Троя

Похорон Патрокла і Гектора

Хоча він і помстився за смерть Патрокла, як заприсягнувсь, Ахілл іще не закінчив оплакувати втрату свого улюбленого друга. А також, як ми побачимо далі, його ненависть до Гектора жодним чином не згасла.

Спочатку він наказав спорудити монументально величезне похоронне багаття. Це було очікувано. Але того, що він зробив далі, не очікував ніхто. Він наказав привести дванадцятьох троянських військовополонених до вогнища, де перерізав їм горло без більшого жалю та з набагато меншою церемонністю, ніж жрець, який перерізає горло ягнятам і козенятам під час жертвопринесення. Це був злочин проти всіх основних законів війни, кодексу честі й канонів релігії, який шокував навіть богів.

Тепер, коли тіло Гектора все ще було прив’язане до його колісниці, він тричі протягнув його навколо гробниці Пат­рокла, залишивши потім лежати обличчям у землі.

Тіло Патрокла поклали на вогнище. Мірмідоняни підстригли своє волосся й розклали ці пасма по всьому тілу, наче сяючий саван. Зі слізьми Ахілл зістриг свої золоті пасма й ніжно поклав їх у мертві руки Патрокла. Біля тіла він поставив посудини з медом та олією; запалені смоло­скипи піднесли до вогнища, і душа його коханого товариша нарешті змогла полетіти на поля Елізіуму.

Провели похоронні ігри — це була нагода для засмучених ахейців зняти напругу, згадати героїчні досягнення Патрокла та відсвяткувати той раптовий і благословенний поворот, який, здавалося, прийняла війна. Буквально за день до цього все ще здавалося, що їхні кораблі буде спалено, а їхню справу повністю програно. А тепер найвеличніший чемпіон їхнього ворога був мертвий, а їхній власний був лютим, тріумфальним і непереможним. Тепер вони не могли програти.

Ахілл іще не закінчив із Гектором. Щодня, стоячи у своїй колісниці, наче якийсь демон-месник, із піднесеною рукою з батогом, він кружляв навколо мурів Трої, тягнучи за собою труп принца. Така невблаганна лють, така божевільна жорстокість, така відверта зневага змусили богів одвести очі. Після дванадцяти днів цього жаху Зевс нарешті вирішив припинити це святотатство.

Тієї ночі Пріам покинув місто на возі, нагромадженому скарбами для викупу. Його старий слуга Ідей погнав мулів до ахейських позицій. Перед ними встав молодий чоловік.

— Ви, старі дурні, зовсім з глузду з’їхали? В’їхати на возі, навантаженому золотом, просто в серце ворожого табору? Краще дозвольте мені керувати. Ти, — це він мовив до Ідея, — посунься.

Було щось у цьому молодому чоловікові, який сказав їм, що він мірмідонянин, що сподобалося Пріаму, тож він йому довірився. Він був гарний, лише з першим натяком на бороду, але в ньому відчувалися сила й почуття веселого самовладання, що випромінювали впевненість.

— Ви, мабуть, прибули за своїм сином Гектором? — сказав молодий чоловік.

— Я прийшов, аби забрати те, що від нього залишили пси, — відповів Пріам. — Але звідки ти про це знаєш?

— Не опускайте руки, старий. Ви не повірите, але собаки його не чіпали. Ані птахи, ані хробаки, ані мухи чи їхні личинки. Ви не побачите жодної рани. Його плоть не зіпсована. Він має свіжий вигляд, мов ранкова роса. Я б навіть сказав, що він має кращий вигляд, ніж тоді, коли ви востаннє дивилися на нього зі стін свого міста.

— Хвала богам, — здивовано мовив Пріам.

— Зокрема Аполлону, — всміхнувся молодий чоловік. Раптом Пріам зрозумів, що це не смертний сидить поруч із ним на лаві та щось спокійно щебече, підбадьорюючи мулів, які рушили в серце грецького табору, — це був бог.

Коли вони дісталися мірмідонських наметів, Гермес — бо хто ще це міг бути, як не божественний син-посланник Зевса? — натягнув повіддя та спрямував свій крилатий жезл у бік центрального намету.

— Ідіть туди і розтопіть його крижане серце.

Мірмідонські капітани Автомедонт і Алкім не змогли приховати свій щирий подив, коли Пріам, цар Трої, увійшов до їхнього намету, впав на землю перед Ахіллом, який у цей час сидів, і вчепився в його коліна, як жалюгідний жебрак. Він цілував руки, що вбили багатьох його синів.

— Ахілле, Ахілле, — сказав він, не піклуючись про те, щоб витерти свої сльози. — Тільки уяви свого батька Пелея. У такого старого чоловіка, як я, у нього в житті залишилося тільки одне задоволення, тільки одне. Це думка про тебе та твій образ, його славного хлопчика. Наші діти значать для нас більше за всі наші престоли, землі та золото. Уяви Пелея, який зараз сидить у своєму палаці у Фтії. Хтось прибуває на кораблі, щоб повідомити йому про твою смерть. «Ахілл, славний плід твоїх стегон, мертвий, мій володарю, — вигукує посланець. — Його тіло залишили на поталу собакам. Із нього знущались, його принижували, а ті, хто його вбив, не дозволяють спалити його і поховати з повагою та шаною, на які заслуговують його доблесть і благородство». Чи можеш ти собі таке уявити, Ахілле? Як ти гадаєш, як почувався б у цю мить твій батько Пелей?

У Ахілла перехопило подих. Автомедонт побачив, як на його очах з’явилися сльози.

— Я розумію, що ти відчував, що маєш підстави для помсти, — вів далі Пріам, не відпускаючи колін Ахілла. — Я приніс тобі скарби. Це не компенсація за втрату такої дорогої тобі людини, як Патрокл, але це шанобливий викуп. Який я пропоную тобі з надією та любов’ю. Можливо, ти пожалієш старого чоловіка. Знаєш, що у мене було п’ятдесят синів? Від цариці Гекуби, звичайно, та від моїх інших дружин. П’ятдесят. І так мало з них залишилося. Цвіт Трої скошено. Гектор, один із останніх, захищав землю та людей, яких любив. Перемога була за тобою і...

Ахілл обережно відштовхнув Пріамові руки.

— Сідайте, — сказав він, показуючи на стілець. Його голос був хрипким, тож йому довелося відкашлятися. — Вас привела сюди ваша мужність. І ваша чесність...

Алкім і Автомедонт із побожністю спостерігали за тим, як двоє чоловіків упали на плечі один одному, плачучи, як діти. Коли в них більше не лишилося сліз, вони їли й пили разом, тихо погоджуючи умови викупу та повернення тіла Гектора. Вони домовилися про дванадцятиденне перемир’я, щоб дозволити провести троянцям похоронний обряд для Гектора.

Все було так, як сказав Гермес. Незважаючи на те, що минув певний час, незважаючи на те, що він лежав під гарячим сонцем, незважаючи на те, що його стільки разів грубо тягнули крізь бруд і гострі камені рівнини, тіло Гектора було цілим і прекрасним.

Троянські жінки на чолі з Єленою, Андромахою та Геку­бою оплакували Гектора за допомогою хвалебних пісень. Єлена горювала майже так само сильно, як Андромаха. Вона любила Гектора за його сміливість і його лицарство, а понад усе за його безмежну чуйність і особисту доброту, яку він виявляв до неї, до грецької жінки, що принесла їм лише смерть і спустошення. Гектор був усім тим, чим не був марнославний і порожній Паріс.

Вони кремували його тіло, загасили полум’я вином і поховали прах у кургані з краєвидом на місто, заради захисту якого він віддав своє життя. Так троянці востаннє попрощалися з Гектором, найвеличнішим із їхніх людей148.

148 Так закінчується «Іліада» Гомера.