відповідь Паламед усміхнувсь і показав рукою.

Із кошика підвелася голова дитини. Пенелопа скрикнула. Віл та осел прямували просто до неї. Дитина задоволено белькотіла, махаючи своїми кулачками в повітрі.

Раптом Одіссей перестав співати. Випроставши спину, він вигукував чіткі команди напруженим волу й ослу та відвів їх убік. Леміш, що швидко рухався, лише на палець розминувся з кошиком.

Одіссей випустив із рук плуг, побіг і підняв дитину з кошика.

— Телемаху, Телемаху, — прошепотів він, укриваючи його поцілунками.

— Отже, — мовив Паламед, підходячи до нього. — Зреш­тою, я думаю, що ти не такий уже й божевільний.

— Що ж, — Одіссей повернувся до Паламеда і сумно всміхнувся. — Що ж, було варто спробувати...

Молодий пес, який так голосно бігав уздовж узбережжя, тепер стрибнув на Паламеда, гарчачи й клацаючи щеле­пами.

— Геть, Аргосе, геть! — сказав Одіссей, помічаючи тривогу Паламеда з певним задоволенням. — Боюсь, ти не сильно подобаєшся моєму псу.

Паламед швидко кивнув та відійшов, аби привітати Пене­лопу з народженням сина.

Одіссей спостерігав за ним.

— І нам він теж не дуже подобається, чи не так, Телемаху? — додав він собі під ніс, звертаючись до свого маленького сина. — І ми не забудемо, що він зробив, еге ж? Ніколи.

Пенелопа схопила Паламеда за руку.

— Пообіцяй мені, що ти не дозволиш царю Агамемнону повірити, що мій чоловік — боягуз.

— Але ж ти мусиш визнати...

— Все це було за моїм наполяганням! Оракул передрік, що коли Одіссей покине Ітаку, щоб воювати на війні, він не повернеться додому протягом двадцяти років.

— Двадцять років? Але ж це абсурд. Ти не могла у таке повірити, правда ж?

— Все було дуже чітко сказано.

— Оракули ніколи нічого чітко не кажуть. Напевно, він мав на увазі двадцять місяців. А можливо, це означало, що він утратить двадцять своїх людей. Або що він повернеться з двадцятьма полоненими. Щось у цьому дусі. Але не бійсь, я передам твоє послання моєму двоюрідному брату Агамемнону. Я зараз же відпливаю до нього. Попроси свого чоловіка підготуватися та приєднатися до нас в Авліді, тільки-но він зможе, гаразд?

Паламед залишив Ітаку, задоволений тим, що перехитрив лиса. Але цей лис був із тих, хто ніколи не забував і не прощав. Він заприсягнувся, що настане день, коли Паламед заплатить за те, що він зробив.

Наразі у нього було багато роботи. Покинувши своє удаване божевілля, Одіссей завзято взявся за підготовку до війни. Двісті двадцять вісім найсильніших і найкращих воїнів Ітаки зголосилися плисти з ним і битися під його прапором, і вже за кілька тижнів дванадцять граційних пентеконтер, щойно пофарбованих і повністю уком­плектованих, вишикувались у гавані, готові вирушати до ­Авліди.

Одіссей дав сигнал, і його флот відплив од рідних берегів. Перебуваючи на кормі свого командного корабля, він озирнувсь і кинув останній погляд на Ітаку, на свою дружину Пенелопу та на свого сина Телемаха, який був у неї на руках.

Зі свого місця на стіні гавані Пенелопа спостерігала, як лінія з дванадцяти кораблів темніла й зменшувалася на тлі величезного світлого неба. Аргос гавкнув на море, обурений тим, що його не взяли з собою. Цей гавкіт перетворився на невтішне виття, коли його господаря та флот повільно поглинув серпанок обрію.

Дорогою до Агамемнона Одіссей зупинився на Кіпрі, щоб підтвердити свій союз із царем Кініром, який пообіцяв їм надати флот із п’ятдесяти кораблів. Коли його син Мігда­ліон прибув до Авліди лише з єдиним судном, яким він командував, усі були дещо розчаровані.

— Обіцяли п’ятдесят! — гримнув на нього розлючений Агамемнон.

— А їх і є п’ятдесят, — сказав Мігдаліон, спускаючи на воду сорок дев’ять мініатюрних моделей кораблів, зроблених із кіпрської глини, кожну з яких було наповнено маленькими керамічними фігурками, що символізували воїнів.

Це був хитрий трюк, від якого Одіссей і Діомед були схильні відмахнутись, але якщо Агамемнон і мав одну визначну слабкість, то це була його власна гордість. Для його запальної натури найменші образи та вияви неповаги були як іскри для сухої соломи. Ми всі знаємо таких людей. Він прокляв Кініра й заборонив згадувати його ім’я. Проте він змінив свою думку, коли Кінір подарував йому чудовий нагрудник87.

87 Різні джерела розповідають різні історії про Кініра. Деякі описують головного міфічного короля Кіпру як піонера видобутку та виплавлення міді. Адже цей острів був основним джерелом руди для багатьох середземноморських цивілізацій. Звичайно, мідь особливо цінувалась у бронзову добу (бронза — це сплав міді та олова): насправді англійське слово «copper» («мідь») і його хімічна абревіатура Cu походять від латинського слова «cuprum», що також є назвою цього острова та металу. Хоча сам острів, можливо, отримав свою назву від шумерського слова «kubar», що означає «бронза». Або від кипариса. Або від старого слова для дерева хни «kypros» (хна як барвник дає мідний колір: я пофарбував волосся в цей колір у час студентського божевілля ще 1979 року, коли світ був молодим і більш поблажливим). Кініра, згідно з Овідієм, породив — шляхом кровозмішних стосунків зі своєю донькою Міррою — прекрасного Адоніса, в якого закохалась Афродіта, історія, що її Шекспір переповідає у своїй довгій поемі «Венера та Адоніс» (див. «Міфи»).

Поки флот в Авліді чекав на все нові й нові кораблі, що прибували з інших королівств і провінцій, його найстаріший і наймудріший радник, Нестор із Пілосу, переконав Агамемнона розглянути дипломатичне розв’язання проблеми викрадення Єлени.

Відповідно через Егейське море до двору царя Пріама наді­слали послання, які спочатку умовляли, а згодом наполягали й погрожували: Єлену треба повернути.

Пріам відповів на першу хвилю вимог, вказавши на прецедент. Викрадення явно не було тим жахливим злочином, який, здавалось, уявляв собі Агамемнон. Хіба сам Зевс не викрав Європу та Іо88? А у світі смертних хіба великий Ясон не забрав Медею з її рідної Колхіди та не перевіз її на материкову Грецію89? І, безсумнівно, цар Агамемнон не міг ­забути, що сам благородний Геракл викрав із Трої рідну сестру ­Пріама Гесіону, щоб вона під примусом стала нареченою його друга Теламона? Через це Пріам послав до Саламіну делегацію зі скарбами та благаннями повернути її, але всі їх було відхилено з гордовитим презирством. Єлена була щаслива у Трої разом із Парісом. Агамемнон і його брат мусили це прийняти. Наступні, вже більш агресивні повідомлення він ігнорував.

88 Див. «Міфи».

89 Див. «Герої».

— Хай буде так, — сказав Агамемнон. — Хай буде війна.

Ще більш серйозного удару по моральному духу грецького війська було завдано, коли Калхас — жрець Аполлона, який при дворі Агамемнона був царським провидцем і якого особливо поважали за його здатність читати майбутнє за польотом, поведінкою та криками птахів90, — став свідком того, як одного дня змія залізла в гніздо горобця і з’їла вісьмох пташенят і їхню матір.

90 Ця практика, яку греки називали «oionistike», у Римі була відома як «augury». Іншим словом для цього виду ворожіння є «орнітомантія». Не плутати з «гаруспією» та «екстиспією» — видами ворожіння шляхом огляду нутрощів тварин.

— Дивіться! — сказав Калхас. — Аполлон посилає нам знак. Змія з’їла дев’ять птахів. Це знак, що дев’ять років ми будемо тримати Трою в облозі й переможемо лише на десятий.

Агамемнон високо цінував Калхаса, але, як і більшість могутніх людей, він знаходив способи або ігнорувати, або якось експлуатувати такі неприємні пророцтва на свою користь.

— Звідки ти знаєш, що перемога буде не на десятий тиждень чи десятий місяць? — запитав він.

Калхас знав, що царя краще не дратувати.

— Справді, можливі й інші значення, ваша величносте.

— Добре. Що ж, не роби знову таких гнітючих прогнозів.

— Не буду, ваша величносте, — сказав Калхас, схиляючи голову. Але він також мав гордість і не міг втриматися, щоб не додати: — Однак є одна істина, в якій я абсолютно впевнений...

— Яка ж?

— У нас не буде жодної можливості перемогти троянців, якщо в грецьких лавах не буде найвидатнішого воїна нашого часу.

— Що ж, я буду в грецьких лавах. Ба більше, я командир грецьких лав.

— З великою повагою, ваша величносте, проте існує воїн, навіть видатніший за вас.

— Що ж, — холодно сказав Агамемнон. — І хто це може бути?

— Ахілл, син Пелея та Фетіди.

— Хіба він ще не мале дитя?

— Ні, ні, я вважаю, що тепер він уже справжній ефеб91.

91 Ефеб — це підліток чоловічої статі, який досяг певного віку — як правило, сімнадцяти або вісімнадцяти років, — коли він міг розпочати повне навчання мистецтва війни.

— Але у нас немає доказів. Він може бути швидким на стадіоні та вміти гарно кидати свій спис, але...

Калхас виструнчився.

— Ваша величносте, це так само ясно, як і все, що я коли-небудь бачив, що принц Ахілл виявиться найкращим воїном у нашій армії і що без нього ми не можемо сподіватися на перемогу.

— Гаразд, гаразд, хай тобі грець, — сказав Агамемнон. — Пошліть за цим диво-воїном.

Однак була проблема. Ахілл кудись зник.

І ніхто не знав, де він.

Чоловіки в Авліді невдовзі почули про пророцтво Калхаса щодо незамінного місця Ахілла в їхніх лавах, і хоча Агамемнон уже збирався плисти до Трої без нього, вони були достатньо забобонними й достатньо поважали Калхаса, аби аж під загрозою відкритого заколоту наполягати на тому, щоб Ахілла знайшли й зарахували в їхнє військо. Але де він був?

Агамемнон викликав Одіссея та Діомеда.

— Знайдіть Ахілла, — наказав він. — Візьміть із собою стільки людей, скільки вам потрібно, але не смійте повертатися без нього.