Троя

Кінь

Пріам і його почет попрямували до покинутого ахейського табору. Коли вони перетнули Скамандр і підходили ближче, великий дерев’яний кінь, здавалося, все ріс і ріс, його силует здіймався вгору на тлі білого сяяння неба.

Капітан варти, який очолив розвідувальний загін, тепер самовпевнено спирався на гігантську ліву передню ногу коня з таким виглядом гордого хазяїна, який властивий тим, хто першим зробив велику знахідку. Проте при наближенні царя він випростався.

Ніколи ще такого не бачили. За три короткі дні Епей та його будівельна команда перевершили самих себе. Увага до деталей була вражаючою. Більшу частину спини, боків і черева було сформовано з дерев’яних планок, які перекривали одна одну, як ребра човна типу клінкер, де кожна дошка мала бути вигнутою, виточеною і виструганою правильно та гладенько. До шиї коня було прикріплено блискучу гриву з пурпурової бахроми, прикрашену золотими китицями.

Очниці коня були інкрустовані берилом і аметистом, що створювало відблиски контрастних кольорів — вони нагадували криваво-червоні очі із зеленою облямівкою, що оберталися. Вуздечка, прикрашена слоновою кісткою й посрібленою бронзою, блищала й мерехтіла на гордовитій голові, що застигла впівоберта, наче якийсь невидимий вершник саме цієї миті смикнув за повід. Губи коня були розкриті, демонструючи нерівний ряд його міцних білих зубів.

Пріам і троянці, які стояли й вражено дивилися вгору, ніяк не могли здогадатися, що велика паща коня відкрита не для того, щоб передати його лють та силу (хоча одне не виключає інше), а для того, щоб дозволити свіжому й придатному для дихання повітрю надходити через приховані канали, що всередині шиї, вниз до живота.

Копита на кожній нозі було обшито черепаховим панциром, закріпленим бронзовими кільцями. Від нашорошених вух до пишно заплетеного хвоста кінь, здавалося, був сповнений стрімкого та величного життя.

З мовчазним подивом Пріам і його придворні розглядали це видовище.

Дейфоб погладив ноги коня, вражений, але спантели­чений.

— Ми мусимо знищити його! — вигукнула Кассандра. — Знищити його, спалити його, перш ніж він знищить і спалить нас усіх.

— Неймовірно, — протяжно сказав Пріам. — Справді неймовірно. Є відчуття, ніби будь-якої миті сам Арес може осідлати цього великого коня й поскакати на ньому в бій.

— Але що воно таке? — запитала Гекуба. — Я маю на увазі, для чого цей кінь?

— Він для знищення Трої, — голосила Кассандра.

Полідамант покликав царя з-під черева.

— Будьте такі люб’язні підійти на цей бік, ваша величносте, — сказав він. — Тут є дещо, що ви маєте побачити.

Там були вони, золоті літери, намальовані вздовж усього правого боку.

— Лаокооне, ти вмієш читати ці позначки; вийди вперед і скажи нам, що вони означають, — мовив Пріам, махаючи рукою жерцю Аполлона, який стояв поряд із двома своїми синами Антіфантом і Тімбреєм.

Лаокоон підійшов і оглянув напис.

— Тут сказано: «За своє повернення додому елліни присвячують цю жертву Афіні».

— А, тож це для богині. Подарунок?

— Ваша величносте, ви не можете довіряти грекам, ­навіть коли вони несуть подарунки.

— Ви боїтеся цього предмета?

Лаокоон узяв меч у одного з вартових і різко вдарив його лезом по животу коня.

— Я кажу, що його треба спалити. Я кажу, що його... Я кажу...

Але Лаокоон більше не міг нічого сказати. Його рот безпомічно розкривався й закривався. З його горла почала виступати піна, він почав здригатись і корчитись у спазмах. Антіфант і Тімбрей кинулися, щоб його підтримати.

— Ходи, батьку, сідай сюди, — сказав Антіфант.

— Нічого страшного, ваша величносте, — запевнив царя Тімбрей. — У нього напад, іноді таке трапляється.

— Гм. А може, боги захотіли закрити йому рота за те, що він наважився засумніватися в цій жертві для богині, — сказав Дейфоб.

— Ми принаймні маємо залишити його тут, де його поставили греки, — мовив Пріам.

— Ви не зможете занести його до Трої, навіть якщо захо­чете, — загарчав чийсь голос.

Пріам обернувся і побачив закривавленого й побитого чоловіка, невисокої, проте міцної статури, якого тримали під руки двоє троянських воїнів.

— Закрий рота, грецький собацюро! — сказав один із них, сильно вдаривши його по губах. — Ти в присутності царя.

— Хто це?

— Він називає себе Сіноном, ваша величносте. Ми знайшли його, коли він ховався на болотах за дюнами. Він намагався втекти, коли ми підійшли ближче, але ми його спіймали.

— Нехай розповідає все, — сказав Пріам. — Йому нема чого боятися, якщо він щиро повідає нам усю правду перед богами. Мені шкода, Сіноне, мої люди мусили поводитися з тобою ввічливіше.

— Він уже був побитий майже до смерті, коли ми його знайшли, ваша величносте. Каже, що це зробили з ним греки.

— Його власні люди?

Сінона штовхнули до ніг царя, звідки він скавучав і скиг­лив свої відповіді на запитання — і випадкові удари — що сипалися на нього.

Поступово вони змогли зібрати всю історію докупи. Одіссей, проклятий, підлий, хитрий Одіссей — Сінон плював щоразу, коли йому доводилося вимовляти це ім’я, — сказав Агамемнону, що треба побудувати коня й залишити його на березі, щоб вшанувати Афіну, яка була розгнівана через блюзнірську крадіжку Палладія з її храму. Це святотатство означало, що ахейські сили прирекли себе на загибель. Їм ніколи не судилося виграти війну. Навіть у безпечному шляху додому їм було б відмовлено, якщо б вони не запропонували богині цього коня.

— Греки ніколи не зможуть виграти війну? — перепитав Пріам. — Вони у це повірили?

— Їхній пророк Калхас сказав, що це правда. Що настав час рушати додому. Він сказав, що троянці догодили богам своєю шанобливою та благочестивою поведінкою, а ми розгнівили їх.

— Це ж мої слова! — сказала Гекуба. — Що я тобі казала, Пріаме? Боги розуміють, що ми не заслуговуємо на те, щоб утратити наше місто. Я знала це!

Пріам стиснув її руку.

— То вони справді відмовилися від війни? — запитав він Сінона.

— Озирніться навколо, царю. Намети й огорожа згоріли. Вони завантажили все на кораблі й кілька годин тому відпливли додому. За винятком бідолашного, проклятого Сіно­на, звичайно.

Пріам нахмурився на грека.

— То навіщо ти тут?

— Ви пам’ятаєте одного з ахейських генералів, двоюрідного брата нашого вождя Агамемнона на ім’я Паламед?

— Звичайно.

— Так от, Паламед був тим, хто ще багато років тому бачив наскрізь Одіссея... тьху! — він зробив іще один лютий плювок, — і розпізнав його удаване божевілля на Ітаці. Боя­гуз намагавсь ухилитися від дотримання своєї присяги. Він ніколи не пробачив Паламеду те, що той його викрив. Одного дня, мабуть, це було дев’ять чи десять років тому... близько до початку цієї смердючої війни... Тож одного дня знайшли тіло вбитого полоненого троянця, а при ньому було послання начебто від вас, ваша величносте, з подякою Пала­меду за допомогу троянській справі.

— Я не посилав йому це повідомлення, — сказав Пріам. — Я ледве знав цього чоловіка.

— Звичайно, що ні. Я на власні очі бачив, як Одіссей — тьху! — підробив це послання. Пізніше того ж дня я пішов за ним і спостерігав, як він закопує троянське золото в землю біля намету Паламеда. Золото знайшли. Паламед заявив про свою невинуватість, але ніхто йому не повірив, і його забили камінням до смерті як зрадника. Я мав щось сказати ще тоді, але Агамемнон та все його оточення — о, як вони люб­лять цього хитрого ітакця... Але цей злий виродок побачив вираз моїх очей. Він знав, що я знаю; а я знав, що мені три чисниці до смерті. Та минали роки, а нічого не ставалось. Я думав, що, можливо, він мене пробачив. О, проте він уміє чекати свого часу, цей тип! Саме тоді, коли я вже думав, що я в безпеці та їду додому разом із усіма іншими, додому до свого рідного міста, моєї дружини та моїх дітей, він завдає свого удару. Одіссей — тьху! — переконує Калхаса розповісти Агамемнону, що для завершення підношення коня Афіні потрібна жертва. Людська жертва. Калхас любить бути в центрі уваги. Любить орудувати срібним ножем. Коли ми застрягли в Авліді через повний штиль, він переконав Агамемнона, що той мусить принести в жертву свою власну дочку Іфігенію, тож для нього це були звичайні речі. Ви можете собі уявити, як охоче він на це погодився. Звичайно, Цар людей попався на це. Жертву мали обирати жеребкуванням. І вгадайте, хто влаштував це жеребкування? Хто як не — тьху! тьху! тьху! — Плювання Сінона переросло у напад кашлю.

— Тож вони обрали тебе?

— Звичайно, що так. Вони побили мене — подивіться на мої рани та синці, — а потім посадили в клітку, наче я якась коза. Але минулої ночі боги змилостивилися наді мною. Поки вони бенкетували, танцювали та співали своїх блюзнірських пісень, я вирвався з клітки. Я втік і сховався серед дюн. Бачив, як вони перерізали свої канати й відпливли, залишивши мене тут на милість цих ваших милих ­солдатів.

— Що ж, — сказав Пріам. — Оце так історія.

— «Історія»! Ось що це таке! — голосила Кассандра. — Брехня. Брехня, підступно загорнута в правду. Убийте його і спаліть коня!

— Одного не можна заперечити, батьку, — сказав Дейфоб, дивлячись на Сінона згори вниз. — Ворожнеча між цим чоловіком і його родичем Одіссеєм є встановленим фактом.

— Це правда, мілорде, — підтвердив капітан варти. — Ми всі чули історії про їхню ворожнечу.

— Я теж їх чув, — сказав Антенор. — Гадаю, що вони мають спільного діда в особі Автоліка, сина божественного Гермеса. Але добре відомо, що вони ніколи не могли терпіти один одного. Чутки про змову проти Паламеда дійшли і до мене. Все збігається. Я вірю цій нещасній людині.

— Як і я, — сказав Пріам.

— Та мені плювати, вірите ви мені чи ні, — заявив Сінон. — Мені байдуже, хай йому грець.

— Ти будеш звертатися до його величності з пошаною, — сказав капітан варти й завдав йому такого різкого удару ногою, що Сінон зігнувся від болю.

— А цей кінь, — мовив Дейфоб, дивлячись на нього. — Гадаєте, що Афіна прийняла його й улаштувала проклятим данайцям безпечний шлях додому?

— О, кінь — це благословення й захист, — видихнув Сінон, тримаючись за свій бік. — Але той хитрий махляр ­подбав про те, щоб ви ніколи не змогли отримати з нього вигоду.

— Як так?

— Він сказав його будівельнику, Епею з Фокіди, що кінь має бути вищим за найвищу браму вашого міста. Троя ніколи не впаде, якщо цей кінь опиниться в її стінах, але ви ніколи не затягнете його туди! — Сінон захрипів від сміху. — Ой леле, оце він вас перехитрив!

— Гм, — нахмурився Дейфоб. — Гаразд, проте що заважає нам розібрати його, занести частини всередину і знову зібрати його у місті?

— Він подумав і про це. Бачите, як дерев’яні планки з’єднуються між собою та перекривають одна одну? Епей переконався в тому, що вони так хитро вставлені одна в одну, що вам довелося б усе розтрощити. А якщо ви це зробите, тоді Афіна перетворить благословення на прокляття, чи не так? Я ненавиджу Одіссея — тьху! — усім своїм серцем, душею та нутрощами, але тут він перевершив сам себе. Можливо, Агамемнон планує повернутися сюди за рік чи два з більшою армією. Вони не могли ризикувати й дозволити вам зробити Трою невразливою під захистом цього чарівного коня, чи не так?

Дикий та радісний сміх Сінона змусив капітана варти сильно вдарити його по обличчю. Пріам уже хотів знову йому докоряти, коли почувся ще один хрипкий, скрипучий звук. Лаокоон прийшов до тями після нападу. Підтримуваний синами, він невпевнено підвівся на ноги і звернувся до Пріама.

— Благаю вас, великий царю. Не дайте себе надурити. Це все частина великого обману греків. Вони хочуть, щоб ви завезли коня до міста. Бог Аполлон розмовляє зі мною, ваша величносте, ви це добре знаєте. І я скажу вам... Я скажу вам...

Голос його замовк, бо Пріам та весь двір дивилися на нього із застиглим жахом в очах. А точніше за нього. Лаокоон нічого не розумів. Позаду нього було тільки море. Він повернувся, щоб подивитися, що там відбувається, але було вже надто пізно.

Пара величезних морських змій вистрибнула з хвиль. Обабіч Лаокоона чотирма гігантськими щупальцями вже були міцно схоплені його сини Антіфант та Тімбрей. Ще двоє щупальців витяглися вперед, аби обвитися навколо нього.

Приголомшені від жаху троянці спостерігали за тим, як змії тягнуть трьох своїх жертв, поки ті кричать і сіпаються, у море. Чоловіки зникли у хвилях у вирі пінистих благань і простягнутих кінцівок. Уся ця жахлива атака закінчилася за кілька секунд.

— Ось так боги змушують замовкнути тих, хто сумнівається! — вигукнув Дейфоб із диким сміхом. — Батьку, ми можемо доставити цього коня до Трої і назавжди захистити наше місто та наших людей.

— Як?

— Просто. Треба зняти ворота з найширшого входу — це буде Скейська брама, — а потім знести мур навколо та над ними! Рівно настільки, щоб протягнути коня. Ми можемо відразу забити все це дошками і досить скоро повернути брамі її колишню славу. О, батьку, хіба ти не бачиш? Ми це зробили, ми це зробили! Ми перемогли!

Дейфоб затанцював навколо батька, як п’ятирічна дитина. За ним затанцювали й інші троянці. Незабаром між конем і містом почали передавати повідомлення, і половина Трої кинулася через рівнину, щоб подивитися на нього.

На шию коня накинули гірлянди з лаврових гілок і польових квітів. А тоді навколо нижньої частини його передніх ніг та його голови прив’язали мотузки. Сурми, свист і барабани супроводжували танцюючих троянців, коли вони з шаленою радістю тягнули коня від берега, через рівнину, через головний міст Скамандра і аж до Скейської брами.

Якщо хтось і помітив, як Сінон вислизнув назад у дюни, вони не намагалися його переслідувати. Він виконав своє завдання і більше не міг заподіяти шкоди.