Троя

Додаток

Міфи та реальність: 1

Події, про які тут розповідається, відбувались — якщо вони взагалі колись відбувались — у період, який історики та інші науковці називають Бронзовим віком. Найважливішим джерелом наших знань про Троянську війну є поет Гомер, який жив — якщо він узагалі колись жив — у наступному Залізному віці, тобто через більшу частину ще п’яти століть. Я більш детально аналізую Гомера та його період у другій частині цього Додатка. Гомер писав про давно минулі часи, коли боги все ще з’являлися серед смертних: дружили з ними, переслідували їх, прихильно ставилися до них, проклинали їх, благословляли їх, докучали їм, а іноді навіть одружувалися з ними.

Ті з вас, хто вже знайомий із двома моїми попередніми книгами про грецьку міфологію «Міфи» та «Герої», можливо, помітили тут багато розбіжностей і хронологічних невідповідностей. У «Героях», наприклад, я схиляюся до ідеї, що Олімпійські ігри заснував Геракл. У «Трої» я навів інше джерело, яке називає їхнім засновником Пелопа. Проте ці варіації мають другорядне значення і зводяться лише до питання вибору. Однак головні часові рамки — крутіть, вертіть та викручуйте їх, як тільки вам хочеться, — все одно не перетворяться на хронологічну послідовність історичних подій. Наприклад, скільки років було Ахіллу під час останнього року облоги Трої або скільки часу минуло між викраденням Єлени та відплиттям флоту Агамемнона — ці та багато інших питань вирішити неможливо. Справді, коли ви зупиняєтеся на одній хронологічній лінії подій, це незмінно руйнує іншу. Це все схоже на якусь кошмарну картинну галерею Жака Таті: вирівнюєш на стіні одну картину, а інша тут же випадає з реальності. Щоб перефразувати метафору, кожен літописець цих подій змушений брати участь у такому боксерському поєдинку: у червоному куті — потреба подати детальну хронологію визначних династій, наповнену послідовними стосунками, походженням і генеалогічними зв’язками, а в синьому куті — потреба подати оповитий таємницями поетичний світ міфів і чудес, чиї герої та історії ніколи не будуть слухняно подорожувати коліями причини та наслідку. З роками я дійшов думки, що насправді це не поєдинок, а скоріше своєрідний танець оповідача, в якому можна глибоко поєднувати взаємодоповнюючі задоволення від реального та нереального.

Я вважаю, справа в тому, що нам не надто складно, у нас не виникає дисонансу через те, що ми можемо водночас утримувати у своїй голові історичне й уявне. «Знання», які ми маємо про богів і героїв, подібні до наших знань про римських імператорів і королівські династії Європи, або, якщо вже на те пішло, про мафіозні клани Америки двадцятого століття, але вони також схожі на ті знання, що ми маємо про вигаданих персонажів Діккенса та Шекспіра. Деякі люди вкажуть на більш очевидну відповідність із фантастичними персонажами кінематографічного всесвіту Marvel, королівств «Гри престолів», чарівного світу Гаррі ­Поттера чи Середзем’я Толкіна, але зараз, мабуть, не найкращий час для того, щоб занурюватись у мої роздуми про різницю між міфами та фентезі. Справа в тому, що за допомогою міфу ми можемо відсіювати й сортувати деталі особистості, археології та походження, як це можна зробити у випадку з реальними людьми та історіями, але водночас завдяки міфам ми приймаємо та охоплюємо надприродні та символічні елементи фантастики й магії. Цитуючи газетяра з вестерну Джона Форда «Людина, яка застрелила Ліберті Веленса» (1962): «Це Захід, сер. Коли легенда стане фактом, надрукуйте легенду».

Участь або відсутність участі богів в історії Троянської війни — показник того, наскільки цю історію можна розглядати як історію, а наскільки — як міф. Цілком можливо ­зовсім обійтися без присутності безсмертних, як це дуже чітко показав фільм Вольфганга Петерсена «Троя» (2004) з Бредом Піттом у ролі Ахілла та Браяном Коксом у ролі Агамемнона. Там немає жодного олімпійця. Під час написання цієї книги я час від часу зупинявсь, аби наголосити, що гомерівський опис богів, які допомагають смертним, можна трактувати як метафоричний. Коли навіть найбільш раціонально та скептично налаштовані письменники чи художники відчувають особливе натхнення або якийсь заряд енергії, вони часто описують свій стан як «із ними тоді була Муза». Грецькі лучники, які робили влучний постріл, обов’язково мали прошепотіти: «Дякую, Аполлоне». Це майже не відрізняється від того, як боксери хрестяться перед боєм або дякують Ісусу після нього. Гравці в крикет говорять про «Матір крикету», актори — про «Доктора Театр». Коли Ахілл чує голос Афіни, яка каже йому заспокоїтися під час сварки з Агамемноном, чи справді він у ту мить чує богиню, чи прислухається до своїх власних мудріших порад, кращих янголів своєї натури? Краса творів ­Гомера та міфів полягає в тому, що ви завжди можете прийняти їх за те й інше водночас.

Ця «подвійна детермінація» мотиву дозволяє реальному та міфічному співіснувати у такий спосіб, який є точно гоме­рівським і приносить нескінченні винагороди. Людство не може просто зіскочити з гачка, хоч якими б примхливими, дурними і несправедливими були боги. Перше слово «Іліади» Гомера — μῆνιν (mēnin), що у перекладі з грецької означає «гнів». Гнів, хіть, заздрість, гординя, жадібність... Гріхи й недоліки людства підсилюють усю драму Трої, але їх урівноважують любов, честь, мудрість, доброта, прощення та жертовність. Це, мабуть, як можна просто й очевидно помітити, ті самі нестабільні елементи, які утворюють людський світ і сьогодні. Ми живемо на тій самій гойдалці. Коли темні людські пристрасті егоїзму, страху та ненависті врівноважуються добротою, дружбою, любов’ю та мудрістю. Ця царина все ще чекає тих, хто зможе зобразити все це краще за Гомера, але поки що на моєму життєвому шляху я такого не зустрічав.

Міфи та реальність: 2

Неможливо було б розповісти історію Троянської війни без посилання на «Іліаду» Гомера, яка тривалий час вважалася першим видатним літературним твором західного канону176. «Іліада» починається «гнівом» і закінчується «сумом»: гнівом Ахілла через привласнення Агамемноном його рабині Брісеїди та сумом троянського народу, який оплакує смерть свого чемпіона Гектора. Ця невелика частина десятирічної облоги займає 15 693 віршовані рядки — кожен із яких містить від дванадцяти до сімнадцяти складів, — які було поділено на двадцять чотири книги. Концентрована єдність дії, складні й переконливі описи персонажів, зображення такої множини людських емоцій та імпульсів людської натури, кінематографічні зміни перспектив і кутів зору, невпинна енергія та драйв, відверте зображення насильства, спогади та передчуття, глибина, спритність і сміливість образів — ці та інші якості протягом багатьох століть спонукали поетів, художників, учених і читачів розглядати «Іліаду» разом із її супутницею «Одіссеєю» як найвидатніші твори літературного мистецтва, до яких прагнуть усі інші та за якими судять усі інші твори. І все ж залишається фундаментальне питання, яке неодмінно поставить собі кожен, хто стика­ється з цими працями.

176 Хоча питання про те, чи підходить сюди слово «літературний», усе ще залишається предметом дискусії.

Гомер і Троянська війна — вони взагалі існували?

Тепер, якщо ви хоч трохи схожі на мене, спантеличено-насуплений вираз обличчя порушуватиме плавну правильність ваших рис щоразу, коли ви зустрічатимете такі фрази, як «середина дванадцятого століття до нашої ери», адже тут майже завжди потрібно трохи розумової арифметики, щоб осягнути дистанцію часу, особливо коли ми долаємо перешкоду під назвою «нульовий рік», яка розділяє періоди до нашої ери/до Різдва Христового та нашу еру/від Різдва Христового. Заради Бога, ми навіть не можемо домовитися про те, як однозначно позначити ці епохи. Сподіваюся, ви побачите, що хронологічна шкала заміняє дюжину абзаців і проливає корисне світло на часові рамки.

За це тисячоліття, особливо за останні два століття, все це інакомислення та розбіжності, фракційність і ворожнеча так сильно пожвавили й розпалили світ гомерівської науки, що ця галузь набула деяких рис певної релігійної війни. Ми бачили виступи сепаратистів проти аналітиків, які виступали проти унітаристів, а ті — проти неоаналітиків. Такий розкол панує і в запальному світі троянських досліджень (аж до того часу, коли я це пишу). Німецькі антиквари, класицисти та археологи давно домінують ув обох сферах, тоді як на другому місці їм у спини дихають американські вчені. Як усім добре відомо, науковці можуть бути запальними і не стримувати себе, коли мова заходить про найбільш езотеричні та незрозумілі аспекти, але у випадку з Гомером ставки завжди були надвисокими: довести чи спростувати його існування, найбільш повно описати й проаналізувати його творіння та нарешті вирішити питання про те, як багато з того, що він написав, є фактом чи вигадкою... Це можна розглядати майже як світський еквівалент встановлення історичного існування Христа та його розп’яття. Значна частина того, ким ми є і як ми існуємо, випливає з ідеї Гомера. Наша культура може бути юдейсько-християнською за своєю релігійною та моральною основами, але вона також однаково є греко-римською в цій та інших сферах. Якби греки та римляни сприймали Гомера як автора та засновника значної частини своєї ідентичності — а вони так і роб­лять, — тоді не дивно, що вирішення гомерівського питання вже давно стало чимось на кшталт схоластичного Святого Ґрааля для нашої цивілізації.

Існують історія та протоісторія. Простіше кажучи, протоісторія — це те, що відбувалося в людському світі до розвитку писемності. Тому протоісторію можна вивчати, ­читаючи не слова, а винятково предмети. Це дослідження і є археологією: аналізом та образною реконструкцією стародавніх будівель та їхніх руїн, розкопками та інтерпретацією артефактів, реліквій і решток. Історію ж, навпаки, здебільшого аналізують через документальні записи — рукописи, таблички, написи та книги.

Вважається, що протоісторія людини почалася приблизно три з половиною мільйони років тому, коли наші пращури-гомініди вперше створили кам’яні знаряддя, археологічні сліди яких ми можемо знайти під час розкопок і вивчити їх. Усе, що було до того часу, ми називаємо палеонтологією, де єдиними слідами, що дійшли до наших днів, є скам’янілості. Історія, з іншого боку, надзвичайно молода. Вона почалася щонайбільше п’ять тисяч років тому з винаходом фонетичного письма у вавилонському Шумері, згодом ці системи письма, поширені торговцями-фінікійцями на всьому Середземномор’ї, розвинулися в алфавіти, якими ми користуємося до сьогодні: переважно це грецький алфавіт, латинська абетка і кирилиця.

Окремо, і трохи пізніше, китайська та інші цивілізації, що розташовані далі на сході, розробили свої власні, нефонетичні та ідеографічні системи письма. Це в загальних рисах; якщо придивитися ближче, то можна побачити закарлючки та зморшки.

Періоди протоісторичної ери названо відповідно до найбільш поширених матеріалів тих часів. Першим і найдовшим періодом (він тривав щонайменше три мільйони років) був Кам’яний вік. Потім, приблизно сім з половиною тисяч років тому, настала перша металева доба, коли людство навчилося виплавляти мідь. Із додаванням невеликої кількості олова (і, можливо, невеликої кількості нікелю, цинку чи миш’яку, якщо вони були під рукою), через кілька тисяч років з’явився сплав бронзи. Із бронзи, що є твердішою та міцнішою за метали, які входять у її сплав, можна було виготовляти інструменти, зброю, обладунки та прикраси. А ще приблизно через дві тисячі років після цього розробили методи, які дозволили добувати та виплавляти ще більш універсальний метал — залізо. Кам’яний вік, Бронзовий вік, Залізний вік. Існує аргумент, що з часів крайньої Промислової революції ми жили в Нафтовому віці, а зараз, можливо, — хоч як це прикро, — у Пластиковій добі.

Так звана Троянська війна велася понад три тисячі років тому, близько 1200 року до нашої ери, середземноморськими цивілізаціями Бронзового віку, які виникли на територіях сучасних Греції та Туреччини приблизно 1550 року до нашої ери (звичайно, ці дати є не більш ніж найкращими на сьогодні здогадками науковців). У ті часи у західній Греції, на півострові Пелопоннес, розквітло місто-держава та ціла імперія Мікени177. Це було легендарне царство Агамемнона. Тоді як місто Троя розташоване було на сході від Егейського моря, на північно-західному узбережжі Малої Азії.

177 Археологи іноді називають це «мікенсько-тиринфсько-пілоською цивілізацією»; вони були трьома великими цитаделями імперії.

Епоха писемності почалася в останні роки Бронзового віку. Вчені розшифрували деякі форми писемності, які існу­вали в той час. Цивілізації, які нас цікавлять, із грецького та троянського регіонів Середземномор’я, використовували протягом Бронзового віку різне письмо. Мінойська (критська) писемність, що називалася лінійне письмо А, досі залишається для нас загадкою, але мікенці використову­вали її нащадка під назвою лінійне письмо Б, яке зрештою вдалося розшифрувати у двадцятому столітті. Ці системи письма розвинулись окремо від шумерського алфавітного ­письма, яке, як ми побачимо далі, тоді ще не досягло грецького світу178.

178 Лінійне письмо A та лінійне письмо Б використовували багатоскладові та «ідеографічні» знаки (наприклад, гліфи), а не фонетично репрезентативні символи (літери), які греки (і ми) пізніше стали використовувати в алфавітах.

Проте все це безсумнівно має означати, що Троянська війна є історичною подією. Оскільки писемність уже існувала в той час і мікенці використовували її, тож має або може існувати документальний слід, який веде безпосередньо від облоги Трої до наших днів. Насправді це не так. Невдовзі після ймовірного періоду Троянської війни (дехто навіть вважає, що внаслідок неї) мікенська цивілізація занепала, і настало те, що називають грецькими Темними віками. Найбільш звичайним поясненням цього колапсу є поєднання кількох «апокаліптичних вершників»: а саме, якась геологічна чи кліматична катастрофа, голод, чума та вторгнення до грецького та середземноморського світу так званих народів моря179. Внаслідок цих катастроф і запустіння великих міст-держав мікенського Бронзового віку мистецтво читання та лінійне письмо Б були повністю забуті180. Століттями, доки фінікійці не поширили свій алфавіт завдяки торгівлі, весь цей регіон залишався неписьменним. Це означало, що під час Темних віків функціонально протоісторичний спосіб передачі даних був єдиним способом передачі спогадів про Мікени та Троянську війну від одного покоління до наступного — не записаним словом, а з уст в уста, за допомогою так званої усної традиції. У цьому вікні часу (чи в якомусь темному еквіваленті вікна) історії про Троянську війну передавалися нащадкам, як і історії про Зевса, Олімп і богів, героїв і монстрів, у вигляді того, що ми тепер називаємо «міфом». Про те, чи вважали ті, хто їх передавав, одні істо­рії — справжніми, а інші — міфічними, ми можемо лише здогадуватися.

179 Подібно до того, як вандали, готи, вестготи та інші германські племена вдерглися до Римської імперії та розпочали західноєвропейські Темні віки, так народи моря завоювали Єгипет, Левант, грецькі острови та материкову частину Греції, розпочавши їхній ранній еквівалент. Ніхто не знає, ким вони були насправді: більшість істориків вважає, що вони були частково об’єднаним загоном моряків зі східних прибережних регіонів Середземного моря. Інша назва грецьких Темних віків — Геометричний вік, що дістав цю назву завдяки геометричному стилю орнаментів, наприклад, на кераміці, який походить із того періоду. Цікаво, якщо згадати про ювелірні вироби та вироби з металу кельтів, вони у пізніші Темні віки також створювали явно геометричне мистецтво... Тривалий час також вважалося, що материкову частину й острови Греції завоювали так звані дорійці. Їхня справжня ідентичність і походження такі ж таємничі, як і походження народів моря.

180 Поки геніальний Майкл Вентріс (за допомогою свого колеги Джона Чедвіка) не розшифрував його через більш ніж три тисячі років, 1955 року.

Після повних чотирьохсот років цієї темряви все почало кардинально та драматично змінюватися. Фінікійський алфавіт розвинувся в ранній грецький алфавіт, який зберігся на написах із ваз та інших записах того періоду. В політичному та демографічному плані значне збільшення населення (можливо, внаслідок кращої та надійнішої погоди і стабільного рівня моря) призвело до розвитку полісів, грецьких міст-держав. Цей період, відомий як Архаїчна доба, був попередником повністю історичної Класичної доби, надзвичайно витонченої доби Платона, Сократа, Евріпіда, Перікла та Арістотеля. Однак більшість греків Архаїчної доби залишалися неписьменними, тож розповіді про минуле все ще передавались усно, а не письмово. Вважається, що саме в цю Архаїчну добу жила людина, яку ми називаємо Гомером. Коли я навчався в школі, один учитель упевнено сказав мені, що Гомер народився 800 року до н. е. на острові Хіос у північній частині Егейського моря, а помер 701 року до н. е., сліпим старцем у віці дев’яноста дев’яти років. Інший учитель із такою ж упевненістю стверджував, що Гомер був родом із Іонії, сучасної турецької Анатолії. Сучасні вчені вважають усі ці історії в кращому разі здогадками.

Отже, з цим розібралися. Хронологія подій розповідає цю історію набагато краще, ніж мої заплутані слова. Троянська війна відбулась у Бронзовому віці (скажімо, у 1200-х роках до н. е.), висока культура Бронзового віку зазнала краху, після чого настав вік темряви та неписемності. Темрява розступилася, люди почали добувати та виплавляти залізо, повер­нулася писемність, і історію війни, якою її описав Гомер, нарешті записали через цілих сімсот років після подій тієї війни. І ось ми тут, іще дві з половиною тисячі років по тому.

Варто зазначити, що під час піднесення грецької цивілізації, від якої ми можемо простежити своє власне походження, — піднесення культури, науки, математики, філософії, мистецтва, архітектури, демократії, військової та морської галузей; піднесення самосвідомої культури, яка писала розповіді та п’єси про своє походження та природу, — на той час Троянська війна відбулася вже вісімсот років тому, а Гомер уже триста років був мертвим.

Загадки переслідують учених та археологів відтоді, як греки Класичної епохи нарешті зібрали докупи дві епічні поеми Гомера та записали їх у більш-менш узгоджених між собою текстах, які ми читаємо сьогодні. Одна загадка полягає в тому, звідки Гомер дізнався так багато про події, що відбулися принаймні за чотириста років до нього? Як він зміг розповісти стільки подробиць про облогу, про саме місто Трою, про королівські родини, про численних воїнів, їхні родоводи та події війни? У нього не було ніяких записів, ніяких літописів, які він міг узяти за основу. Інакше кажучи, протягом 450 років «менші» Гомери усно передавали перекази про цих персонажів та епізоди війни, поки він не синтезував їх і не перетворив на перший великий твір літературного мистецтва, який ми знаємо сьогодні. Ми вважаємо, що для цього він мав рости і слухати усні розповіді, що були неймовірно різноманітні та заплутані. Гомер жив у Греції чи Туреччині під час Залізного віку, але його твори точно зображують воїнів Бронзового віку181.

181 Враховуючи можливості того часу. Стародавні греки не цікавилися й не знали такого поняття, як археологія (наскільки ми можемо судити). Те, як Гомер міг мати таке чітке уявлення про виготовлення бронзових знарядь і зброї, можна пояснити лише точним і добре запам’ятованим усним переказом, що передавався нащадкам протягом дуже тривалого часу.

Коли мова заходить про грецьку міфологію загалом, існує дивовижна згода між творами Гомера та працями його майже сучасника Гесіода, на якого ми покладаємося щодо історій про народження титанів і богів, заснування Олімпу та багато інших канонічних деталей грецької міфології182. Немає сумнівів у тому, що в Класичну епоху в літературі було виконано багато зворотного укладання, достатньо вдосконалення, згладжування аномалій і суперечностей, а також створення послідовних хронологій і генеалогій, які зараз існують. Міфи перетворювалися з грубих народних байок на завершені літературні творіння, як звичайне каміння, яке відполірували до дорогоцінних каменів. Продовжуючи це порівняння, грамотні греки Класичної доби хоча й були відповідальні за розміщення цих історій у вітри­нах ювелірних магазинів, але саме Гомер і Гесіод зробили більшу частину їхнього обрізання, огранювання та полі­рування.

182 На відміну від двох епосів Гомера, твори Гесіода були свідомо ним написані — можна сказати, що вони є «авторськими». Це поеми «Теогонія» («Походження богів»), «Роботи і дні» та «Щит Геракла». Вони охоплюють інтригуючі фрагменти автобіографії, а також його думки про агрономію, плин часу та економіку. Загальновизнано, що навіть якщо Гесіод насправді власноруч не записував свої твори, він принаймні продиктував їх писареві.

Життя Платона й Арістотеля були майже такими ж далекими від життя Гомера, як наше життя від автора «Беовульфа», тому не дивно, що вони та їхні сучасники так мало знали про те, ким міг бути Гомер. Із літератури класичної Греції ми знаємо, що «Іліада» та «Одіссея» викликали у людей захоплення, це були шановані твори, епізоди яких вважалися справжньою історією. Бувши молодим чоловіком, який мав намір підкорити світ, Александр Македонський відвідав рівнину Іліон і, як подейкують, віддав шану тому, що тоді вважалося гробницею Ахілла, героя, з яким він найбільше себе ототожнював183. Кажуть, що Марк Антоній подарував Клеопатрі надгробну статую Аякса Великого. Більш пізні мандрівники, як Страбон і Павсаній, багато подорожували троянськими та мікенськими місцями. Усі вони вважали ці оповідання правдивими описами історичних подій.

183 Кажуть, що Александр узяв із собою на війну примірник «Іліади», це був примірник із примітками та поправками, написаними на полях його вчителем Арістотелем.

У Класичну добу популярні фрагменти «Іліади» та «Одіссеї» часто виконувалися на концертах просто неба, які відвідували звичайні та сповнені ентузіазму громадяни. Схоже, вони вірили у те, що Гомер особисто записав ці твори, що здається нам дивним, оскільки ми були виховані з твердим переконанням, що Гомер (якщо він не був неграмотним) був бардом, рапсодом, декламатором і, можливо, навіть імпровізатором епічного вірша, але точно не письменником. Однак це нещодавня точка зору щодо цього.

Після наших власних Темних віків Західна Європа повторно відкрила для себе грецьку та римську цивілізації, їхні мистецтва та культури, настало відродження, яке ми називаємо Ренесансом. Приблизно 1450 року винайдений Гутенбергом друкарський верстат дозволив поширювати світом класичні тексти у таких масштабах, які були просто немислимими у попередні століття, коли ченці-писарі писали книги від руки. 1488 року читачам стали доступні друковані примірники Гомера. Вплив його творів був величезним, відбувся свого роду культурний Великий вибух. Тільки у Британії на всіх поетів із часів Драйдена, Поупа, Кітса, Байрона та Теннісона до сучасності вплинув Гомер. Художники, скульптори та філософи морочилися над сторінками грецького оригіналу та кожного нового перекладу. Але вони вважали, що Троянська війна є історичною подією не більше, ніж те, що Нарцис справді перетворився на нарцис або що Геракл справді спустився в Царство мертвих і вийшов звідти з Цербером через плече.

Ця точка зору значною мірою змінилась у результаті сміливих зусиль і рішучого таланту до шоуменства однієї людини, Генріха Шлімана. Народившись у Німеччині 1822 року, Шліман заробляв, програвав і знову заробляв статки на теренах Росії та США. Останній капітал, який він накопичив завдяки спекуляціям на каліфорнійських золотих родовищах, дозволив йому, тепер уже американському громадянину, присвятити другу половину свого життя своїй головній пристрасті — археології. Разом із іншим видатним археологом свого часу, британцем Артуром Евансом, він вирушив на пошуки визначних місць грецької Бронзової доби. Еванс зосередив свої сили на Криті, і його відкриття мінойських скарбів спричинило справжню сенсацію.

Еванс був тим, кого ми б назвали істинним археологом, тоді як Шліман... Що ж, його методи вважалися дещо радикальними навіть у ті часи. Ми всі знайомі з м’яким, жахливо повільним копанням і делікатним чищенням знахідок, на якому наполягають археологи. Кожне місце ретельно огороджено стрічкою, кожен шар збережено та детально каталогізовано. У Шлімана не було терпіння для таких речей; він розмахував своїми лопатами з таким шаленим запалом, що межував із вандалізмом.

Одержимість Шлімана від початку до кінця полягала в пошуку «справжніх скарбів» гомерівської легенди. Він почав розкопувати місця на Пелопоннесі, де його пошуки мікенських скарбів безумовно привели до деяких вражаючих знахідок. 1876 року Шліман знайшов золоту похоронну маску приголомшливої краси та майстерного виконання, яку він одразу оголосив (не маючи для цього переконливих доказів) «маскою Агамемнона». Тепер ми знаємо, що цей артефакт давніший за Троянську війну, а отже, й за самого Агамемнона, на добрих чотириста років. Шліман також розкопав значну частину Ітаки, рідного острова Одіссея, але саме його робота в Троаді вперше прославила його ім’я на весь світ. Пошуки Трої на початку 1870-х років привели його до Туреччини, де він зосередився на території навколо міста Гіссарлик, місця, яке йому запропонував британський археолог Френк Калверт. Тут він знайшов докази існування дев’яти похованих міст. Одного щасливого дня він натрапив на скарбницю з золотом, яке він оголосив «скарбом Пріама», що містив те, що він назвав «коштовностями Єлени» (подальші дослідження показали, що вони на цілу тисячу років старші за Троянську війну).

Стара й нудна історична правда та докази були нецікавими для цього обурливого шахрая, фантазера, пройдисвіта й відвертого контрабандиста, але це не заперечує цінність його праці та особливо вплив фанфар його самореклами на науку та народну уяву. Його методи (включно з безцеремонним використанням динаміту) були настільки згубними для археологічних даних, що наступні професіонали криво вітали його з досягненням того, чого не змогло досягти навіть грецьке військо, — повного знищення та зрівняння Трої з землею.

Проте відкриття такої кількості шарів хетської та троянської цивілізацій стало доказом принаймні існування там процвітаючої цивілізації та великого міста, руїни якого зберегли сліди нищівної пожежі та облоги, що відповідає гомерівському канону. Нещодавно новаторська німецька виставка 2001 року «Троя: фантазія і реальність» перетворилася на надзвичайно успішну виставку Британського музею 2019 року «Троя: міф і реальність», на якій було представлено предмети, розкопані Шліманом, а також багато пізніших відкриттів. Досвід відвідин цих виставок викликав, принаймні у мене, сильне відчуття існування справжніх людей зі справжніми життями. Артефакти та реконструкції троянського життя, звичайно, не можуть підтвердити твердження, що Троя впала в результаті викрадення спартанської принцеси, але варто пам’ятати, що достатньо королівств та імперій у записаній історії впали саме через невдалі шлюби та династичні союзи, що пішли не за планом. Інша теорія — враховуючи стратегічне та комерційне значення Трої, розташованої в протоці Дарданелли (або Геллеспонт), — полягає в тому, що між королівствами із західних і східних земель Егейського моря спалахнув якийсь конфлікт через мито й перехід торгових кораблів. Нам важко в це повірити, оскільки ми сьогодні стали для цього достатньо освіченими та мудрими, але у ті часи примітивні дýрні могли бути втягнутими у торговельні війни... Ха!

Звичайно, що різні нюанси та уточнення від імені справжньої освіти, твердої науки та правильної археології відкинули та спростували багато надуманих і перебільшених тверджень Шлімана, але його барнумівська амбіційність і любов до видовищності забезпечили те, що на його розкопки біля міста Гіссарлика усі досі дивляться з прихильністю, і що — плюс-мінус, більш-менш, різною мірою — світ погоджується з тим, що облогу та падіння Трої 3200 років тому можна розглядати як історичний факт.

Я не буду глибоко занурюватися в питання існування Гомера: класичні греки вважали, що він справді існував і сам записав свої дві великі епічні поеми; пізніші вчені у вісімнадцятому, дев’ятнадцятому та двадцятому століттях переконалися (на основі ретельного філологічного та лінгвістичного аналізу текстів), спочатку в тому, що ці твори передавались усно, а потім у тому, що їхній склад дозволяє вважати, що вони насправді були значною мірою імпровізованими184.

184 Якщо розвивати цю лінію мислення, то вийде довга та захоп­лююча історія. Природа формулювання багатьох гомерівських епітетів та образів схилила вчених до думки (натхненної дослідженням збережених форм усної поезії на Балканах), що барди (відомі як рапсоди) використовували ці вже готові ­тропи як модулі, за допомогою яких вони могли відразу будувати структуру вірша у той час, коли вони займалися декламацією. Як у джазі. Тобто рапсоди знали мелодику та тональність, тому могли імпровізувати на ходу.

На мій погляд, ця обірвана лінія передачі опису подій від часів Трої та Мікен до Архаїчного та Класичного періодів, через занепад Бронзового віку з його супутньою втратою писемності, не є катастрофою. Саме ця інтригуюча дистанція, поєднання історії, таємниць і міфів, взаємодія особистого та універсального й роблять гомерівський досвід таким багатим і привабливим. Дія розгортається на золотому горизонті між реальністю та легендою, в оманливій півтіні, де співіснують казка та факт. Саме це наділяє гомерівський епос такими дрібними, реалістичними та яскравими деталями, які так зацікавлюють і переконують, але водночас дають нам славетний символізм і фантастичну глибину, яку допускає лише міф, із божественними втручаннями, надприродними епізодами та надлюдськими героями.