Троя

Голоси Єлени

Єлена теж спала. Вона була занурена в заплутані сни, коли Скейську браму було зруйновано. Проте звуки музики, що наближались, і несамовитий стукіт каструль і сковорідок, який лунав на вулицях, змусили її прокинутися. Покоївки, пажі та невільниці висовувалися з вікон, переповнені хвилюванням.

Етра увірвалася до її спальні з диким хвилюванням в очах.

— О, моя люба пані, підіть і подивіться, підіть і подивіться!

Єлена пішла, подивилася й подумала, що їй, мабуть, усе ще сниться якийсь дивний сон.

Залишок дня та початок вечора також промайнули як сон. Вона ще ніколи не була свідком такого шаленого святкування та бенкету. Глеки з вином і зерном, що зберігалися на крайній випадок у кожній коморі, були безтурботно відкриті. Запах щойно спеченого хліба наповнив палац і вулиці. За мурами міста вона чула безкінечну низку віддалених тваринних криків, поки троянці забивали все більше овець і волів. Музика та співи не вщухали. Троя збожеволіла.

Час від часу вона підходила до вікна й дивилася на море. Це справді була правда. Не видно жодного грецького кораб­ля. Скільки разів до цього вона дивилася туди й намагалася визначити, на якому з них могли бути жовто-чорні стяги Спарти.

Тепер Менелай повертався додому, і вона більше ніколи не побачить ані його, ані свою дочку Герміону. Єдине, що її чекало, — це незграбна увага Дейфоба та співчутливі усмішки Пріама, Гекуби й Андромахи зі словами: «Ми не звинувачуємо тебе, Єлено. Ми справді не звинувачуємо тебе». Але насправді вони мусили б це робити. Чому ж ні?

Того вечора вона робила все можливе, щоб мати такий же щасливий вигляд, як і решта королівської родини, але щойно вона змогла попрощатися на ніч, вона вислизнула до своїх покоїв, замкнувши двері на засув, аби уникнути вторг­нення п’яного Дейфоба. Її чоловіка, як вважалося, вона змушена його тепер називати. Її третього та найгіршого. Або четвертого, якщо рахувати Тесея. Це було ціле життя тому.

Тоді її брати були живі та врятували її.

Зі свого вікна вона могла бачити вуха того незвичайного дерев’яного коня. Вони стирчали над дахом. Це було дійсно найдивніше видовище.

Коли Єлена нарешті заснула, Афродіта прийшла до неї у дикому та яскравому сні.

— Богине, мені нічого вам сказати.

— От нахабна дитина. Зроби так, як я тобі накажу, і я назавжди залишу тебе у твоїй кислій матронській цнотливості. Але на цей вечір ти моя. Я не хочу бачити, як велика Троя впаде через такий підступний трюк.

— Що мені треба зробити? — простогнала Єлена, кидаючи голову на подушку.

Афродіта пояснила їй, і Єлена встала. До кінця свого життя вона так ніколи і не змогла зрозуміти, чи перебувала вона уві сні, коли ходила і розмовляла тієї ночі. Вона чула про людей, які могли плести, носити воду і вести цілі розмови, опинившись у пастці Гіпноса, тож це було цілком можливо. Вона, звичайно, воліла думати, що тоді перебувала уві сні.

Вона стояла біля кімнати Дейфоба і кликала, називаючи його ім’я.

Він відчинив двері й п’яно усміхнувся їй вдячною усмішкою.

— Мій любий чоловіче, я нехтувала тобою. — Він почав тягнути її до себе, але вона швидко відступила. — Спочатку я маю заспокоїти себе. Той величезний кінь. Я не довіряю йому. Ходімо зі мною, мій коханий. Давай роздивимося його ближче. Ходімо, ходімо!

Вони поспіхом вийшли з палацу й попрямували вулицями. Деякі пізні гуляки чалапали додому. Інші лежали п’яні й хропіли там, де впали.

— Це надто добре, щоб бути правдою, хіба ні? — мовила вона. — Для мене все це кричить про витівки Одіссея. А якщо всередині сховалися чоловіки? Я думаю, що, можливо, так воно і є.

— Ми шукали ознаки якогось виходу, — сказав Дейфоб. — Але він гладенький з усіх боків. Жодного люку.

— Ви не знаєте Одіссея.

— Тоді спалімо його.

— Є кращий спосіб. Пам’ятаєш, як я добре вмію імітувати голоси?

— Звичайно.

Усі в Трої дивувалися дару Єлени наслідувати міміку й голоси інших людей. Вона могла досконало відтворити голоси Гекуби й Андромахи, навіть голос хлопчика Гектора, немовляти Астіанакта.

— Так я їх і виманю. Овва, який же він величезний!

Над ними вимальовувався кінь, його золоті китиці, яскраві очі та срібно-бронзове оздоблення виблискували в місячному сяйві.

— Тпру, моя горда красуне, — зі сміхом сказав Дейфоб, а тоді підстрибнув, аби шльопнути коня по огузку.

Одіссей різко прокинувся.

Він почув, як навколо нього заворушились інші греки. Щось ударило коня біля його голови. Це був слабкий ляпас, але його було достатньо, щоб насторожити їх усіх. А тоді... Невже він збожеволів?

Його покликала Пенелопа.

— Одіссею, мій любий! Це я. Я тут. Виходь. Це я, Пенелопа, спускайся звідти і поцілуй мене, мій коханий.

Він напружився. Це було якесь чаклунство. Пенелопа часто розмовляла з ним у снах, але зараз це відбувалося наяву. Він витяг із-за пояса кинджал і різким рухом уколов себе в стегно. Він не спав. Це була реальність.

Ось вона кликала його знову.

— Мій любий...

Можливо, це був бог. Вони могли зазирнути всередину коня і дізнатися, хто там заховався. Це був голос Афродіти? Або, можливо, Артеміди? Хтось із них намагався врятувати місто, яке вони любили.

— Агамемноне, мій чоловіче, ти там? Це я, твоя мила Клітемнестра...

Одіссей видихнув із полегшенням. Це не могли бути боги. Вони усе бачили і мали б знати, що Агамемнон учора ввечері разом із ахейським флотом вирушив до острова Тенедос і не міг бути всередині коня. Він та решта грецьких армій мали вже пливти назад і бути близько до троянських берегів, якщо вони ще не висадились і не готуються до атаки.

Одіссей дозволив різкому «ш!» зірватися з його вуст, це мало попередити інших, щоб вони мовчали.

— Діомеде? Це я, любий чоловіче, твоя Егіалея170. Спускайся, це цілком безпечно.

170 Друга дружина Діомеда. Назву «егіалея» з достатньою у цьому випадку неповагою наука нещодавно дала тридцяти різним видам гнойових жуків.

Одіссей почув, як Діомед, який сидів через двоє чоловіків від нього, вилаявся собі під ніс, але загалом мовчав. До них долинали нові голоси, які благали, чарували, спокушали. Чоловіки трималися стійко, доки...

— Антікле, мій любий, це твоя Лаодамія. Спустись і поцілуй мене. Мені так багато потрібно тобі розповісти. Наш син зараз вже зовсім маленький чоловічок; ти не уявляєш, що він зробив...

Антікл здивовано скрикнув. Одіссей ущипнув його за руку й прошипів, щоб він мовчав. Антікл був наймолодшим із тридцяти чоловіків усередині коня, він був хоробрий, як лев, але також відомий своєю імпульсивністю.

— Антікле? Ти знаєш, що це я. Як ти можеш бути таким жорстоким? Хіба ти мене більше не любиш?

Антікл почав вигукувати її ім’я, проте Одіссей миттєво затиснув його рота рукою і тримав її там. Він відчував гаряче дихання юнака та його приглушені спроби закричати. Він натискав усе сильніше й сильніше. Антікл смикнувсь і спробував звільнитись, але Одіссей був міцним горішком. Коли він упевнився, що Антікл заспокоївсь і більше не чинить опору, було вже запізно. Антікл був мертвий. Одіссей задушив у ньому життя.

Внизу, на рівні вулиці, Дейфобу ставало нудно. Йому хоті­лося вкласти Єлену в ліжко.

— Там нікого немає. Давай повернемося до палацу.

Він узяв її за руку і потягнув назад.

Коли вони увійшли до палацу, сон чи гіпнотичний транс Афродіти, чи що це було, що оповило її своїми сітями, покинув її, Єлена раптом усе усвідомила й зрозуміла, що вона дуже змерзла, і неабияк розлютилася. Дейфоб тягнув її до своїх покоїв, але вона з усієї сили вдарила його по обличчю й побіг­ла сходами до своїх кімнат.

«Я ледь не зрадила їх усіх... — сказала вона собі в розпачі. — Хіба я не зробила вже достатньо шкоди?»

Якщо всередині коня справді були люди, то це могло означати лише те, що грецькі кораблі, мабуть, стоять у морі десь неподалік і мають повернутися цієї ж ночі. Вона поставила запалену лампу біля свого вікна, що виходило на море. Провела руками над полум’ям, сподіваючись, що це може бути сигналом. Десь там чекає Менелай, щоб прийти й забрати її додому.

Додому! Чи існувало взагалі колись таке слово?

Всередині коня Одіссей напружено прислухався. Знизу не долинало жодного звуку. Він наважився тихо заговорити, рівно настільки голосно, щоб усі всередині його почули. Йому здалося, що його голос прогуркотів у печерному череві.

— Все йде за планом. Мабуть, уже середина ночі. Згоден?

— Згоден, — прошепотів Діомед. — Час настав.

— Епею, розкривай пастку.

Одіссей почув, як Епей тихо зістрибнув із лави. Почулося дряпання, а потім скрип. Під ними відкрився довгастий люк, звідки з’явилося світло. Одіссей почув човгання та скреготіння, яке, як він знав, мало означати, що Епей витягає драбину. Ехіон, син Портея, видав тріумфальний крик і стрибнув униз.

— Зачекай! — прошипів Одіссей. Драбину ще не було закріплено. Ехіон провалився в люк. Вони почули, як його тіло з нудотним хрускотом вдарилось об кам’яні плити на вулиці.

«Ідіот!» — подумав Одіссей. Коли він побачив, що Епей успішно спустив драбину, то терміново пошепки усіх попередив:

— Спускайтесь організовано і по черзі.

Вони знайшли Ехіона, який лежав безладною купою зі зламаною шиєю.

Він помер миттєво.

— Погана прикмета? — спитав Діомед. — Це знак?

— Знак того, що дурні падають на голову, — сказав Одіссей. — А тепер подивімося на вас усіх.

Вони вишикувалися, розминаючи свої занімілі й змучені ноги та спини, двадцять вісім, які вижили з тридцяти.

Менелай, Ідоменей, Діомед, Неоптолем і Аяс виступили вперед, щоб приєднатися до Одіссея, старші командири відокремили себе від інших воїнів. Нестор благав, аби йому також дозволили залізти в черево коня, але вони зі сміхом сказали йому, що його хрипи та гучний скрип його старих кісток попередять троянців про їхню присутність іще на самому початку. Наймолодших і найсильніших обрали для того, щоб створити основний загін для вторгнення.

— Ви всі знаєте, що робити, — сказав їм Одіссей, вихоп­люючи свій меч. — За роботу.