Троя

Посольство до Ахілла

Одіссея та Аякса призначили речниками Агамемнона разом зі старим Феніксом. Його участь у цьому була хитрою ідеєю Одіссея. Після того як юний Ахілл покинув печеру Хірона, Пелей обрав Фенікса для його виховання. Було відомо, що Ахілл любив старого майже так само палко, як і Пат­рокла. Троє делегатів попрямували до головного намету мірмідонського корпусу, де вони знайшли Ахілла, який грав на срібній лірі та співав пісню про подвиги великих героїв-воїнів давнини. Патрокл, який його слухав, підвівся, щоб привітати делегацію. Ахілл наказав їм їсти, пити і сказати те, що вони прийшли йому сказати.

Коли вони передали йому жаль, вибачення, похвалу та щедрі пропозиції Агамемнона, обличчя Ахілла набуло несхвального виразу.

— Розумію, — швидко сказав Одіссей, — що вся ця щед­рість Агамемнона змушує тебе зневажати його ще більше. Я це розумію. Але забудь про Агамемнона; ми можемо погодитися, що він поганий і дурний правитель. Натомість подумай про це: коли ти знищиш Гектора, і вся Троя відкриється для нас, твоя слава й шана будуть такими, яких не здобував іще жоден чоловік, навіть Геракл.

Ахілл усміхнувся.

— Я вже давно знаю, Одіссею, — сказав він, — що коли я воюватиму проти Трої, моє ім’я житиме вічно як ім’я нетлінного і неперевершеного героя. Так мені сказала моя мати. Але вона також сказала мені, що коли я так вирішу, я міг би відвернутися від цієї війни, і тоді мені судилося прожити довге, процвітаюче та щасливе життя.

— Але невідоме, — сказав Одіссей. — Невідоме й не­оспі­ване.

— Невідоме й неоспіване, — погодився Ахілл. — І з двох відкритих для мене майбутніх я вибрав саме це. Тож повертайтеся до Агамемнона і скажіть йому, що я більше не ображаюся на нього, що я приймаю його вибачення, але я вирішив не боротися за його справу. Якщо Гектор наблизиться до кораблів моїх мірмідонян — тоді й тільки тоді я візьму до рук зброю, щоб стати на їхній захист. Це все, що я можу пообіцяти.

Три посли пішли, знаючи, що ця остання обіцянка несла мало користі для греків. Мірмідонські кораблі стояли настільки далеко від центру поля бою, наскільки це було можливо.

Коли делегація повернулася до командного штабу, Одіссей переказав царю слова відмови Ахілла. Агамемнон сприйняв усе це з похмурою посмішкою.

— Так. Я підозрював це. Решта з нас пов’язані звичаями та кодексом честі. Ахілл — єдиний серед наших чоловіків, зв’язаний лише тим, чого вимагає його особиста гордість. Гаразд, гаразд. Проте нас це не засмучує.

«Від сліз гніву й розчарування до раптової непохитної рішучості, — подумав Одіссей. — Ось це наш Цар людей».

Нічний патруль139

139 Цей епізод, описаний у десятій книзі «Іліади», багато вчених вважають твором якогось іншого автора, проте не Гомера. Його можна легко залишити поза увагою, і це жодним чином не змінить історію, чого не можна сказати про інші книги цього епосу. Його невимушену та дещо радісну жорстокість можна вважати пізнішим доповненням, розміщеним там, аби догодити менш вибагливій аудиторії. Я включаю цей епізод, щоб ви самі змогли його оцінити.

Тієї ночі Агамемнон і Менелай не змогли заснути. Тож вони розбудили інших старших командирів альянсу.

— Нам потрібно, — сказав Агамемнон, — щоб хтось пробрався на троянські позиції й побачив, що вони планують на завтра. Діомеде, візьми когось із собою.

Діомед торкнувся плеча Одіссея, і двоє чоловіків розчинились у темряві ночі. Троянці стояли табором і спали на всій території, яку вони відвоювали в ахейської сторони на рівнині річки Скамандр. Повзучи вперед на животі, ­Діомед та Одіссей мовчки прямували до троянських позицій. Вони почули чиїсь кроки і зупинилися. Наближався чоловік.

— Прикинься мертвим, — видихнув Одіссей на вухо Діо­меду.

Вони завмерли там, де були.

Коли цей чоловік, який був одягнений у вовчу шкуру і носив на голові шапку з хутра ласки, проходив повз них, вони підскочили і схопили його.

— Благаю, благаю! — заскиглив чоловік-вовк. — Не завдавайте мені болю.

— Тихо. Хто ти такий?

Він, затинаючись, вимовив своє ім’я:

— Долон. Я не зроблю вам нічого поганого.

Одіссей приставив йому до горла ніж.

— Говори.

— Тільки збережіть мені життя. Я все вам скажу.

— Ми збережемо тобі життя, обіцяю, — просичав Одіссей. — Тільки говори швидко. І тихо. У мене тремтять руки, і це лезо, що притиснуте до твого горла, може просто зісковз­нути й потрапити у твою трахею, якщо ти не будеш говорити швидко, чітко та лаконічно.

— Обіцяю, обіцяю! — ці слова вилетіли з Долона хрипким від паніки шепотом. — У всьому винен Гектор. Він пообіцяв мені безцінний скарб, якщо я шпигуватиму за вашим табором.

Одіссей усміхнувся сам до себе. Отже, у Гектора з’явилася така ж ідея, як і в Агамемнона, чи не так? Відправка шпигунів у тил ворога.

— Що за «безцінний скарб»?

— Коні та золота колісниця Ахілла.

— Балій і Ксанф? — запитав Одіссей. — Коні, які Посейдон подарував його батькам? Ніхто з живих, окрім Ахілла, не може ними керувати. Такий маленький щур, як ти, за секунду потрапив би під колеса тієї колісниці. Крім того, чому Гектор думає, що він коли-небудь заволодіє ними?

— Він обдурив мене, — заскиглив Долон. — Я бачу це зараз. Але мій батько, герольд Евмед, він багатий. Він викупить мене. Тільки, будь ласка... не завдавайте мені болю.

— Просто скажи нам, які важливі приготування виконуються в троянському таборі сьогодні вночі?

— Н-ну, король Рес прибув зі своїми білими кіньми.

— Білі коні? Що в них такого важливого?

— Кажуть, якщо коні царя Фракії Реса ввійдуть до Трої, місто ніколи не впаде. Він заїде туди на них завтра, і перемога буде за нами.

— А де стоїть фракійський табір?

— Т-там.

— Дуже добре, — схвально сказав Одіссей. — Поки я триматиму тебе, мій друг Діомед так само швидко переріже твоє горло і...

— Але ж ти сказав...

— Що я збережу твоє життя? Я так і зробив. На цілих п’ять хвилин — і це все, чого воно варте.

Один швидкий чіткий рух руки Діомеда, і Долон із перерізаним горлом упав і сконав на землі.

— Дивна річ, — сказав Одіссей, — цей ніж має бути набагато гострішим, ніж ми думали. Подивися, ти ледь не відрізав йому голову.

Тоді вони прокралися до фракійського табору, вбили сплячого царя Реса та дюжину його охоронців, а потім погна­ли білих коней до своїх позицій під радісні вигуки ахейців.