Троя

Еней, Ахілл, Аякс, Агамемнон: загони мародерів

Серед різноманітних вилазок, які здійснили Ахілл і його мірмідоняни, був напад на гору Іду, материнську гору троянців. Поки він і його отари не стали жертвами Ахілла, Еней здебільшого тримався осторонь від війни. Втрата худоби та спустошення його пасовищ привели Енея та його батька Анхіза до Трої, де він залишився воювати разом зі своїми двоюрідними братами Гектором, Дейфобом, Парісом та іншими до завершення конфлікту.

Аякс також брав участь у мародерстві та набігах122. Одна історія розповідає про те, як він напав на королівство Фрігія, що розташоване було на південному сході від Троади, та викрав звідти доньку царя Текмессу, з якою він мав теплі та плідні стосунки. Ще один досить зворушливий епізод описує, як Аякс і Ахілл настільки захопилися настільною грою, що не помітили, як на них напав троянський загін123. ­Тільки втручання Афіни врятувало їх тоді від вірної смерті. За таких обставин божественну допомогу часто надає бог або богиня у вигляді густого туману, що слугує прикриттям для втечі їхніх фаворитів.

122 Нагадаю вам: якщо не вказано інше, просте ім’я «Аякс» стосується Аякса Теламоніда — Аякса Великого. Якщо з’явиться Аякс Малий, його називатимуть «Аяс».

123 Настільна гра називається по-різному: «pessoi» або «petteia». Слово «pessoi» грецькою означає «фігури» або «люди», як у шахових фігурах. Справді, іноді цю гру описують як гру на шаховій дошці, і її вважають попередницею шашок (або ­дамок). Вважається, що цю гру придумав Паламед.

Найрезультативніший із усіх набігів Ахілла привів його до міста-держави Лірнес у Кілікії, що розташувалося на півдні від Троади. Там він убив царя та всіх його синів, але пощадив принцесу з королівського дому на ім’я Брісеїда. Її додали до великого кортежу полонених, яких тягнули за собою ахейці-мародери, поки вони мандрували провінціями Малої Азії, грабуючи та спалюючи все на своєму шляху. Він також зрівняв із землею місто Хріс, захопивши — серед багатьох інших полонянок — Хрісеїду, дочку Хріса, жерця Аполлона124.

124 «Chrys-», що є префіксом усіх цих назв та імен, походить від грецького слова «золото» — як у слові «хризантема», що буквально означає «золота квітка».

Коли загони мародерів повернулися до ахейського табору, здобич із усіх пограбованих міст, включно з полоненими, підрахували та поділили між усіма. Агамемнону показали на вибір усіх жінок, і він обрав своєю особистою рабинею Хрісеїду. Ахілл узяв Брісеїду як свою нагороду. Інші скарби та раби, чоловіки та жінки, розподілялися спочатку між великими царями, принцами та воєначальниками, тоді між їхніми підлеглими, а потім доходила черга аж до простих воїнів, які кидали жереб і обирали з того, що залишилося.

Отже, до десятого року жодна зі сторін нічого не досягла. Троянцям не вдалося витіснити ахейців, а ахейці не стали ближчими до повернення Єлени, ніж вони були, коли Протесілай загинув у перший день війни.

Усе незабаром зміниться. Холодна війна мала ось-ось спалахнути.

Хрісеїда та Брісеїда

Кораблі та намети мірмідонян, приховані на певній відстані від командного пункту Агамемнона, стали центром існування Брісеїди. Ставши власністю Ахілла, вона ходила по табору в жалобі через втрату всього та всіх, кого вона знала і любила в Лірнесі. Патрокл, друг Ахілла, а часом і його коханець, любив і захоплювався молодою принцесою, тож робив усе, що міг, аби її втішити.

— Ахілл дуже кохає тебе, — казав він. — А коли все це закінчиться, він повезе тебе до Фтії як свою дружину та царицю. Хіба тобі це не подобається?

На що Брісеїда лише сумно всміхалася й хитала головою.

Тим часом Агамемнон насолоджувався плодами власного грабунку та мародерства, обравши красуню Хрісеїду своєю особистою рабинею та помічницею.

Хріс, жрець Аполлона та батько Хрісеїди, покинув руїни свого рідного міста Хріса, які все ще були повиті димом, і попрямував на кораблі до грецького табору125. Біля входу до частоколу, що пильно охоронявся, він благав дозволити йому пройти на аудієнцію до ахейського головнокомандувача. Вартові привели його до намету Агамемнона. Кинувшись на землю перед царем, Хріс схопив Агамемнона за коліна, як це було тоді прийнято робити, коли люди благали могутніх правителів про милість.

125 Христосе, яка перехресна криза імен із коренем Хріс... Однак варто зазначити, що ця сцена — трагічна делегація Хріса — є тим місцем, де Гомер починає свою «Іліаду».

— Наше місто названо на честь золота, яке колись збагатило нас. Тільки поверніть мені мою дочку, великий Агамемноне, і весь той скарб, яким я ще володію, буде вашим.

Агамемнон відштовхнув руки старого.

— Усе, що у вас є, ми можемо взяти, коли забажаємо, — сказав він. — А щодо Хрісеїди — вона тепер моя. Законний приз війни. Вона мені подобається і постаріє на службі у мене. Удень вона буде біля ткацького верстата, а вночі — в моєму ліжку.

Охоронці та слуги захихотіли. Хріс опустив голову й знову схопився за коліна Агамемнона.

— В ім’я милосердя, великий царю...

— Досить, старий! — Агамемнон відштовхнув його ногою. — Ваші сльози та шмарклі викликають у мене огиду. Ідіть зараз або самі потрапите в полон до нас.

Хріса погнали вздовж берега до його корабля, пси намагалися вхопити його за п’яти. Дикі діти табору гналися за ним, кидаючи в нього каміння та глузуючи з його жалюгідного страждання. Там, на піску, він упав навколішки і звернувся до свого божественного захисника.

— Аполлоне Смінфею, володарю мишей і людей! Золотий боже стрільби з лука та передбачення майбутнього. Якщо коли-небудь моя служба та відданість приносили вам задоволення, помстіться за мене цим жорстоким данайцям. Насміхаючись із вашого відданого жерця, вони насміхаються і з вас. Помстіться за мене і за вашу честь. Вашою стрілою за кожну мою сльозу.

Аполлон почув його молитву і негайно відповів на неї. Він кинувся з Олімпу із сагайдаком чумних стріл за спиною. Спочатку він вистрілив ними в тварин — мулів, коней і собак, — перш ніж повернути їх проти ахейських чоловіків, жінок і дітей126. Протягом дев’яти днів смертоносні стріли сипалися на їхні кораблі та вздовж усього плацдарму. Хвороба у військовому таборі вселяє у воїнів більше страху, ніж вогонь, засідка чи будь-яка загроза нападу з боку ворога. Здавалося, що поширення хвороби неможливо зупинити. Ахейці були змушені складати все нові й нові трупи у купи для спалення. Повсюди стояв сморід смерті.

126 Те, що чума уразила тварин раніше за людей, є цікавою гомерівською деталлю. Насправді чума нерідко стрибає між різними видами: від бабаків до бліх, від щурів до людей тощо. Ці види зоонозної передачі хвороб усе ще існують у наш час, як ми нещодавно дізналися за велику ціну.

На десятий день Ахілл, стурбований спустошенням у рядах своєї власної армії мірмідонян і стрімким занепадом духу та моралі всієї армії альянсу, викликав пророка Калхаса на нараду головних воєначальників, до яких входив він, Агамемнон, Менелай, Одіссей, Діомед, Ідоменей, Нестор і Аякс.

— Калхасе, — сказав Ахілл, — ви обдаровані зором, який може заглядати в найтемніші наміри безсмертних і дозволяє повертати Долю на свою користь. Скажіть нам, чому нас карають цим дощем смерті? Якого бога ми образили і як це виправити?

Калхас стискав і розтискав свої руки.

— Говоріть! — сказав Ахілл.

Калхас невдоволено похитав головою.

— Ви хочете сказати, що не знаєте?

— Любий сину Пелея, я дуже добре це знаю, — відповів Калхас, — але тут присутні ті, хто не захоче почути правду. Якщо я відверто скажу про це, то боюся, що це розлютить того, хто є достатньо могутнім, аби вбити мене за розкриття того, що я знаю.

— Кожен, хто насмілиться погрожувати хоча б одній срібній волосині на вашій голові, спершу матиме справу зі мною, — сказав Ахілл. — Присягаюся вам. Ви під моїм захистом. Тож говоріть вільно.

Після таких слів Калхас набрався мужності.

— Тож гаразд, — сказав він. — Очевидно, що саме тут сталося. Сяючий Аполлон відповів на молитви свого слуги Хріса, чию дочку цар Агамемнон відмовляється повернути додому. Ця чума — його покарання за наше поводження з дорогою йому людиною. — Він нервово повернувся до Агамемнона. — Не вимагаючи викупу, ви мусите повернути Хрісеїду її батькові, царю людей. Коли ви це зробите і принесете жертви Аполлону, лише тоді чума зникне.

Агамемнон подивився на нього з недовірою.

— Перепрошую?

— Поки Хрісеїда буде вашою полонянкою, хвороба лютуватиме у таборі.

— Щоразу, коли я прошу у тебе пророцтво, — сказав Агамемнон, поки його обличчя ставало червоним, — кожного клятого разу, це не що інше, як морок і загибель. Твоя порада завжди полягає в тому, що я мушу чимось пожертвувати: моєю донькою, моїм золотом, моєю полонянкою... Я, завжди я. Ніколи інший цар чи принц, завжди я. Чому я мушу втратити Хрісеїду? Вона красива, мудра, розумна та здібна. Вона значить для мене більше, ніж моя власна дружина Клітемнестра з Мікен. Я заслужив її. Вона моя по праву. А тепер ти смієш казати мені, що я маю віддати її просто так. І не отримати натомість ніякої винагороди? Я мав би задушити тебе за таке нахабство на цьому самому місці.

— Авжеж, ваша величносте, — спокійно відповів Калхас, — але ви, мабуть, пам’ятаєте, що Ахілл щойно пообіцяв мене захищати. Можливо, ви захочете про це подумати, перш ніж у гніві підняти на мене руку.

Ахілл став перед Калхасом, склавши руки на грудях. Запальний темперамент Верховного царя вже був готовий вибухнути повною силою, але він зберіг достатньо почуття самозбереження, щоб утриматися від фізичної конфронтації з тим, хто, як він знав, міг би перевершити його в усіх мистецтвах ближнього бою. До того ж у глибині душі він знав, що Калхас, мабуть, мав рацію. Як завжди. Але поєднання презирливого блиску в очах Ахілла й усвідомлення того, що йому доведеться віддати Хрісеїду, було для нього більшим за те, що він міг витримати. Бути настільки приниженим не тільки перед кожним царем і воєначальником своєї армії, але також перед їхніми охоронцями та штабними офіцерами, — це було нестерпним зазіханням на його гордість і гідність. Новина про це, яку безперечно перебільшать, аби він мав іще слабший і безглуздіший вигляд, пошириться табором швидше, ніж лісова пожежа, швидше, ніж та клята чума.

— Гаразд, — нарешті мовив він, як він сподівався, тоном розміреної, навіть знудженої великодушності. — Одіссею, візьми корабель і поверни дівчину її батькові. Але як компенсацію мені мають дозволити взяти іншу дівчину особистою служницею. Це буде справедливо, чи не так?

Інші кивали головами на знак згоди.

— Це буде чесно, — сказав Менелай.

— Добре, — мовив Агамемнон. — Тоді я обираю дівчину, яку вподобав Ахілл. Брісеїда — так її звуть?

— О, ні, — сказав Ахілл. — Ніколи цього не буде.

— Хіба я не верховний головнокомандувач ахейських військ? Чому я мушу завжди відмовлятися від свого скарбу заради загального блага? Я візьму собі Брісеїду. Це вирі­шено.

Ахілл вибухнув люттю.

— Ти, свиноокий мішку зі смердючим лайном! — Він вихопив меч і виплюнув свій гнів просто в обличчя Агамемнона. — Ти, сволото, сучий сину дворняги... Як ти можеш так вчинити? Я пройшов весь цей шлях, аби допомогти тобі повернути твою невістку. Троянці ніколи не чинили мені зла, але ми з моїми мірмідонянами щодня ризикуємо життям заради тебе і твого брата. Чи бачив я коли-небудь, як ти в броні ризикуєш своїм життям? Я мав би зарізати тебе тут, як того підступного, плаксивого, смердючого й боягузливого пса, яким ти і є.

І Ахілл справді міг одразу на цьому ж місці завдати Агамемнону смертельного удару, якби у цю мить голос Афіни не пролунав глибоко в його душі:

«Заради мене, Ахілле, і заради самої Цариці небесної, яка однаково любить тебе й Агамемнона, прибери свій меч! Повір мені, настане день, коли ти здобудеш таку славу, якої ще не знала жодна людина, — якщо тільки ти знайдеш у собі мужність піти зараз геть».

Ахілл глибоко вдихнув і сховав меч у піхви. Нижчим голосом, який лякав іще більше через свою тиху інтенсивність, він сказав:

— Заберіть у мене Брісеїду, і це буде останній раз, коли ви чи армії альянсу коли-небудь побачите Ахілла та його мірмідонян.

Проте всередині Агамемнона не прозвучав такий голос божественного спокою та розуму.

— Пливи геть, хлопчику! — крикнув він. — Ми чудово зможемо обійтися без твоїх витребеньок, марнославства та показухи. Нам не потрібен ані ти, ані твої любі мірмідоняни. Нехай ти й відлитий із золота, а ми, бідні звичайні люди, — з бронзи, але запитай будь-якого воїна, якому металу він віддасть перевагу для леза меча чи вістря списа: чистому золоту чи звичайній бронзі? Пливи геть і залиш цю війну справжнім чоловікам.

Не встиг запальний Ахілл відповісти, як Нестор виступив уперед, підвівши руки.

— Будь ласка, будь ласка, будь ласка! — сказав він. — Якби Пріам і Гектор почули вас зараз, вони б сміялися від радості й тріумфували! Вони б сміялися та раділи! Те, що двоє найвидатніших воєначальників нашої армії зчепились один з одним, є катастрофою для тієї благородної справи, якій ми всі присягнули. Послухайте мене. Я прожив на цьому світі більше років, ніж ви обоє разом узяті. Я бився з дикими кентаврами з пагорбів разом із Піріфоєм і Тесеєм. Я брав участь у полюванні на неприборканого Калідонського вепра та у пошуках Золотого руна Колхіди пліч-о-пліч із усіма героями, про яких ви коли-небудь чули127. Тож повірте мені, коли я скажу вам, що така внутрішня боротьба є навіть більш серйозною загрозою для нас, ніж чума бога Аполлона. Агамемноне, великий володарю! Покажіть свою силу та мудрість. Відмовтеся від Хрісеїди...

127 Див. «Герої».

— Хіба я вже не сказав, що зроблю це?

— ...а також погодьтеся на те, що ви не намагатиметеся замінити її нагородою Ахілла. Ахілле, впади на коліна перед своїм верховним головнокомандувачем. Царський і божественний скіпетр у його руках говорить нам про те, що Агамемнон є нашим царем царів, помазаним самим Зевсом128. Визнай це. Якщо ви обіймете один одного, ми не програємо.

128 Скіпетр був виготовлений самим Гефестом, майстром богів. Він віддав його Зевсу, той віддав його Гермесу, той віддав його Пелопу, який віддав його своєму синові Атрею (батькові Агамемнона та Менелая), у якого його забрав його брат-близнюк Тієст, у того його остаточно відібрав Агамемнон. Павсаній, мандрівник із ІІ століття до н. е., розповідає нам, що цей скіпетр зберігся до його часу, коли люди Херонеї поклонялися йому як божеству. Він зберігався в домі одного жерця, і люди щодня приносили йому для пожертви торти. Цікаво, чи була Херонея відома своїми пухкими жерцями?

— Так, так, це все дуже добре, — сказав Агамемнон, перш ніж Ахілл устиг щось відповісти, — але цей розбещений нахаба налаштований проти мене. Він вважає себе ключем, який відкриє Трою та звільнить Єлену. Армія має чітко розуміти, хто нею командує. Нам буде краще без нього та його неврівноважених істерик.

— Тож у вас буде шанс це перевірити! — сказав Ахілл. — Послухай, як я проголошую це, ти, огидне лайно з дупи Тифона. Я оголошую, що з цієї миті я вибуваю з вашої війни. Самі боги не зможуть переконати мене поворухнути хоча б одним пальцем, аби допомогти вам забрати дорогоцінну дружину твого брата з Трої. Вона для мене ніщо, а ти, Царю свиней, для мене навіть менше, ніж ніщо. Настане день, коли ти зі слізьми приповзеш до мене на колінах, як слід зрадницького слизу, яким ти і є, й благатимеш мене битись. І коли цей день настане, я розсміюся тобі в обличчя.

Ахілл вийшов, високо підвівши голову. На зборах запала тиша. Агамемнон різко й презирливо гаркнув:

— Добре, що ми позбулися його. А тепер до роботи.

За вказівкою Калхаса Хрісеїду забрали та відправили разом із Одіссеєм до її батька у місто Хріс на кораблі, навантаженому худобою та ягнятами для жертвоприношень. Потім Агамемнон викликав двох своїх герольдів Талфібія та Еврібата.

— Ідіть до намету принца Ахілла і накажіть йому віддати вам Брісеїду. Скажіть йому, що якщо він відмовиться, я сам прийду і заберу її.

Герольди вклонилися царю і, задихаючись від тривоги, попрямували вздовж берега до того місця, де стояли мірмідонські кораблі. Перед ними було скупчення наметів і хатин, що належали Ахіллу та його особистому персоналу.

Ахілл зустрів їх із настроєм, наближеним до тепла.

— Заходьте, заходьте. Я знаю, навіщо ви прийшли. Не бійтеся. Ми з вами не сварилися. Патрокле, приведи Брісеїду. Вип’єте зі мною вина, панове?

Герольди полегшено всміхнулися. Коли Ахілл того бажав, він міг засліпити співрозмовника своєю невимушеною харизмою.

Патрокл знайшов Брісеїду і розповів їй про її долю. Вона опустила голову.

— Мені шкода, принцесо, — сказав Патрокл. — Але що має статися, того не уникнути. Він не хоче вас відпускати. Ми подивимося, що ми можемо зробити, аби повернути вас. Він сумуватиме за вами. І я сумуватиму за вами.

Патрокл спостерігав, як Талфібій та Еврібат проводжають Брісеїду до наметів Агамемнона.

Коли вісники пішли геть, Ахілл скинув маску своєї вдаваної байдужості. Не сказавши Патроклу, куди він іде, Ахілл раптово виступив зі свого намету. Вийшовши на свіже повіт­ря, він кинувся бігти, він летів над мокрим піском уздовж лінії флоту, перестрибуючи через швартові троси з усією дивовижною швидкістю та грацією, на яку він єдиний був здатний серед усіх смертних. Він не зупинився, поки не ді­стався безлюдної частини берега, де опустився навколішки й закричав до хвиль:

— Мамо, прийди до мене! Допоможи своєму нещасному синові.

Плескіт, спалах, і з хвиль виступила Фетіда, яка відразу кинулася в обійми свого улюбленого хлопчика.

Фетіда важко переносила материнство. Усвідомлення того, що вона житиме вічно, а її син — лише короткий проміжок земного часу, стало для неї постійною мукою. Бачити його таким нещасним, через що вона теж одразу ставала нещасною, було для неї тим новим досвідом, від якого вона не могла захиститись. Емпатія не була природною рисою характеру для безсмертних, а коли вона прокидалася в їхніх серцях, то тільки у вигляді болю.

— Що сталось, Ахілле, моя любове?

Усе вийшло назовні: вся його туга та розпач, уся його лють через несправедливість, зраду, образу та приниження. Якщо Фетіда і вважала, що він робить із мухи слона, то вона ніяк не видала себе. Матері завжди так вчиняють. Усе, що вона бачила, — це його страждання та відчай.

— Як обурливо, підло, жахливо, — бурмотіла вона, гладячи його золоте волосся. — Але що я можу вдіяти?

— Зевс перед тобою у боргу, — сказав Ахілл. — Іди до нього. Скажи йому, щоб послав троянців на ахейський табір, щоб вони різали та вбивали там без пощади. Я хочу, щоб ахейське військо було притиснуте до своїх кораблів, як загнана худоба. І щоб їх різали, як загнану худобу. Нехай Агамемнон побачить, яке лихо приходить, коли він ображає Ахілла. Греки мусять утратити все. Я хочу, щоб вони були принижені. Я хочу, щоб вони були зломлені. Перетворені на порох. Як він сміє відбирати в мене Брісеїду? Як він сміє? Як він сміє? Нехай усі армії Греції будуть відкинуті в море. Нехай палають їхні кораблі, а я радітиму. Нехай він приповзе до мене навколішках, буде зі скигленням і риданням просити про прощення, а я плюну йому в бороду.