Троя

Черево звіра

Одіссей чув дещо, але не все, що відбувалося зовні. Коли шум навколишнього світу таки дійшов до нього, всі поодинокі звуки злились у приглушений гомін, із якого було неможливо розібрати окремі слова.

Всередині коня було парко, темно і до болю тісно. Їх там було тридцятеро, набитих так щільно, як оливки в ­бляшанці. Вентиляційні отвори та канали Епея працювали, але повіт­ря, що надходило, було затхлим і з присмаком дерева та смоли.

Той раптовий і шокуючий момент, коли Лаокоон вдарив лезом меча по дереву біля голови Одіссея, заскочив його зненацька. Він ледь не зісковзнув із вузької дерев’яної лавки, яку ділив із дев’ятьма іншими греками. Ще на двох таких лавах розмістилися інші двадцять добровольців; усі вони, як і він, робили все можливе, щоб не чхати, не кашляти, не пердіти, не вертітись і не впасти.

Наскільки міг судити Одіссей, Сінон, здавалося, чудово грав свою роль. Він розібрав уривки його історії про Паламеда, яку було добуто з Сінона так, як вони репетирували. Він почув його скигливий тон, а також надзвичайно переконливі й досить пронизливі нотки презирства й огиди в голосі Сінона. Це було переконливо, тому що Сінон справді ненавидів Одіссея. Йому не треба було нічого грати. Він роками накопичував своє невдоволення і плекав образу. Тепер він міг випустити всю цю отруту.

Потім настав дивний і незрозумілий епізод. Він почув жахливий вереск, наче у виконанні якоїсь страшної демонічної істоти, а за ним почувся задушливий людський крик, і настала гнітюча тиша. Вони раптом накинулися на Сінона? Його катували?

Але ні, далі був сміх. Сміх і звуки музики. Несподівано весь внутрішній каркас, в якому Одіссей та інші сиділи у підвішеному стані, сильно нахилився. Тільки швидка витягнута рука юного Антікла, що сидів поруч із ним, не дала Одіссеєві впасти з лави вниз. Він тихо подякував Антіклу. Якби він упав на таємний люк унизу, то міг би вирватися через черево й приземлитися з поламаною спиною перед натовпом троянців. Сам тільки шум його падіння був би досить гучним, аби все зруйнувати.

Різкий ривок був тільки прелюдією до ще більшої тряски й активного руху. Вони кудись рухалися. Троянці співали, брязкали цимбалами і тягнули коня по землі, у цьому не могло бути жодного сумніву.

Епей провертів крихітні отвори, не більші за отвори, зроб­лені мокрицею, у боці коня через різні проміжки, і цього було достатньо, щоб тонкі білі голки світла проникали в темне, як смола, черево. Коли коня волокли по нерівній місцевості, промені металися навколо них, відкриваючи зору білки очей, зуби та блиск мечів. Одіссей побачив на лаві навпроти Неоптолема, який йому всмі­хався.

— Ти це зробив!

Одіссей міцніше стиснув свої руки, ніби хотів придушити переможне хвилювання.

— Побачимо, — беззвучно сказав він.

Здавалося, що ця нестерпна мандрівка рівниною тривала цілу вічність. Свого часу всі вони сиділи на веслових лавах пентеконтер, але це було набагато гірше. Темрява, невідомість, жахлива ймовірність того, що їх вели не до перемоги, а до жорстокої поразки. Будь-якої миті міг пролунати хрускіт сокир або шалений тріск вогню.

Знову і знову. Скрегіт та дряпання по нерівній місцевості, вібрації настільки сильні, що Одіссей помітив, як почав молитися Гефесту, щоб той простежив за всіма кілочками, клинцями та внутрішніми стрижнями коня, щоб вони не розхиталися від безперервних поштовхів і вібрацій. І весь цей час грала жахлива музика: горни, барабани, сурми у супро­воді галасу та безладних криків. Одіссей сказав собі, що це звуки справжньої переможної радості. Якби троянці засумнівалися в коні й задумали його знищити, хіба їхні пісні та крики не мали б інший тон?

Потім тремтіння, хитання та скрегіт повністю припинились, і запала відносна тиша. Голоси віддавали нечутні команди. Потім він почув гучний стукіт. Одіссею здалося, що він упізнав звук руйнування, і він наважився сподіватися, що троянці почали роботу над тим, щоб пробити прохід у стіні, достатньо великий для того, щоб через нього міг пройти кінь. Із його підборіддя капали гарячі краплі поту. Звук «тук-тук», який вони видавали, падаючи на його голі коліна, був нестерпно гучним.

Він почув шипіння зі слів полегшення та тріумфу від людей навколо нього, коли вони дякували богам. Вони зрозуміли, що означають ці звуки. Одіссей був упевнений, що може розпізнати удари молотів по стінах і появу тріщин, яка супроводжується сильним гупанням, що може виникнути лише від того, як кам’яні блоки відколюються і падають на землю. А потім, через значно більше часу, ніж Одіссей міг порахувати, вони знову рушили, але цього разу вже більш гладенькою поверхнею. Дерев’яні колеса кінських копит легко котилися плитами і бруківкою. Крики та оклики тепер лунали голосніше, ніж раніше. Крик радості пролунав так близько до вуха Одіссея, що він знову ледь не впав із лави. Спочатку він не міг нічого зрозуміти. А тоді здогадався, що вони, мабуть, котяться вулицею міста. Тож черево коня опинилося на одному рівні з верхнім поверхом чи балконом якоїсь крамниці або житлового будинку. Громадяни, певно, скрізь тісно юрмилися, щоб спостерігати за рухом цього величезного та незвичайного артефакту, подібного якому ще ніхто ніколи не бачив. Куди вони його везуть? На площу біля храму Афіни, гадав він, ту, з якої вони з Діомедом украли Палладій.

Одіссей мовчки засміявся. Це все було зовсім дивовижно. Можливо, це й справді була Афіна, яка підказала йому цю ідею. Адже вона відразу повністю розкрилася йому. Подібно до того, як сама Афіна вискочила у повному озброєнні з голови свого батька Зевса, так ідея про коня виникла в його голові до останньої деталі. Аж до ролі Сінона та того, щоб вкласти троянцям у голови думку про те, що останнє, чого хочуть греки, — щоб вони забрали коня до Трої. Як такий складний план прийшов до нього? Одіссей дозволив своїй голові опуститися на груди, коли думки заполонили його розум.

«Ми з Сіноном походимо від бога-хитруна Гермеса, тож, можливо, це був радше його витвір, аніж серйозної сіро­окої Афіни? Я мушу віддати своєму кузену належне: він не тільки зрозумів і погодився з планом, він побачив потребу бути закривавленим і побитим, коли троянці знайдуть його. «Ні, ти маєш мене побити, — сказав він. — Зламай мені носа. Я б не погодився покірно з тим, щоб бути принесеним у жертву. Щоб мені перерізали горло. Я б боровся, як лев. Все мусить мати справжній вигляд. Проте він усе одно приніс себе в жертву їхній справі. Або, можливо, Сінон — одна з тих спотворених душ, які отримують задоволення від болю? Звичайно, за це Агамемнон пообіцяв йому величезну частку скарбів. Коли все це закінчиться, Сінон стане одним із найбагатших людей у світі. Принаймні найбагатшим із простолюду. І його ім’я назавжди закарбується в історії. Яке ж дивне це наше прагнення, прагнення смертних, до слави. Можливо, це єдиний спосіб для людей стати богами. Ми дістаємо безсмертя не через амброзію та іхор, а через істо­рію та спадок. Через статуї та епічні пісні. Ахілл знав, що зможе прожити довге й щасливе життя, але він вибрав кров, біль і славу замість безтурботної невідомості. Мені байдужа слава. Якби той самовдоволений щур Паламед не викрив мене, я був би в цю саму мить удома з Пенелопою. Я вчив би юного Телемаха користуватися луком і стрілами. Йому вже виповнилося десять років. Десять. Як таке можливо? Він не впізнає мене. Чи Пенелопа розповідає йому історії про мене?»

З такими думками Одіссей заснув.