Хлопчик, що вижив

Пріам і Гекуба завжди ставили Трою на чільне місце. Перед коханням, здоров’ям, щастям та родиною. Вони збудували місто таким, яким воно було, не для того, щоб ризикували його знищенням. Пророцтво Есака, якщо воно правдиве, здавалося жорстоким, випадковим і невиправданим, але долі ніколи не славилися своїм милосердям, справедливістю чи розумом. На першому місці було майбутнє Трої. Дитина мала померти.

Того ж дня у Гекуби почалися пологи. Коли народився хлопчик (Есак мав рацію, це була дитина чоловічої статі), він виблискував, клекотав і сяяв такою харизматичною чарів­ністю й бездоганною красою, що ні в кого з них не вистачило духу його задушити.

Пріам подивився на усміхнене обличчя свого сина.

— Ми маємо послати за Агелаєм38, — мовив він.

38 Це робить Енону сестрою коханої Есака, Гесперії.

— Так, — сказала Гекуба. — Це не може бути ніхто інший.

Агелай, головний пастух царської сім’ї на горі Іді, мав перевагу в тому, що не брав участі в міській політиці чи ­палацових інтригах. Він був відданим і надійним, і він умів зберігати таємниці.

Він уклонився перед царем і царицею, не в силах приховати свого подиву, побачивши немовля на руках у Гекуби.

— Я не чув радісної новини про те, що на світ з’явився новий принц чи принцеса, — сказав він. — Дзвони не били, вісники не сповіщали про народження дитини.

— Ніхто про це не знає, — сказала Гекуба. — І ніхто ніколи не мусить дізнатися.

— Ця дитина має померти, — мовив Пріам.

Агелай витріщився на них.

— Ваша величносте?

— Заради Трої він має померти, — сказала Гекуба. — Віднесіть його на гору Іду. Убийте його швидко і милосердно. Віддайте його тіло Підземному світу з усіма належними молит­вами та жертвами.

— А коли ви це зробите, принесіть нам доказ того, що він мертвий, — сказав Пріам. — Тільки коли ми знатимемо, що це зроблено, ми зможемо почати оплакувати його.

Агелай подивився на свого царя й царицю, які обоє плакали. Він розкрив рота, щоб заговорити, але слів не знайшов.

— Ми б не просили вас зробити таку жахливу річ, — сказав Пріам, поклавши руку на плече пастуха, — ви ж знаєте, що ми б цього не просили, якби від цього не залежало виживання всіх нас.

Агелай узяв дитину з рук Гекуби, поклав її в шкіряний мішок, який він носив на спині, і піднявся до своєї кам’яної хатини на горі Іді.

Дивлячись на миле личко дитини, він зрозумів, що не більше, ніж Пріам чи Гекуба, здатний убити щось настільки прекрасне. Тож він піднявся високо за лінію дерев Іди й залишив голу дитину лежати й самотньо верещати в скелястій розколині на холодному схилі гори.

— Невдовзі прийдуть дикі звірі, щоб зробити те, чого я не можу, — сказав він собі, важко спускаючись назад. — Ніхто не зможе сказати, що Агелай убив королівську ­дитину.

Не встиг він зникнути з поля зору, як ведмедиця, на­сторожена незнайомими звуками й запахами, з’явилася з-за рогу, нюхаючи повітря й облизуючись.

Як це назвати? Удачею? Ні, долею, провидінням, передчуттям... Фатумом, можливо, але не удачею, точно не удачею. Отже, як розпорядилося провидіння, того ранку ця ведмедиця втратила своє новонароджене дитинча через зграю вовків. Вона нахилилася, лизнула дитинку, яка верещала, своїм величезним язиком, підняла її й притиснула до своїх грудей.

Кілька днів потому Агелай піднявся нагору, щоб оглянути тіло та віднести царю й цариці докази того, що їхній син мертвий.

Він не повірив своїм очам, коли побачив, що дитинча брикається й лепече, воно було здорове та веселе.

— Живе! Рожеве й пухке, наче призове порося! — Він підняв дитину й засунув її до своєї шкіряної сумки. — Боги хочуть, щоб ти жив, мій хлопчику, а хто я такий, щоб кидати виклик богам?

Коли він закинув сумку на спину й розвернувся, щоб спуститися схилом, величезний ведмідь вистрибнув із-за валуна й перегородив йому шлях. Агелай завмер од страху, коли гарчання звіра переросло в ревіння, але тоді дитинча підвело голову з сумки з булькаючим хихотінням, і ведмідь знову став на чотири лапи, видав один протяжний, голос­ний і жалібний зойк та почалапав геть.

Повернувшись до своєї хатини, Агелай поклав немовля на стіл і подивився йому в вічі.

— Ти голодний, мій маленький?

Він набрав із глечика козиного молока і налив трохи в туго сплетений вовняний мішечок, який потім обережно притиснув до губ маляти. Він спостерігав, як воно смокче й ковтає молоко, поки не наїлося.

У пастуха не залишилося жодного сумніву: він виростить маля як рідне. Проте спочатку Агелай мав виконати обіцянку, яку він дав Пріаму та Гекубі. Вони наполягали на доказах того, що їхній хлопчик мертвий.

Сталося так, що того самого ранку найкраща сука Агелая, що пасла овець, навела п’ятьох цуценят, одне з яких слабо дриґалося, було надто хворобливим, аби боротися за сосок, і мало померти ще до кінця дня. Агелай узяв цього нещасного, швидко втопив його в кориті з водою та відрізав йому язик.

Він іще раз подивився на свого нового підопічного перед тим, як повернутися до Трої.

— Ти залишайся тут, мій маленький наплічничку, — прошепотів він. — Я там не затримаюся.

Пріам і Гекуба глянули на відрізаний язик, і їхні очі наповнилися сльозами.

— Заберіть і поховайте це разом із ним, — мовила Гекуба. — Ви принесли всі правильні жертви?

— Все було зроблено згідно з чинними законами.

— Я повідомлю, що принц помер під час пологів, — сказав Пріам. — Цього дня на його честь щороку влаштовуватимуть Поминальні ігри, і так буде до кінця світу.

Загрузка...