Троя

Псевдо-Ахілл

Патрокл чимдуж помчав од битви біля кораблів, аби звернутися до Ахілла.

— Поглянь на цю дитину, яка в сльозах біжить до своєї матері та смикає її за фартух. Тільки не кажи мені, що є погані новини з дому?

— Ми мусимо щось зробити! Вони на порозі перемоги.

— О, і це все? А я вже подумав, що, можливо, твій батько помер у Фтії. Або мій.

— Заради всіх богів, Ахілле. Ми мусимо втрутитися; ми мусимо щось зробити, інакше троянці переможуть!

— Якщо я втручуся, він переможе. А що той чоловік учинив зі мною? Усе те презирство. Навмисне приниження. Це ніколи не можна пробачити.

— Але Ахілле...

— Я сказав, що захищатиму наші мірмідонські кораблі від Гектора, якщо він зайде так далеко, але він цього не зробив.

— Тоді принаймні дозволь мені битися замість тебе, — благав його Патрокл. — Благаю тебе, дозволь мені стати у твоїх обладунках на чолі ахейських військ. Вони подумають, що я — це ти, і обов’язково згуртуються.

Ахілл витріщився на нього.

— Присягаюсь небом, ти говориш серйозно.

— Повір мені. Я буду битися в будь-якому разі, у твоїх обладунках чи у своїх. Це не має ніякого значення: я йду туди.

Ахілл усміхнувся від щирої наполегливості свого друга.

У цю саму мить Гектор нарешті взяв гору над виснаженим Аяксом і відламав наконечник від його піки. Аякс відступив, а Гектор крикнув троянцям, аби вони кинули смолоскипи у цей корабель, корабель Протесілая. Крики тривоги ахейців і тріумфальні вигуки троянців допомогли Ахіллу ухвалити рішення.

— Гаразд, ти можеш узяти мої обладунки, але не мій меч і не мій спис. І ти отримаєш по п’ятдесят мірмідонян із кожного з моїх п’ятдесяти кораблів. Вони стали вередливими й роздратованими через те, що не могли битись. Але тільки для захисту кораблів, зрозумів? Навіть не думай спробувати прорватися до Трої. Там ти будеш у небезпеці через Аполлона. Він спрямовуватиме стріли лучників, які патрулюють високі мури міста. Тільки пляж. Пообіцяй мені!

— Обіцяю! — схвильовано вигукнув Патрокл, вибігаючи з намету, щоб зібрати мірмідонян і приготуватися до бою.

І ось тепер Патрокл з’явивсь у блискучих обладунках і шоломі Ахілла на чолі двох з половиною тисяч лютих, свіжих і фанатичних мірмідонян. Їхній вплив на бій був миттєвим і вражаючим.

— Ахілл! Ахілл! — тріумфально вигукнули ахейці.

— Ахілл! Ахілл! — завили з жахом троянці.

Підбадьорений радісними вигуками, що лунали навколо нього, впевнений у броні свого товариша дитинства, друга й коханця, Патрокл зробився новою людиною. Його вихор із убивств запалив вогонь шаленої пристрасті вздовж грецьких рубежів. Греки порубали велику кількість ворогів, хід битви знову змінивсь, і троянці спробували втекти з плацдарму та відступити через річку Скамандр назад у своє безпечне місто. Але Патрокл затиснув їх і загнав у пастку між частоколом і морем, а тоді він, мірмідоняни та все ахейське військо, що знову ожило, почало кропити землю кров’ю вбитих троянців.

Зевс із безсилим жахом спостерігав, як його сина, лікійського царя Сарпедона — онука героя Беллерофонта й наймогутнішого і найгероїчнішого з усіх союзників Гектора — було пронизано у груди списом Патрокла.

— Бийтеся далі, мої любі лікійці! — вигукнув, помираючи, Сарпедон. — Але не дозвольте грекам поглумитися над моїм тілом.

Біля його трупа розгорілася люта боротьба. Мірмідоняни намагалися зняти з нього обладунки, тоді як відчайдушні троянці на чолі зі своїми лікійськими союзниками кинулися вперед, аби забрати його. Гектор розтрощив череп мірмідонця Епігея, а Патрокл убив Стенелая, одного з найближчих друзів Гектора140. Тіло Сарпедона було завалено скинутими обладунками, зламаними мечами та іншими трупами, поки навколо вирувала битва. Нарешті тиск на троянців став настільки сильним, що вони знову в паніці кинулися до міського муру. Греки трясли в повітрі обладунками Сарпедона й вигукували свої образи у бік знавіснілих лікійців.

140 Не плутати зі Стенелом, товаришем Діомеда з Аргосу.

Патрокл, перебуваючи на вершині свого апогею, радісно заревів од переможної жаги крові. Наскільки всі інші знали, це був великий Ахілл, який нарешті прокинувсь і крізь кров пробирався до перемоги, яка завжди вважалася його правом від самого народження.

Тепер між Патроклом і Троєю не було нічого, окрім... бога Аполлона. Розлючений виглядом цього єдиного простого смертного, який погрожував місту й людям, яких він присягнувся захищати, бог відбив першу, другу та третю хвилі атак Патрокла. Під час четвертої хвилі, збільшившись од своєї величної люті, бог попередив його.

— Тобі не судилося розграбувати Трою. Навіть твій любий Ахілл не удостоєний такої честі. Відступи, Патрокле.

Коли Патрокл поступивсь, Аполлон набув форми брата Гекуби Асія й закликав Гектора йти вперед та перебрати ініціативу в битві. Гектор сів на свою колісницю й поїхав на ахейців, відкидаючи їх зі свого шляху, поки він мчав уперед.

Патрокл кинув камінь у Кебріона, візника Гектора, миттєво вбивши його. За цим почався відчайдушний поєдинок за його тіло, поєдинок, який перетворився на жахливе перетягування каната між Гектором і Патроклом. Патрокл і мірмідоняни забрали труп і зняли з нього обладунки. Троянці наступали на нього трьома хвилями, і під час кожної хвилі Патрокл убив по дев’ять воїнів. Він здавався непереможним, але у цю мить Аполлон утратив терпіння і знову й знову атакував Патрокла. Він збив його з ніг, розтрощив його спис, зняв із руки щит, зірвав із грудей його нагрудник і скинув із його голови шолом.

Шолом, знаменитий шолом Ахілла, покотився по землі, й усім відкрилось обличчя Патрокла.

На мить запанувала приголомшлива тиша, а потім серед троянців пролунав гучний рев. Вони зрозуміли, що це не Ахілл різав їх, як ягнят, а Патрокл, і це знання спонукало їх до активних дій. Юний Евфорб кинув у Патрокла спис. Він влучив у ціль. Зі списом, що проткнув його бік, Патрокл спіткнувся й попрямував назад до грецьких лав. А тоді Гектор добив його своїм списом, який пронизав його живіт і вийшов зі спини.

— Ти думаєш, що вбив мене, Гекторе, — видихнув Пат­рокл. —Але для цього тобі знадобилася допомога бога Аполлона. Наступним був Евфорб. А ти, знаменитий Гекторе, благородний Гекторе, був лише третім. Усе, що ти зробив, це добив мене. Я вмираю, знаючи, що твою долю вирішить хтось величніший за всіх інших... мій Ахілл.

Гектор поставив свій черевик на груди мертвого Патрок­ла, витягнув спис і перевернув його тіло ногою.

Якщо бійки над трупами Сарпедона та Кебріона мали жорстокий вигляд, то вони були схожими на махання кулачками на дитячому майданчику порівняно з тою несамовитою тваринною дикістю, що проявилася під час боротьби за володіння трофеями з тіла Патрокла.

Менелай піднявся до власного апогею. Він досить хороб­ро боровся з Парісом у їхньому двобої та в тих сутичках, які були за ними. Як давно, здавалося, відбулися ті перші битви. Тепер він повністю одужав після поранення, яке спричинила стріла Пандара, і боровся, мов скажений тигр, за трофеї з трупа. Він відплатив Евфорбу за його перший удар по Патроклу, пронизавши йому списом горло; але коли Гектор виступив уперед, він відступив, закликаючи Аякса допомогти йому.

Гектор уже почав знімати з Патрокла його обладунки — обладунки Ахілла, — але лікієць Главк, двоюрідний брат і друг Сарпедона, зупинив його141.

141 Як і Сарпедон, Главк був онуком великого героя Беллерофонта, приборкувачем і вершником крилатого коня Пегаса (див. «Герої»).

— Треба віднести це тіло грекам і вимагати у них натомість труп Сарпедона.

Гектор похитав головою.

— Час таких люб’язностей минув. Він убив занадто багатьох із нас. Наших родичів. Вашого царя. Уся Троя захоче помститися.

— Зробіть це, принце, або я відведу всіх лікійців геть від Трої й залишу вас захищати її власними силами.

Тут варто зупинитися, щоб нагадати собі, наскільки важливо для кожної сторони було, щоб над тими, хто загинув на полі битви, провели належні похоронні обряди. Клеос — визнання та слава, які вони заслужили своєю доб­лестю та бойовою майстерністю, — гарантував, що їхні імена вічно житимуть в історії, покоління за поколінням. Честь очищення трупа та його спалення на освяченому вогнищі з усіма належними піснями, молитвами та панахидами становила перший крок до здійснення цього клеоса. Також вважалося, що душа не зможе мирно залишити своє життя та потрапити в Підземний світ, якщо тіло не буде вкрито землею. Ті, хто помер від хвороби чи з будь-якої іншої причини, окрім як від ран війни, не могли очікувати на очищення й таку церемонію, незалежно від того, наскільки важливими вони були у житті, але вони принаймні могли отримати честь у вигляді невеликої кількості землі над їхнім тілом. Хоч якими б непристойними та нецивілізованими здавалися нам сутички, які спалахували через понівечені останки мертвого воїна, ми маємо розуміти, що для греків і троянців ці мертві тіла були живими символами нетлінної слави тих героїчних душ, які їх населяли. І поки їхні товариші боролися за те, щоб врятувати, забрати й ушанувати тіла своїх загиблих друзів, їхні вороги боролися за те, щоб зберегти, покалічити та осквернити їх, а також забрати їхні обладунки як військовий трофей чи скарб, який потім могли викупити родина та друзі загиблого.

Якщо Главк і його лікійці не заберуть тіло Сарпедона, свого родича та царя, це залишиться жахливою плямою на їхній честі142. Тож їм потрібно було заволодіти трупом Пат­рокла, щоб використати його як розмінну монету для повернення тіла Сарпедона. Вони чітко дали зрозуміти Гектору, що він мусить зробити все можливе, щоб здійснити цей обмін — Патрокла на Сарпедона. Лікійський союз був надто важливим для Трої, щоб поставити його під загрозу, тому Гектор погодився віддати їм тіло Патрокла. Але зброя та обладунки — спис, шолом, нагрудник, щит і нагоміл­ники — це була нагорода, котру, як вважав Гектор, він заслужив і міг із чистою совістю залишити собі. Тож він зняв власні обладунки й одягнув обладунки Патрокла — тобто Ахілла. Шолом він віддав одному зі своїх людей на зберігання. Він не хотів ризикувати й надівати його, бо троянці могли прийняти його за Ахілла й напасти на власного головно­командувача.

142 Звідси й історія Антігони (див. «Герої»).

Боротьба за тіло Патрокла, що відбувалася перед цим, була однією з найкривавіших і найжорстокіших збройних сутичок за всю десятирічну війну. Безжальна деталізація Гомера жорстокості цієї полуденної бійні вказує на те, наскільки відчайдушно важливим було це питання для обох сторін. Якби вони знали, що це лише репетиція чи, у кращому разі, своєрідний легкий пролог до того, що мало відбутися далі, всі вони могли б одразу здатись у відчаї.

Аяс та Ідоменей приєдналися до Аякса та Менелая і стали біля кожного кутка трупа Патрокла, як плакальники біля катафалку, але які ж це були дикі й безжальні плакальники! Вони відбивали хвилю за хвилею атаки диких і рішучих троянців на чолі з Гектором, який, наче сама Смерть, знову й знову кидався на них. Поки над ним відбувалось усе це насильство, троянець у віці на ім’я Гіппофой якось підповз знизу та обв’язав шкіряний ремінь навколо тіла Пат­рокла. Він якраз тягнув його до Трої, коли Аякс помітив це та пронизав списом його шолом. Мізки відразу вирвалися з вхідної рани, заливши його шолом, наче вино, що напов­нює мідну чашу. Його друг Форкій підійшов, аби забрати його тіло, але був миттєво випатраний гострим наконечником списа Аякса. Гектор зі свого боку уразив стільки ахейців, скільки зміг: він розтрощував черепи та відсікав руки, голови й ноги, наче якась велика косарка. Ще більше греків підійшло, щоб оточити тіло, Аякс ревів на них, аби вони не відступали ні на дюйм. Троянці тиснули на них хвилею смерті на чолі з непримиренним Гектором. Усе накопичене напруження, втрачена надія, смерті, зради, страх і розчарування вибухнули з такою силою та люттю, що боги затремтіли, побачив­ши це.

Вдивляючись крізь частокіл, Ахілл міг бачити хмари пилу й чути дзвін зброї, але він не міг розрізними, що саме він бачить і чує. Антілох, син Нестора, біг до нього по піску зі слізьми на очах, аби повідомити, що Патрокл мертвий і що саме його труп став центром нинішньої битви.

Ахілл повністю зламався. Його цілковито охопив відчай. Він повзав по землі в пошуках бруду й натер ним своє гарне обличчя. Він рвав на собі волосся й вив од абсолютного й нестримного горя. Антілох став навколішки біля нього й схопив обидві його руки — не тільки для того, щоб Ахілл не завдав собі шкоди, але й для того, щоб висловити своє співчуття та підтримку.

Фетіда почула дикі крики свого сина і вийшла з океану, щоб утішити його. Але він був невтішний.

— Я втратив бажання рухатись далі, — сказав він. — Якщо я не зможу вбити Гектора, щоб помститися за Патрокла, я не бачу смислу жити далі.

— Але, сину мій, — мовила Фетіда, — пророцтво каже, що якщо Гектор помре, твоя смерть настане відразу після цього.

— Тоді дозволь мені померти відразу після цього!

— А як тоді Агамемнон?

— Забудь про нього. Яке значення має скарб чи Брісеїда, чи честь, чи щось інше порівняно з життям того, кого я любив найдужче та найщиріше, з життям мого коханого, мого єдиного Патрокла? Патрокле, о, Патрокле!

Ахілл упав додолу й завив у землю од відчаю.

Тим часом боротьба за тіло Патрокла тривала. Гектора тричі відганяли Аякс та Аяс, але його четверта атака зазнала б успіху, якби Гера не послала до Ахілла Іриду, веселкову вісницю олімпійців, аби спонукати його дати грекам знак, що він готовий знову кинутись у бій. Незважаючи на те, що Ахілл не мав своїх обладунків, самого лише погляду на нього, коли він стояв високо на валу, залитий неземним світлом, і видавав свій найбільш пронизливий і монументальний бойовий клич, було достатньо, щоб троянці почали розбігатися. Тричі вигукнув Ахілл свій страшний бойовий клич. Троянці і навіть їхні коні були сповнені жаху. З тріумфом ахейці віднесли тіло Патрокла назад до свого табору.

Гектор не здававсь і спробував переслідувати греків. Проте його друг Полідамант закликав його зупинитися143.

143 Він випадково ділить свій день народження з Гектором — одна з тих чарівних подробиць, на яких спеціалізується Гомер.

— Ахілл повернувся до бою, мій принце. Ми мусимо перегрупуватися за міськими мурами.

— Нізащо. Ми перемагаємо, Полідаманте! Час тіснитися всередині міста, як перелякані в’язні, минув. Ми відступимо не далі, ніж на інший берег річки. Ми розіб’ємо табір на рівнині й завтра почнемо останній штурм грецьких кораблів. Ми змусимо їх тікати! Я це відчуваю.

Всю ніч ахейці оплакували втрату Патрокла, а розбитий Ахілл співав похоронні пісні.

Тим часом на Олімпі мати Ахілла Фетіда відвідала Гефеста і благала його зробити нові обладунки для її сина.

— Він битиметься завтра, хоч би що там сталося, тож, будь ласка, Гефесте, оскільки ти мене любиш, йому потрібні найкращі обладунки, які коли-небудь носили на землі. Попрацюєш усю ніч у своїй кузні? Заради мене?

Звичайно, Гефест був одружений із Афродітою, що перебувала на боці Трої, але, як і Зевс, він обожнював Фетіду і був багато чим їй зобов’язаний144. Коли Гера народила Гефеста, свого першого сина від Зевса, вона кинула на нього єдиний погляд, погляд на темного, волохатого й потворного малюка — далекого від тої сяючої та богоподібної дитини, на яку вона сподівалась, — і скинула його з Олімпу145.

144 Гомер розповідає нам, що на той час у Гефеста вже була нова дружина: харита, відома під іменем Аглая, наймолодша з трьох грацій.

145 Він відскочив від схилу гори, проте пошкодив ногу, що й спричинило хронічну кульгавість, із якою його асоціюють. Див. «Міфи».

Хоч яким би безсмертним він був, немовля Гефест, можливо, ніколи б не досягло своєї повної зрілості та божественності, якби його тоді не врятували Фетіда та морська німфа Еврінома й не забрали на острів Лемнос, де він виріс. Саме там він досяг своєї незрівнянної майстерності коваля та ремісника.

Він тепло обійняв Фетіду й поплентався до своєї кузні. Цілу ніч він працював біля печі. І до перших променів світанку він створив те, що багато хто потім вважатиме його головним шедевром, — щит Ахілла. Він складався з п’яти шарів: два з бронзи, два з олова та центральне ядро з чистого золота. На його блискучій поверхні, облямованій бронзою, сріблом і золотом, він зобразив нічне небо — сузір’я Плеяд і Гіад, Великої Ведмедиці та Мисливця Оріона. Він делікатно вигравіював там цілі міста з весільними бенкетами, ринками, музикою й танцями. У дивовижних деталях він зобразив армії та війни; отари, стада, виноградники та врожаї. Усе людське життя під синім небом. До світанку він закінчив і зміг подарувати Фетіді не тільки щит, а ще й чотиришаровий шолом із золотим гребенем, сяючий нагрудник і — для захисту ніг нижче колін — блискучі нагомілники зі світлого гнучкого олова. Для смертного чоловіка ніколи ще не було створено нічого прекраснішого за ці обладунки.

Того ранку Ахілл, стоячи на березі, видав свій пронизливий і нищівний бойовий клич, щоб розбудити своїх мірмідонян і всіх воїнів ахейського союзу.

Саме тут він і Агамемнон нарешті знову зустрілись один з одним, поки за ними спостерігали Одіссей та інші командири греків.

— Чи було воно того варте, великий царю? — запитав Ахілл. — Усі ці смерті через нашу гординю? Достатньо. Я відпускаю свою образу.

Проте Агамемнон, замість того, щоб схилити голову й обійняти Ахілла, виголосив довгу й безглузду промову, якою намагався себе виправдати. Нібито це Зевс звів його з розуму та позбавив його почуття розсудливості. Це не його провина. Він повторив пропозицію, від якої Ахілл уже відмовився.

— Будь ласка, візьми собі Брісеїду, візьми всі скарби, які хочеш. Коли все це закінчиться, візьми собі за дружину одну з моїх дочок.

— Я не хочу нічого, окрім різанини та помсти, — сказав Ахілл. — Я присягнувся не їсти й не пити, доки не помщуся за смерть мого Патрокла, а закривавлений Гектор не лежатиме на землі.

— І це похвально, — мовив Одіссей. — Але хіба тобі не здається, що навіть якщо ти не збираєшся їсти, твої мірмідоняни битимуться ще краще, якщо їхні шлунки наповняться смачною їжею?

Хоча це й було непоетично, Ахілл побачив доцільність у цій дуже практичній пропозиції.

Брісеїда, яку звільнив Агамемнон, попрямувала до наметів Ахілла. Коли вона побачила розтерзане тіло Патрокла, яке лежало там, вона не витримала й кинулася до нього, ридаючи.

— Ніхто не ставився до мене так добре. О, Патрокле! Милий, милий Патрокле. Ти захистив мене. Тільки ти ставився до мене з повагою та добротою.

Одіссей, Нестор, Ідоменей і Фенікс благали Ахілла попоїсти і набратися сил для того, що мало статись, але він відмовлявся. Його думки звернулися до рідного дому. Чи помер уже його батько Пелей, чи старому доведеться дістати звістку про смерть його племінника Патрокла?

— І про мою смерть також, ніяких сумнівів у цьому, — сказав він. — А що буде з моїм сином Пірром на Скіросі? Чи побачу я його знову?

Такі думки спонукали всіх згадати про свої родини, що залишилися вдома, і в таборі запала тиша.

— Досить, — сказав Ахілл. Він зайшов до свого намету, щоб озброїтися. Там на нього чекали обладунки Гефеста.

Коли він вийшов, ахейський табір видав здивований зойк. Дивовижний щит блищав, шолом сяяв. Це було видовище, яке мріяв побачити кожен грек. Ахілл стоїть із великим ясеневим списом і мечем свого батька Пелея зі срібною рукояттю146. Ахілл сідає у свою колісницю. Ахілл, оточений ореолом вогню і готовий вести їх до слави. Здійнявся неймо­вірний галас. Ахейське військо тремтіло від нетерпіння. Тепер вони не могли програти. Гектор і Троя були приречені. Це був не чоловік. І не бог. Це був їхній Ахілл, щось більше, ніж і те, й інше.

146 Можливо, ви пам’ятаєте, що меч Пелея подарував йому Зевс; Акаст сховав його в купі гною, коли залишив Пелея на поталу кентаврам-мародерам, а Хірон допоміг Пелею повернути його. Пізніше Хірон подарував Пелею на весілля спис із чудодійними властивостями — який ми побачимо свого часу. Цей меч і цей спис (а також коні Балій і Ксанф) згодом було передано Ахіллу.

Мірмідонські капітани Алкім і Автомедонт задіяли в упряжку весільні подарунки Посейдона Пелею та Фетіді — Балія та Ксанфа, що пирхали і гарцювали. Стоячи у своїй колісниці, підживлюваний гнівом, який можна було вгамувати лише кров’ю ворога, Ахілл видав іще один гучний крик, клацнув батогом і з гуркотом помчав у бік Трої, ахейське ж військо рушило за ним, як повінь.