Троя

Кінець

Сінон переховувався в дюнах і на болотах, збираючи там дрова для багаття та промиваючи свої рани морською водою. Він спостерігав за тим, як Селена катається на своїй місячній колісниці нічним небом, і коли дочекався, щоб вона точно вирівнялася над його головою з Оріоном-Мисливцем, перш ніж, як було домовлено, піднявся на пагорб, на якому стояла могила Ахілла. Тут він запалив маяк для ахейського флоту, що наближався. «Кінь у безпеці в стінах Трої, — такий сигнал передавав флоту вогонь. — Усе ­готово».

Троя була відкритою перед ними, наче вулик, чий мед можна було запросто взяти. І все це завдяки йому. Він голосно розсміявсь. Історія назве його Сіноном Завойов­ником171.

171 Історія виявилася не такою доброю. Оскільки якщо Сінона взагалі колись згадують, то його згадують лише як щура. Данте помістив його глибоко в шахрайське коло свого пекла, призначене для брехунів і обманщиків. (Данте не був сентименталістом чи шанувальником героїв. Діомед та Одіссей також належать до цього кола.) Там Сінон вічно палає від пекельної лихоманки. Шекспір згадує його кілька разів, використовуючи такі слова, як «фальшивий», «неправдивий», «невловимий» і «такий, що вміє зачарувати». Річард, герцог Глостерський, у своїй відомій промові у п’єсі «Генріх VI: Частина третя», у якій він заявляє, що буде нещадним у своїй боротьбі за корону, каже:

«Я буду красномовним, мов той Нестор,

Обдурю усіх хитріше за Улісса,

І ще одну здобуду Трою, як Сінон».

Отже, принаймні у контексті свого лиходійського майбутнього Річард III приписує Сінону падіння Трої.

— Я досяг більшого, ніж коли-небудь вдавалося досягти тобі, сину Пелея, — сказав він, плюючи на великий кам’яний глек, у якому зберігався прах Ахілла. — Можливо, ти був швидшим і красивішим за мене, але зараз ти мертвий, а я живий. Ха!

Корабель Агамемнона причалив першим, а за ним швидко підпливали й усі інші. Сінон приєднався до воїнів, що мчали рівниною. Він бачив полум’я, яке вже вискакувало з вікон однієї з найвищих веж міста. Він сподівався, що було вбито ще не всіх важливих осіб. Він хотів забрати царську голову собі. А може, отримати полонену принцесу. Принаймні якусь прекрасну леді з палацу. Щось краще за звичайну дівчину-рабиню. Він заслужив усе, що тільки міг узяти з собою, за те побиття, на яке він пішов заради ­успіху справи.

Мало що можна сказати, щоб пом’якшити жах від того, що сталося тієї ночі в Трої, чи пробачити те звіряче варварство, з яким ахейці, що йшли на штурм, спалювали місто та вбивали його мешканців.

Одіссей і воїни з коня вже безшумно пробиралися вулицями, перерізаючи горла тим небагатьом вартовим, які не спали й чергували. Спочатку одна частина їх зламала грубі імпровізовані дошки, що загороджували розібрану Скейську браму, інша відкрила ще одну браму міста. Потім, не чекаючи прибуття армії Агамемнона, вони повернулися всередину та взялися за роботу.

Троянців застали зненацька. І не виявили до них ані крихти співчуття. Ми звикли до розповідей про звірства, скоєні сп’янілими від насильства переможцями під час війни. Незалежно від того, як сильно ви стаєте на бік греків і вболіваєте за Одіссея, Менелая та інших, вас не може не зворушити неймовірно скорботна доля Трої та її жителів. Ми знаємо, якими жорстокими можуть бути солдати. Роки туги за рідним домом, труднощі та втрата товаришів, а також перебування у постійній небезпеці дістати поранення, яке загрожує життю, роблять серце черствим і заглушають тихий голос милосердя. Наприклад, ми знаємо, як Червона армія ґвалтувала, грабувала та вбивала на своєму шляху до Берліна 1945 року. Як жорстоко британські війська катували та калічили повстанців, затриманих після повстання в Індії. Що американська армія зробила в селищі Мілай у В’єтнамі. Хоч із якої б країни ми були і хоч як би ми пишалися нашими національними претензіями на толерантність, честь і порядність, ми не сміємо вважати, що армії, які воюють під нашим прапором, не були винні в таких самих жахливих звірствах, як ті, що вчиняли знавіснілі греки тієї ночі.

Доля царського роду Трої була трагічною. Щойно Пріам прокинувся від криків, вереску та звуків вуличних боїв, він зрозумів, що Троя падає. Він насилу надягнув свої старі обладунки, які щільно обтягували живіт старого чоловіка, але висіли на його зморщених кінцівках. Із мечем у руках він безпомічно пошкандибав до великого центрального коридору свого палацу. Гекуба була в одній із відчинених кімнат збоку, вона присіла біля вівтаря Зевса зі своїми дочками. Вона покликала чоловіка.

— Пріаме, ні! Ти збожеволів? Ти вже старий чоловік. Ти не можеш воювати. Ходи сюди і помолися; це все, що ми можемо зробити.

Коли Пріам повернувся до неї, давні й зношені шкіряні ремінці, що тримали його обладунки, порвались, і його нагрудник упав на підлогу. Він подивився вниз і застогнав од того жалюгідного видовища, що, як він знав, мав зі сто­рони.

У цю мить із переляканими криками прибіг його малий син Політес. Позаду нього йшов Неоптолем зі списом у руці, одягнутий у сяючі обладунки свого батька Ахілла.

— Злякався, хлопчику? Це тебе заспокоїть.

Повільно, майже ліниво Неоптолем метнув свій спис. Він влетів просто в груди Політеса. Хлопець схопив древко і здивовано подивився вниз.

— Мені здається, ви мене вбили, — сказав він і мертвий сповз на землю.

Пріам повернувся до Неоптолема з диким криком.

— Ти тварина! Твій батько ніколи б не вбив неозброєну дитину так. Я прийшов до нього по тіло свого сина Гектора, і ми разом оплакували мертвих. Він знав, що таке честь. Хіба ти про неї не чув?

— Честь — справа мертвих, — сказав Неоптолем.

— Тоді дозволь мені приєднатися до них, — сказав Пріам, піднімаючи свій спис. — Я не хочу жити у світі, яким правитимуть такі люди, як ти...

Він метнув спис з усієї сили, яку тільки міг у собі зібрати, але той упав із брязкотом на підлогу на половині шляху між ними.

— Краще біжи, старий, — сказав Неоптолем, крокуючи вперед із мечем напоготові. — Біжи до мого батька в Царство мертвих і розкажи йому жахливі історії про його лихого сина-дегенерата.

Із нудьгуючою байдужістю пастуха, який готує вола на забій, він схопив Пріама за волосся і потягнув його по підлозі. Плити були слизькими від крові Політеса, тож п’яти Пріама ковзали мокрою поверхнею. Неоптолем один раз ударив Пріама в бік, а потім швидким помахом меча перерізав йому шию. Голова старого царя впала на підлогу й покотилася до ніг Гекуби. Неоптолем уже повернувся до неї та молодих принцес, що намагалися сховатися позаду неї, як раптом його увагу привернув Еней, який неподалік перетинав палац зі старим чоловіком на плечах.

— О, це надто добре, аби бути правдою, — сказав Неоптолем, погнавшись за ними з радісним криком.

З Енеєм була вся його родина: його батько Анхіз, його дружина Креуса, яка була дочкою Пріама, його син Асканій і його вірний компаньйон Ахат. Старий Анхіз був тепер надто слабкий і кульгавий, щоб ходити, тож Еней ніс його на своїй спині. Коли вони поспішно виходили з головної брами палацу, то почули позаду голос Калхаса.

— Неоптолеме! Облиш Енея. Боги охороняють його. Ти не можеш битися з ним, інакше будеш проклятий навіки.

Еней озирнувся й побачив, як Неоптолем розчаровано знизав плечима й відвернувся. Троянський принц і його невеликий гурт вийшли з міста і попрямували до гори Іди, де вони знайшли тимчасовий притулок у маленькому храмі Афіни, який греки використовували для того, щоб сховати Палладій. Еней забрав цей священний предмет із вівтаря і зберігав його при собі, доки через багато років його подорож не завершилася на берегах річки Тибр в Італії172.

172 Подальші пригоди Енея, Анхіза, Ахата, Креуси та Асканія покладено в основу епічної поеми Вергілія «Енеїда», яка розповідає легенду про заснування Риму.

Тим часом Менелай також проходив через королівський палац, із ревінням убиваючи на ходу. Він витягнув Дейфоба з його ліжка і простромив його своїм мечем, лаючись і виплескуючи свою лють, поки відвертався від тіла.

— Що ж, і де зараз ця сука? Де ти ховаєшся, Єлено? Я йду за тобою...

Він вибивав двері та відкидав невільниць убік, поки проривався до спальні Єлени. Він заб’є її, як козу. Вона не заслуговувала нічого кращого. І ось вона була перед ним, зіщулилась у кутку. Ні, вона навіть не мала совісті, щоб зіщулитися, — вона спокійно сиділа там, чекаючи своєї долі, наче якась цнотлива прислужниця Артеміди. Як вона взагалі сміє не кинутися йому в ноги і не благати її пробачити?

— Ти... ти... — Він ледве міг вичавити з себе слова.

Його син від Єлени, хлопчик Нікострат, присів біля неї. Вона підвела своє обличчя, і вигляд її краси змусив усе повернутися. Кохання, яке він відчував до неї. Біль від розлуки. Це обличчя все ще мало силу змусити його тіло тремтіти. Воно зникло з-перед його очей на стільки років, і за весь цей час його було неможливо пригадати, окрім як примару та фальшиву вигадку. А потім він опинився в присутності цієї неймовірної краси на одну мить і знову втратив голову. Він випустив меч і впав навколішки.

— Моя любове, моє кохання, моя королево, моя Єлено.

Кассандра кинулась у храм Афіни, щоб сховатися там. Більшість дерев’яних будинків уже горіли, коли вона бігла вулицями, але храм був побудований з мармуру та каменю. Вона проминула дерев’яного коня. Дверцята люка були відчинені, черево спорожніло. Кінь виконав своє завдання і терпляче стояв біля сходів храму, як будь-яка тварина, що її залишили без нагляду.

Всередині храму Кассандра притислася до вівтаря, де колись стояв Палладій, і молилася богині про захист.

Проте захисту не було, тільки жахіття.

Аяс, Аякс Малий, побачив, як вона побігла сходами нагору. Він пішов за нею і зґвалтував її. Вона кричала, протестувала, попереджала, що Афіна його покарає, але він тільки сміявсь у відповідь. Коли він закінчив, Кассандра вискочила з храму, побігла вулицями й опинилася просто в руках Агамемнона. Цар людей не міг бути ще у більшому захваті від такої красивої та гідної уваги полонянки.

— Мені буде приємно тримати троянську принцесу в себе як рабиню. І моїй дружині Клітемнестрі також.

Тремтячи, Кассандра завила Агамемнонові в обличчя.

— Твоїй дружині Клітемнестрі? Твоїй дружині Клітемнестрі? Вона заріже тебе ножами. Вона і твій двоюрідний брат, її коханець. Вони вб’ють тебе. А тоді вони вб’ють мене. Так помру я, і так помреш ти, бідолашний, дурний, зраджений Агамемнон — Агамемнон, Цар дурнів.

— Заберіть її на мій корабель, — сказав Агамемнон, відвертаючись.

Ахейські воїни увірвались у покої Андромахи, що були розташовані високо в східній вежі царського палацу. Один із них побачив Астіанакта на її руках і переможно заволав.

— Це повія Гектора, а це бастард Гектора! — Солдат кинувся вперед і забрав дитину в Андромахи. — Гектор убив мого брата!

— Поверни мені мою дитину!

Збожеволілий ахеєць підійшов до відчиненого вікна, що виходило на міські мури.

— Нікчемний троянський виплодок за благородного грецького воїна!

Він підняв дитину над собою, а потім з маніакальним вереском і сміхом викинув її через мур.

Андромаха закричала і впала навколішки.

— Убий мене зараз! — кричала вона з риданнями. — Викинь мене разом із ним. Убий мене, вбий мене, вбий мене зараз!

— Убити такий цінний приз, як ти? — сказав солдат, хапаючи її за волосся. — Я так не думаю. Хтось заплатить за тебе цілий статок. Можливо, принц Неоптолем. Хочеш стати рабинею сина чоловіка, який пронизав списом твого чоловіка, чи не так?

Такі сцени розігрувалися в кожній кімнаті в кожному будинку Трої протягом тієї жахливої ночі. Зґвалтування, вбивства, тортури, пограбування й акти звірячої жорстокості, які залишаться вічною плямою на репутації винних осіб. Звичайно, найбільш знатні ахейці забирали найцінніші скарби — людські та матеріальні, — але трофеїв вистачило на всіх: аж до найнижчого списоносця, кухаря, пажа та конюха. Кожну віллу, котедж, магазин і хатину було розграбовано, а їхніх мешканців зґвалтовано, побито, вбито чи взято в полон. Тих, кого вважали старими та непотрібними, забивали камінням, різали або били до смерті палицями, кидали в палаючі будівлі або жбурляли через стіни.

Серед усієї цієї різанини варто відзначити два менш жахливі випадки.

Акамас і Демофонт, сини Тесея, пізно приєдналися до війни, але хоробро билися на боці греків173. Коли Троя впала, їхньою єдиною турботою були не вбивства чи скарби, а пошук і порятунок їхньої бабусі Етри, матері Тесея174. Вони були нащадками царя-засновника Афін, самого вбивці Міно­тавра, одного з найбільш шанованих і улюблених геро­їв, які будь-коли жили, тож їм можна було б пробачити деяку демонстрацію гордовитості й зарозумілості. Але ви навряд чи змогли б знайти в ахейських лавах двох більш скромних і невибагливих воїнів. Вони не просили для себе ніяких особливих умов, не звертали на себе уваги, а жили і воювали серед своїх людей хоробро та сумлінно.

173 Незважаючи на те, що Акамас одружився з донькою Пріама Лаодікою.

174 Щоб нагадати вам: багато років тому Тесей викрав зовсім юну Єлену, щоб одружитися з нею (додаткову інформацію див. у книзі «Герої»). Він залишив Етру піклуватися про неї, а сам пішов шукати дружину для свого друга Піріфоя, ця пригода призвела до того, що його ув’язнив Аїд у Підземному світі. Тим часом брати Єлени, Діоскури (Кастор і Полідевк), урятували дівчинку і, щоб покарати Тесея, забрали Етру з собою, аби вона стала рабинею Єлени. Відтоді вона завжди залишалася поруч із Єленою: спочатку в Спарті, а потім у Трої.

Поки інші влаштовували навколо них свої оргії вбивств і жорстокості, їм удалося знайти свою бабусю та відвести її в безпечне місце на своїх кораблях; ніхто з них не бажав і не взяв жодного іншого скарбу. Пізніше вони мали подати прохання про звільнення Етри від рабства, яке Єлена була рада надати175.

175 Довге життя Етри було надзвичайним. Воно охопило Епоху героїв. У юності вона була заручена з Беллерофонтом із Коринфу, героєм, який приборкав Пегаса і полетів на ньому, щоб перемогти Химеру. Пізніше однієї напруженої ночі її спокусили Егей, цар Афін, і бог моря Посейдон. Плодом одного з цих статевих актів був Тесей, але ніхто не впевнений, якого саме.

Агамемнон не забув події десятирічної давнини, коли Менелай, Одіссей і Паламед вирушили до Трої під прапором посольства, щоб подивитись, чи можна домовитися про почесний мир. Вони зупинились як гості в домі Антенора, який розкрив план Паріса вбити їх усіх і безпечно вивів їх із Трої.

— Не можна чіпати дім і скарби Антенора, — наказав Агамемнон. — Йому та його родині треба організувати такий самий безпечний вихід із Трої, який він улаштував для мого брата.

Ці два епізоди — порятунок Етри та пощада Антенора — можна записати як єдині вогні милосердя й честі, що сяяли в ту ніч незліченних звірств.

Коли Еос наступного разу відчинила ворота світанку, її серце розірвалося від смутку. Спалах світла впав на новий і жахливий світ. Міста, яке вона любила, більше не було. Його мешканців більше не було. Багатьох членів великого королівського дому Трої було або вбито, або закуто в кайдани. Стерв’ятники, ворони та шакали вже рухалися серед димливих руїн, аби поласувати тисячами вбитих троянців. Останній віз із обозу зі скарбами перетнув річку Скамандр. Греки пакували свої кораблі, билися між собою, тягали рабів туди-сюди, наче диких собак, вимагали збільшити свою частку здобичі.

У повітрі витала хворобливість, навіть нудота. Переможці були пересичені вбивствами, тож єдине, чого вони тепер бажали, — це повернутися додому. Більшість із них трималася спиною до руїн, не в змозі дивитися на те, що вони накоїли.

Боги з безпорадним жахом спостерігали за тим, як розгорталися сцени насильства та спустошення. Зевс заборонив втручатись, але він побоювався, що вчинив непра­вильно.

— Що ми побачили минулої ночі? — запитав він. — Це була не війна. Це було божевілля. Обман, варварство, безчестя та ганьба. На що перетворилися ці смертні?

— Жахливо, чи не так? І ким вони тільки себе вважають — богами?

— Є час для гумору, Гермесе, а ти його вибрав невдало, — мовив Аполлон.

— Ти задоволена? — запитав Зевс, звертаючись до Афіни. — Твої улюблені греки перемогли. У їхніх руках цілковита перемога.

— Ні, батьку, — сказала Афіна. — Я не задоволена. Було сплюндровано сакральні речі. Було скоєно жахливі злочини.

— Згоден, — сказав Аполлон. — Ми не можемо дозволити їм безтурботно повернутися до домашнього життя.

— Вони мусять сповна заплатити за всі свої злочини, — сказала Артеміда.

Зевс важко зітхнув.

— Хотів би я, щоб багато років тому Прометею не вдалося переконати мене створити людство, — мовив він. — Я знав, що це помилка.