Троя

Удача Трої

Тієї ж ночі, закутані з ніг до голови у брудне лахміття, Одіссей і Діомед пробралися через рівнину в тил міста. Відповідно до вказівок Гелена, вони знайшли секретні двері та — сховавши свої мечі в заростях бур’янів і високої трави біля основи зовнішнього муру, — проскочили через них, а тоді почали пробиратися темними провулками міста. Їхній одяг жебраків гарантував те, що їх ніхто не потурбує, за винятком того, що одного разу гурт дітей жбурнув у них ­каміння.

— Ви смердюки!

Одіссей наполягав на тому, щоб вони обмазали себе кінським гноєм «задля створення автентичного аромату жебрака».

Детальні вказівки Гелена вилетіли з голови Діомеда, щойно вони опинилися в лабіринті алей і вогких провулків. Він сподівався, що Одіссей був не таким спантеличеним.

— Де це ми?

— Ми мусимо бути більш-менш позаду палацу.

— Мусимо? Більш-менш?

— Поки місяць над нами і трохи праворуч від нас, ми...

— Тихо! Хтось іде!

Діомед затягнув Одіссея у найближчий затінок, коли до них наблизилася постать жінки. Підійшовши ближче, вона лише на одну мить пройшла крізь промінь місячного світла. Цього було достатньо. Одіссей вийшов із тіні. Жінка зупинилась і витріщилася на нього.

— Одіссей? Клянусь усіма богами, Одіссей?

— Гарного вечора, Єлено.

Діомед теж вийшов і подивився на Єлену, роззявивши рота від подиву. Вона дивилась у відповідь, так само вражена.

— І Діомед теж? Це всі? Чи є ще хтось? — Вона озирнулася навколо себе. — Все ахейське військо у місті? Мій чоловік тут? Менелай тут?

Одіссей приклав палець до своїх губ і потягнув її у тінь. Поруч, голосно співаючи, проходив гурт п’яних солдатів.

— Тільки ми, — прошепотів Одіссей. — Ми тут, щоб вкрасти Палладій.

— Тільки ми заблукали, — додав Діомед.

— Чи будеш ти Аріадною для мого Тесея, — сказав Одіссей, — і навчиш мене, як пройти цей лабіринт?

Почуття гумору взяло гору над Єленою, і вона розреготалася.

— Палладій? Уже до цього дійшла могутня війна Агамемнона?

— Це не жарт, — мовив Діомед. — Гелен сказав нам, що без Палладія Троя буде приречена на падіння.

— Що ж, троянці точно в це вірять, — сказала Єлена. — Я допоможу вам. Сюди.

Вона повела їх за ріг, через внутрішні дворики та хиткими дерев’яними мостами, поки вони не вийшли на велику площу, з одного боку якої грандіозні мармурові сходи вели до кольорового фасаду з розмальованими колонами.

— Храм Афіни, — прошепотіла Єлена. — Палладій усере­дині.

Одіссей і Діомед увійшли до храму, а Єлена стояла на варті зовні. Навколо панувала тиша. Ніхто не проходив повз храм. Зустріч із двома такими близькими друзями зі свого старого життя стала для неї надзвичайним шоком. Це було так раптово, так абсолютно несподівано. Це нагадувало сон. Але цей сон пробудив її від реальності, яка була набагато примарнішою. Уся влада, яку Афродіта мала над нею, ­зникла. Дейфоб викликав у неї відразу, а Троя нічого для неї не значила. Вона не відчувала нічого поганого до ­Пріама та Гекуби, але тепер вона знала з цілковитою впевненістю, що єдине, чого вона хотіла, це поплисти з Менелаєм до Спарти. Якщо він її прийме.

Одіссей і Діомед вийшли з храму. Діомед зняв свій плащ і використав його, щоб загорнути Палладій.

— Він такий маленький, — сказав він, запихаючи пакунок під пахву, — і такий грубо вирізьблений.

— Я знаю, — сказала Єлена. — Як і всі священні та справді дорогоцінні предмети, він дуже простий. Тільки мирські речі бувають яскравими.

Одіссей подивився на Єлену. Гіркий самодокір у цьому останньому зауваженні не вислизнув од нього.

— Атрідам буде дуже приємно почути про те, як ти допомагала нам у цій справі, — сказав він.

— Менелай сердиться на мене?

— Звичайно, що ні. Будь терплячою. Це все скоро закінчиться.

— Перекажи йому, яка я нещасна. Я нещасна з Дейфобом, який є свинею, але я також була нещасна і з Парісом. Перекажи йому це.

Одіссей стиснув її руку.

— Він знає. Так, а як же нам тепер повернутися до тих таємних дверей?

— Я піду з вами! — сказала Єлена. — Почекайте, поки я приведу свого сина Нікострата. Ми підемо з вами до грецького табору, і на цьому все закінчиться!

Одіссей і Діомед переглянулися. Чи може все закінчитися так просто? Вони вже уявляли собі обличчя Агамемнона та Менелая, коли вони прибудуть до частоколу в супроводі найголовнішої нагороди з усіх нагород. І в цю мить пролунав голос.

— Принцесо Єлено!

Вони обернулися. До них наближався загін палацової варти. Їхній капітан вийшов уперед і вклонився.

— Принц Дейфоб послав нас на ваші пошуки, пані. Хто ці чоловіки? Вони насмілилися підійти до вас?

— Афіна милосердно дивиться на тих, хто милосердно дивиться на жебраків, — сказала Єлена. — А тепер рушайте геть — туди, звідки ви прийшли, — сказала вона Одіссеєві та Діомеду, підвівши руку та вказуючи нею на один із п’яти провулків, які виходили з храмової площі.

Одіссей і Діомед низько нахилились і позадкували від неї, бурмочучи слова вдячності.

— І знайдіть якесь корито для коней, щоб у ньому помитися, — гукнула вона їм услід. — Ви смердите, як греки.

Вони чимдуж побігли до кінця провулку. Одіссей озирнувся на всі боки, знайшов свої орієнтири, і незабаром вони вийшли з потаємних дверей і почали шукати в траві та бур’яні свої мечі.

Поки вони поверталися до грецького табору, темна магія Палладія — або, можливо, темна магія підступних амбіцій Одіссея — взяла гору. Відставши на кілька кроків від Діомеда, він міркував про те, наскільки краще для нього було б, якби він прибув до намету Агамемнона сам. Він уявив, як недбало ставить Палладій на стіл військової кампанії Царя людей. «Так, вони гналися за нами з самого міста. Вони поцілили Діомеду в спину і втекли з Палладієм. Я переслідував, убив їх і забрав цю річ. Ні, ні, це дрібниці. Мені лише шкода, що я не зміг урятувати бідолашного Діомеда. Він був хорошою людиною і дорогим другом», — вигадав він.

Загалом, це був бездоганний план.

Одіссей вдихнув, ковтнув і з піднятим мечем підійшов до Діомеда. Краєм ока Діомед побачив, як клинок блищить у місячному світлі. Він вчасно повернувся, щоб уникнути різкого удару зверху.

Заклинання відразу розвіялось, і Одіссей упав навко­лішки.

— Я думав, що ти мій друг, — сказав Діомед.

— Це все та річ! — Одіссей показав на згорток під рукою Діомеда. — Вона проклята.

Діомед вимовив свою згоду, але з міркувань безпеки гнав Одіссея перед собою кінчиком власного меча до кінця їхнього шляху назад до грецьких позицій168. Одіссей, звичайно, був достатньо розумним, аби заговорити першим, коли вони прибули на місце. З його вуст злетіла історія про його спробу нападу на Діомеда. Він розповів цю історію з посиленими тонами подиву й жаху, як приклад жахливої сили Палладія. Було негайно вирішено, що замість того, щоб зберігати такий лихий предмет у таборі, вони мають віднести його до святилища Афіни, яке містилося біля підніжжя гори Іди, де можна було поставити варту, щоб не дати троянцям повернути його.

168 Діомед знав, наскільки неоціненним для ахейських сил був Одіссей, незважаючи на всі його схильності до лицемірства та підступності. В історичних Афінах і в усьому грецькому світі протягом століть фразу «вибір Діомеда» або «необхідність Діомеда» використовували для опису ситуації, коли людина змушена робити те, чого б вона не хотіла робити, тому що це важливо для вищого блага, — як у випадку, коли Діомед пощадив Одіссея і пожертвував своїм природним бажанням помсти­тися йому заради спільної грецької справи.

— Досить і того, що ця проклята річ зникла з міста, — сказав Агамемнон, повертаючись до Калхаса. — Тепер наша перемога забезпечена. Чи не так, Калхасе?

Калхас підвів свої плечі з милою усмішкою.

— Так було написано, мій володарю. Так було написано.

— Іноді, — сказав Одіссей, який знав, що йому ще потрібно зробити, щоб відновити довіру всіх навколо, — іноді те, що пишуть боги, людина мусить переписати.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Агамемнон.

— Я маю на увазі те, що у мене з’явилась ідея, — відповів Одіссей. — І, хоча я кажу це сам, ідея досить гарна. Настільки гарна, що я підозрюю, що сама Афіна могла вкласти мені її в голову.