Троя

Стріли Геракла

Знову вони підійшли до болісного глухого кута, і знову розчарований Агамемнон звернувся до свого пророка Калхаса.

— Що тобі тепер говорять ластівки та горобці, старий шахраю?

Калхас усміхнувся своєю ніжною скорботною усмішкою.

— Лише дурний правитель звинувачує в усіх бідах своїх посланців, а Цар людей, великий цар, якому я служу, ніколи не був дурнем.

— Гаразд, ніхто не звинувачує тебе, Калхасе, — сказав Агамемнон, скрегочучи зубами. — Але ти знову й знову повторював нам, що бачиш явну перемогу ахейців на десятий рік нашої кампанії. Залишилося не так уже й багато тижнів. Я впевнений, що ми всі будемо вдячні за якусь підказку.

— Тепер я знаю, — мовив Калхас, — що для перемоги нам потрібні стріли Геракла.

— Що?

— Божественний Геракл передав своєму другові Філоктету свій могутній лук разом зі стрілами, які він занурив у смертоносну кров Гідри.

— Так, так, це знає кожна дитина у світі, але що ти маєш на увазі, чому вони нам «потрібні»?

— Як ви можете пригадати, могутній царю, десять років тому, коли ми дорогою сюди зупинилися на острові Лемнос, там Філоктета вкусила за ногу отруйна змія.

— Звичайно, я це пам’ятаю. І що з цього?

— Його рана загноїлась, і було вирішено залишити його на острові, щоб він не заразив усіх нас. Могутній царю, зграя журав­лів, яка минулої ночі знялася з пісків, чітко вказала мені на те, що нам потрібні Філоктет і ці стріли. Без них ми не зможемо перемогти Трою.

— Але напевно той бідолашний уже помер? Один на тому острові з такою раною...

— Боги пощадили його. Я бачив, що він усе ще живий.

З уст Агамемнона злетіло поривчасте зітхання людини, яка сильно обтяжена вагою своєї посади, підступністю випадку та нескінченною некомпетентністю своїх під­леглих.

— Гаразд. Що ж. Нехай буде так, — він обернувся, щоб подивитися на своїх командирів. — Одіссею. Це ти переконав нас залишити Філоктета. Тож ви з Діомедом вирушите на Лемнос і заберете його звідти. Чому ви все ще стоїте ­переді мною? Хутчіш рушайте!

На Лемносі Одіссей і Діомед знайшли Філоктета, який усе ще перебував у вічній агонії від рани, що не бажала загоюватись. Усі ці роки він прожив у барлозі, яку власноруч зробив. Вона була усіяна пір’ям та кістками птахів, яких він поцілив за допомогою своїх стріл. Побачивши Одіссея, творця його жалюгідної самотності, він підняв свій лук. Його виснажені руки тремтіли, коли він прицілився.

— Давай, — сказав Одіссей. — Стріляй. Я впевнений, що заслуговую на це. Я поставив нашу справу вище за твоє життя. Ми думали, що ти нам не потрібен. Ми залишили тебе гнити тут. Тепер ми зрозуміли, що ти нам справді потрібен, і я наважився прийти сюди, щоб просити пробачення й допомоги. Але чому ти маєш мене пробачати? Краще б ми всі померли тут і були забуті. Навіщо обирати славу та скарби Трої, коли смерть чекає на нас усіх, хоч що б ми робили? З таким же успіхом можна було б закінчити все просто тут, у цьому смердючому лігві, ніж на полі бою. Ми живемо вічно лиш у своєму спадку — у статуях, піснях та історіях, — інакше нас забувають. Але що з того? Що спадок коли-небудь зробив для нас?

— Хай би тебе чорти вхопили, Одіссею, — видихнув Філо­ктет. — Якщо ми все-таки помремо тут усі разом, я, ймовірно, буду проклятий і проведу все своє загробне життя з тобою, який безкінечно базікає мені на вухо.

— Так, і ти можеш бути впевнений, що його дух ніколи не замовкне, — погодився Діомед. — Це буде гірше, ніж тортури Сізіфа і Тантала разом узяті. Набагато краще піти разом із нами.

Щойно їхній чорний корабель кинув якір біля ахейського плацдарму, Філоктета забрали й доправили до намету Подалірія, який був радий, що міг зробити хоч щось, що відвертало його від думок про втрату свого брата Махаона. Він наніс цілющу мазь на стопу, що гноїлась. У ту мить, коли ліки торкнулися рани, вона запінилась і зашипіла. Філоктет скрикнув і знепритомнів. А коли він прийшов до тями, його стопа була здорова, а біль зник167.

167 У трагедії Софокла «Філоктет» Одіссей бере з собою на Лемнос Неоптолема (замість Діомеда), і там розігрується заплутана психологічна гра, що складається з хитрощів і обману. Філоктет відмовляється прийти на допомогу грецькій армії, але зрештою Геракл сходить на сцену як deus ex machina, відкриваючи Філоктету, що в Трої на нього чекає лікування та героїчна перемога.

Агамемнон негайно дав Філоктету роботу. Його отруєні стріли вбивали десятки звичайних троянців, але одна ціль була дорожчою за всі інші разом узяті.

Самовпевнена постать у сяючих обладунках вийшла з міста і вбивала греків, повністю нехтуючи власною безпекою. Філоктет прицілився. Його стріла полетіла в напрямі троянського воїна, який хитнувся вбік. Наконечник стріли зачепив його шию. Воїн зняв свій шолом і приклав руку до пекучого місця уколу. Крові майже не було. Це була дрібниця.

— Паріс! — вигукнув Діомед, поплескавши рукою по плечу Філоктета. — Ти поцілив у Паріса!

Постать у сяючих обладунках справді була Парісом. Того ранку він спалив тіло свого сина Коріта, хлопчика, якого він убив у нападі невірно спрямованих ревнощів. Докори сумління, гіркота й гнів викликали у ньому велике й нестримне відчуття безстрашності. Навіть зараз він одразу забув про подряпину від стріли і знову кинувся в бій. Але шкіра на його шиї почала неприємно щипати. Він захитався, коли на його лобі виступив піт, а кров застукала у вухах. Руки товаришів підняли його й понесли до Скейської брами, повз той самий шматок землі, де Ахілл упав від його стріли. У ту мить, коли його поклали на ліжко в палаці, все його тіло було наче у вогні.

Гарячка палала й пекла, і у своїй жахливій агонії він викрикував ім’я Єлени. Але Єлена не прийшла. Тоді він покликав слуг, аби вони віднесли його на гору Іду.

— Енона... моя дружина... тільки вона може мене вилікувати. Віднесіть мене до неї.

Енона бачила, як він корчився на ношах, але її серце перетворилося перед ним на камінь.

— Ти зрадив мене і вбив нашого сина, — сказала вона. — Ти не гідний жити, і я й пальцем не поворухну, щоб урятувати тебе.

Паріса віднесли назад до Трої. Після ще трьох днів криків і гарячки його нещасна душа нарешті покинула його змучене тіло.

Греки святкували, і мало хто з троянців сумував за ним. Пріам та Гекуба очолювали траурну процесію. Двоє найстарших братів Паріса, які ще були живі, Дейфоб і Гелен, сумлінно поклали невеликі дари на його вогнище. Кассандра голосила. Єлена залишилась у своїх кімнатах у палаці. Старий пастух Агелай прийшов попрощатися з малюком, якого він залишив помирати на вершині гори Іди; дитиною, яку він назвав і виховав як рідну; щасливим хлопчиком, якого любили всі жителі гори; чесним, усміхненим молодим Парісом, таким задоволеним своїм життям на зелених схилах і благословенним шлюбом із прекрасною Еноною. Того милого й осяйного Паріса давно замінив хтось жорсткий і зіпсований, корисливий і підлий. Афродіта, Єлена, статус, скарби та видовище закрутили йому голову та зіпсували серце. А тепер настав його жалюгідний кінець. Якби та ведмедиця з’їла дитинча, яке знайшла тоді на вершині гори, замість того щоб його вигодувати, наскільки іншим був би нинішній світ.

Проте коли полум’я охопило труп Паріса, Енона проштовхнулася крізь скромний гурт плакальників і сама кинулася на вогнище, щоб бути спаленою разом із ним. Хоч яким би пустим, дурним і марнославним був Паріс, вона кохала його всією душею.

Звичайно, його смерть означала, що Єлену по праву можна було відразу звільнити і відправити назад до Спарти з усіма скарбами, які супроводжували її до Трої, таким чином поклавши кінець війні. Але Дейфоб і Гелен повністю опинились у полоні чар її краси й не думали відпускати її. Вирішили, що Єлена має вийти заміж за одного з них. Вона, звичайно, не мала права голосу в цьому питанні. Дейфоб скористався своїм старшим віком, аби отримати її, а Гелен, засмучений і ображений, залишив Трою і попрямував до гори Іди, щоб зцілити там свою поранену ­гордість.

Одіссей, перебуваючи на чолі ахейського гурту, що полював на овець і худобу, знайшов Гелена і привів його до табору Агамемнона. Його озлобленість проти Дейфоба викликала у нього сильне бажання розповісти грекам усе, що він знав.

— Якщо ви справді хочете розбити серця троянців, — сказав він, — ви мусите знайти шлях у місто — там є таємний вхід, який я можу вам описати. Один чи два чоловіки могли б безперешкодно пройти крізь нього, якщо вони матимуть незагрозливий вигляд. Вони мають піти до храму Афіни і вкрасти звідти дерев’яного ідола, якого ми називаємо Паладієм. Удача Трої. Він упав із неба до ніг мого прапрадіда. Поки він залишається у межах міських мурів, Троя не може впасти.

Агамемнон одразу подивився на Одіссея, який із удаваною покірністю знизав плечима.

— Ходімо, Діомеде, — сказав він. — Здається, наші послуги знову потрібні.