Троя

Зійшли з курсу

Ахейський флот наблизився до протоки Геллеспонт і зробив зупинку біля острова Тенедос.

— Остання зупинка перед Троєю, — сказав Агамемнон. — Нехай чоловіки трохи повеселяться, перш ніж ми візьмемося за похмуру справу війни.

Греки заполонили острів, де стали влаштовувати імпровізовані спортивні змагання, полювати на дичину та бігати за місцевими жінками.

Ахілл був у захваті від того, що зустрів найпривабли­вішу дівчину, яка купалась у басейні. Але перш ніж він зміг ­підійти до неї, з-за дерев вистрибнув чоловік, який, розмахуючи мечем і ревучи від гніву, перегородив йому дорогу.

— Овва, — сказав Ахілл. — А що у нас тут?

— Ти посягаєш на моє королівство, нахабний хлопче.

— Твоє королівство?

— Я Тенес, син Аполлона і правитель цього острова. Не маючи порядності спитати дозволу, ви, варвари, ганяєтеся нашою місцевістю за дикими звірами, грабуєте наші поля та виноградники, а тепер ти насмілився підійти до моєї сестри. Ти заплатиш за це.

Тенес уперся ногами в землю й знову заревів. Але у вухах Ахілла цей рев заглушив наполегливий шепіт, що пролунав у його голові. Це був голос його матері Фетіди.

«Ахілле, стережися! Не вбивай синів Аполлона, інакше Аполлон точно тебе вб’є».

Чи вона справді розмовляла в цей час із Ахіллом, чи він просто пригадав її слова, сказані раніше, він не був у цьому впевнений. Фетіда попереджала його про різні речі, відколи він себе пам’ятав: про небезпеки, помсту, пастки, бунти, табу, заборони, прокляття. Всі матері захищали своїх дітей, він це знав. Фетіда, безсумнівно, захищала навіть більше, ніж інші. Можливо, вона колись сказала йому, що ті, хто вбиває синів богів, потім будуть убиті цими богами. Вона завжди казала йому щось подібне. Але Ахілл не боявся. Він приглушив цей внутрішній голос. Його гаряча кров закипіла. Видовище цього самовпевненого острів’янина, який ревів і тряс перед ним своїм мечем, було нестерпним.

Фінт ліворуч, танець праворуч, стрибок уперед, різкий поворот зап’ястя, і меч Тенеса опинився на землі, й Ахіллові для цього навіть не потрібно було діставати власну зброю. Ще один різкий поворот, і шию Тенеса було зламано, а його життя згасло. Його сестра закричала й утекла.

Тим часом королівський гурт на чолі з Атрідами101 залишила Тенедос і вирушила на менший сусідній острів Хріс. Вони мали намір принести там жертву Гераклові, який сам спалив на цьому острові жертви богам перед своїм нападом на Лаомедонта Троянського. Їх привів до того самого місця один із найвірніших послідовників Геракла, Філоктет, син царя Пеанта з Мелібеї, який був там із Гераклом багато років тому.

101 Загальна назва для братів Агамемнона та Менелая — вона означає «сини Атрея». Знатні греки з королівським корінням полюбляли звертатись один до одного у такій формі.

Філоктет також був присутній у мить смерті великого героя. Він у безпорадному розпачі спостерігав, як їдка отрута з сорочки, що колись належала мстивому кентавру Нессу, в’їдалась у плоть Геракла102. У своєму пекельному божевіллі Геракл викорчував дерева для власного похоронного вогнища. Коли він благав своїх друзів підпалити його, вони всі відступили. Тільки у Філоктета вистачило духу зробити це. На знак подяки, вмираючи, Геракл заповів йому свій лук і легендарні стріли. Філоктет зі сльозами на очах підніс запалений смолоскип до вогнища і спостерігав за тим, як величезна й змучена душа Геракла покидає його величезне й змучене тіло103.

102 Див. «Герої».

103 Софокл у своїй трагедії «Філоктет» каже, що це Пеант, батько Філоктета, насправді запалив вогнище.

Той лук подарував юному Гераклові, як дехто каже, сам бог-лучник Аполлон. Але насправді найціннішими були стріли. Геракл занурив їхні кінчики в отруйну кров багатоголового водяного дракона, Лернейської гідри. Ці смертоносні стріли забезпечили йому перемогу в багатьох наступних битвах104. Але тепер, після його смерті — точніше, від часу його сходжен­ня до олімпійського безсмертя — лук і стріли ретельно зберігались у вірного Філоктета, який з часом зарахував себе до великого натовпу знатних женихів, що зібрались у Спарті заради руки Єлени. Тож так сталося, що Філоктет разом з іншими присягнувся захищати її шлюб і належним чином доповнив велике військо Агамемнона, яке готувалося до вторг­нення, своїми сімома кораб­лями.

104 Їх справді було так багато, що це змушує замислитися, скільки ж усього могло бути стріл. Він, мабуть, цілими годинами чи навіть днями стояв навколішки біля Гідри, вкриваючи її отрутою наконечники стріл, якщо порахувати всю шкоду, що її вони завдали в майбутньому. Деякі історики та оглядачі, які люблять псувати людям настрій, вважають, що греки мали звичку використовувати суміш зміїної отрути та екскрементів, щоб робити свої стріли та списи або миттєво смертельними, або повільно й жорстоко заразними, і що Геракл, імовірно, повторно отруював свої стріли багато разів, використовуючи цей метод, замість того, щоб покладатися винятково на свій запас стріл із отрутою Гідри. Але я волію вірити в інше. Смертоносна кров має прямий зв’язок із батьком Гідри, стародавнім та змієподібним хтонічним чудовиськом Тифоном, сином первісної Геї та Тартару, і, отже, вона також пов’язана з Піфоном, змією, вбитою молодим богом Аполлоном (див. «Міфи»). Піфо, місце цього вбивства, пізніше назвали Дельфами, а жриця місцевого оракула була відома як Піфія; це був саме Дельфійський оракул, який наказав Гераклові розпочати свої Подвиги. Колись Тифон боровся із Зевсом за контроль над усім космосом. Тоді як найважливішим призначенням Геракла, сина Зевса, було врятувати Олімп і його богів від знищення від рук велетнів, нащадків Геї, що він і виконав, отруївши кров’ю Гідри, дитини Тифона, свої стріли (див. «Герої»). Так Геракл позбавив світ від багатьох інших нащадків Тифона та переміг незліченну кількість інших супротивників; а потім, за жорстокою іронією сорочки Несса, та сама отрута спричинила його власну болісну смерть. А долею цих самих стріл, як ми побачимо далі, стало ще й визначення перебігу Троянської війни. Цей безладний екскурс намагається натякнути на те, що гобелен грецького міфу пронизаний отрутою Гідри від початку до кінця, мов змієподібною ниткою. Трагічна симетрія її остаточного використання для припинення Троянської війни та опускання завіси над Олімпійською епохою — боги, герої та все інше — викликає у пам’яті образ уробороса: змії, яка їсть власний хвіст. Зрештою, Тифон мав якось їм помститися.

Однак внесок Філоктета в грецьку справу, здавалося, закінчився, так і не розпочавшись. Тому що, поки він вів Агамемнона та інших до того місця, де він пам’ятав, як Геракл приносив жертви багато років тому, йому не пощастило наступити на гадюку, яка миттєво підстрибнула і встромила свої ікла в його ногу. За кілька секунд шкіра навколо стопи розпухла, і Філоктет ледве міг ходити. Діомед допоміг йому перетнути острів і дістатися човна, який мав доставити їх усіх назад на кораблі, але на той час рана вже загноїлась, і від неї йшов найстрашніший сморід. Одіссей прошепотів Агамемнону та Менелаю, що таку інфекцію неможливо вилікувати, і є ризик, що вона може поширити свою заразу на інші кораблі. Атріди ухвалили залишити Філоктета позаду.

Вони були достатньо уважними до нього — уважними за власною оцінкою, а не за оцінкою обуреного Філоктета, — щоб погодитися з тим, що Хріс був надто маленьким і негостинним для нього105. Тож, шкутильгаючи, виючи, обурений Філоктет лишився покинутим на сусідньому острові Лемнос, який на той час був безлюдним106. А командування його сімома кораблями разом із усім особовим складом 350 веслярів-лучників передали Медону, зведеному братові Аяса, Аякса Малого.

105 Справді, все вказує на те, що острів Хріс («Золотий острів») був досить малим, тож міг бути повністю затопленим через підвищення рівня моря приблизно у часи Римської імперії. Один археолог-любитель у 1960-х роках стверджував, що знайшов його підводні руїни, храм і все інше.

106 Безлюдний острів, принаймні за Софоклом. Можливо, після того як Ясон став правителем мінейців (див. «Герої»), вони покинули Лемнос і вирушили жити деінде.

Протягом наступних десяти років Філоктет залишався на Лемносі, страждаючи від агонії рани, яка не хотіла загоюватися, та харчуючись м’ясом тих птахів і тварин, яких він міг вполювати за допомогою лука та отруйних стріл. Збережіть його ім’я десь у глибині своєї пам’яті, бо він іще повернеться.

— Тепер, — сказав Агамемнон, — шліть сигнал. Завтра на світанку наш флот атакує.

Звістка поширювалася кораблями з палуби на палубу.

— Троя!

— Троя!

— Троя!