Троя

Ахілл і Гектор

Цар Пріам дивився вниз на натхненного, розлюченого та невблаганного Ахілла, що мчав, як вітер, до міста. Гектор стояв біля Скейської брами, готовий до вирішальної сутички. Пріам і Гекуба кричали вниз, благаючи його сховатися за мурами міста. Старий цар почав рвати на собі волосся, коли в його свідомості виникла картина майбутнього його міста і троянського народу, якщо Гектора вб’ють.

Але їм не вдалося переконати Гектора. Він знав, що час для того, щоб послухати батьків і відступити у місто, був минулої ночі, коли Полідамант закликав усіх сховатися за мурами Трої. Через свою гординю Гектор відмовивсь, і скільки великих троянців, скільки його братів і дорогих друзів було вбито. Єдиний спосіб, у який він міг спокутувати свою нерозсудливість, — це вбити винного у цьому чоловіка. Ахілла.

І ось тепер він, заклятий ворог Гектора, його страждання та його прокляття, мчав до нього, наче янгол-месник, і видавав при цьому свій жахливий бойовий клич. Гектор похолов, побачивши цього чоловіка, що перетворився на ­шалену лісо­ву пожежу. Сяючи від полум’я своєї незгасної люті, Ахілл кинувся на нього.

Гектор розвернувсь і побіг. Хоч яким би великим, благородним і мужнім був Гектор, вигляд цього жахливого янгола смерті виявився надто страшним навіть для нього. Він розвернувсь і побіг.

Ахілл погнався за ним. Тричі вони оббігли мури Трої.

Зевс переживав за Гектора. Він йому подобавсь, і Цар богів уже був готовий втрутитися й допомогти йому. Але Афіна зупинила його.

— Батьку, долю Гектора вже вирішено. Ви знаєте, що це так. Спочатку ви забороняєте нам зв’язуватися зі смертними й змінювати їхню долю, а тепер самі хочете втрутитися й відвернути долю Гектора?

Зевс розвів руками.

— Ти маєш рацію. Ти маєш рацію.

— Дозвольте мені принаймні спуститися вниз і переконатися, що все розгортається саме так, як має бути?

Зевс погодився, скорботно схиливши голову, і Афіна полетіла до Трої. Набувши форми брата Гектора Дейфоба, вона матеріалізувалася біля нього і пообіцяла битися разом із ним.

Коли Ахілл наблизився, Гектор обернувся й гукнув до нього:

— Гаразд, сину Пелея, більше ніяких забігів. Настав час убити або бути вбитим. Але у мене є одна угода. Якщо я переможу, я присягаюся перед Зевсом, що поважатиму твоє тіло. Все, що я зроблю, це позбавлю його твоїх славетних обладунків, перш ніж повернути його незаплямованим твоєму народу. Ти обіцяєш зробити те саме, якщо пере­можеш?

— Мене не цікавлять угоди, — з презирством прогарчав Ахілл. — Мисливці не укладають угод із левами. Вовки не укладають угод із ягнятами.

Із цими словами він кинув свій спис. Гектор присів, і спис пролетів над його головою, зарившись у землю позаду нього. Непомітно для Гектора Афіна дістала спис і повернула його Ахіллу.

Тепер настала черга Гектора. Він приціливсь і кинув свій спис. Це був найкращий і найсильніший кидок, який він коли-небудь робив. Вістря потрапило у самий центр щита Ахілла. Але щит витримав, а спис відскочив убік.

— Ще один спис, — сказав Гектор, простягаючи руку до Дейфоба, щоб знову озброїтись, але Дейфоба ніде не було видно.

Гектор одразу зрозумів, що настав його час. Вихопивши меч, він кинувся на Ахілла. Ахілл опустив свою голову й кинувся в атаку.

На Гекторі були обладунки, які він зняв із Патрокла. Старі обладунки Ахілла. Ахілл знав їх дуже добре, знав кожну їхню слабкість.

Коли двоє воїнів скоротили відстань між собою, розум Ахілла мчав швидше за його тіло. Йому здавалося, що Гектор наближався зі щитом перед собою і піднятим мечем, наче у сповільненій зйомці. Ахілл націлив свій спис туди, де, як він знав, шкіра не зовсім перекривала бронзу, оголюючи голу шкіру та залишаючи горло відкритим, саме в тому місці, де ключиця переходить у шию.

Ахілл ударив туди, і Гектор, принц Трої, надія та слава свого народу, впав на землю, смертельно поранений.

Вмираючи, Гектор знову благав Ахілла.

— Моє тіло... поверни його моєму народу для спалення. Не неси його до своїх кораблів, аби його з’їли собаки... Мої батьки заплатять за мене такий викуп, якого ще ніколи ніхто не платив... тільки, будь ласка...

Ахілл люто засміявся. У ньому не залишилось ані крихти поваги, милосердя, ніжності та людського співчуття.

— Собаки та птахи можуть забирати тебе!

— Глузуючи з мене, ти глузуєш із богів, — видихнув Гектор. — Твій кінець настане дуже скоро. Я бачу тебе біля Скейської брами, вбитого Аполлоном і Парісом...

Гектор помер.

Ахілл нахилився, щоб зняти з нього обладунки. Свої старі обладунки. Обладунки, в яких Патрокл бився й помер.

Підбадьорені виглядом найвидатнішого воїна Трої, що лежав мертвий у пилюці, ахейські воїни просувалися вперед у дедалі більших кількостях, а кожен із них прагнув завдати власного удару по тілу великого Гектора. Через тридцять років вони покажуть своїм онукам застиглі крап­лі крові на кінчиках своїх списів і мечів і вихвалятимуться своєю причетністю до падіння великого троянського принца.

Ахілл зняв пояс із талії трупа — військовий пояс, який Аякс дав Гектору, коли вони обмінювалися дарами після своєї дуелі. Яким ввічливим і джентльменським був той поєдинок! І як багато часу минуло відтоді.

Ахілл прив’язав один кінець пояса до щиколоток Гектора, а інший — до своєї колісниці. Взявши віжки, він погнав своїх коней назад до кораблів, тягнучи за собою тіло Гек­тора.

На горе Пріама та Гекуби, які спостерігали за тим, як тіло їхнього сина так жорстоко підстрибує на купинах і каме­нях рівнини Іліон на шляху до аргоських кораблів, було дивитися страшніше, ніж на будь-яке попереднє видовище цієї війни. Їхній славетний син помер, а з його тілом поводи­лися так безчесно. Вони не мали ніякої можливості очистити його та підготувати до благородного спалення й похо­вання.

Болісні ридання Гекуби дійшли до вух Гекторової дружини Андромахи. З жахливим побоюванням того, що можуть означати ці звуки, вона побігла до мурів і в ту мить побачила, як закривавлений труп її чоловіка тягнуть по землі.

— О, Астіанакте! — вигукнула вона до свого маленького сина. — Я більше не дружина Гектора, а ти більше не син Гектора. Тепер до кінця свого життя ми будемо вдовою та сиротою.

І всі жінки Трої заплакали разом із нею.