Троя

Стережіться греків

Світанок

Щоранку, коли Еос, сестра Геліоса-сонця та Селени-місяця, широко відчиняла перлинну браму свого Східного палацу, вона молилася про те, щоб цей новий ранок освітив день перемоги Трої. Її чоловік, брат Пріама Тітон, був принцом міста. Саме по цьому самому піску, на якому вже десять років стояли чорні кораблі ахейських загарбників, вони з цим сліпучим смертним красенем гуляли в перші дні свого кохання. Їхній син Мемнон поліг смертю хоробрих у бою, борючись за троянську справу; його зарізав жорстокий Ахілл неподалік від того самого берега. Еос ненавидить греків і бажає приховати від них чарівні відтінки світанку, спалахи кольорів коралів і персиків. Проте така її доля — осяювати небо і для мерзенних, і для чесних людей рівною мірою.

Щоранку втомлених охоронців на фортечних мурах Трої змінюють свіжі загони вартових. Щоранку прибулий капітан запитує у того, хто йде, чи помітили вартові за ніч щось, про що варто повідомити.

Щоранку відповідь була однаковою.

До сьогоднішнього ранку.

Цей ранок, саме цей ранок із усіх інших ранків, був іншим. Роботу Еос іще не було завершено, і світ усе ще перебував у сутінках, коли новий загін вартових досяг вершини міських мурів.

Вони здивувалися, коли побачили, як весь загін нічної варти скупчився на краю зубчастої стіни і дивився на рівнину.

— Що там таке? Що ви бачите?

— Нічого! — пролунала відповідь.

— Нічого?

— Я маю на увазі, що ми нічого не бачимо. Нічого.

— Ще темно.

— Раніше ми бачили там багаття. Величезні багаття, але вони згасли.

У небі починають з’являтися перші промені сонця, і на рівнині стають видимими якісь слабкі обриси. Поки вони вдивляються і намагаються розібратись у формах, які повільно виникають, у них починають боліти очі. Але кожна хвилина приносить трохи більше визначеності.

— Чому я не бачу силуетів кораблів?

— Що це за величезна фігура?

— Раніше її там не було.

Далеко на сході брама світанку нарешті повністю відчинилась, і ледь помітні смуги світла тепер освічують небо над містом. Повільно, так повільно, що, здається, зір хтось обма­нює, відкривається дивовижна правда.

Капітан нічної варти кидається до великого бронзового дзвона й замахується дерев’яною палицею, щоб підняти тривогу.

Троянське населення було так само добре навчене, як і солдати. Під звуки великого дзвона люди починають збиратися в узгоджених пунктах збору. Ніхто не кричить, не сперечається, не кидається з одного боку в інший, як це роб­лять налякані коні, не застигає посеред вулиці. Гектор, який уже давно встановив чіткий порядок дій у такій ситуації й особисто тренував містян, пишався б ними, коли б побачив, якими вони були спокійними та розсудливими у цю мить, коли вперше задзвонив дзвін.

Дейфоб і Кассандра першими з королівської родини дістаються вершини валів. Сам Пріам приходить трохи пізніше, розпатланий і задиханий. Загін вартових усе ще дивиться на рівнину, тож маршали та герольди змушені привернути їхню увагу й сповістити про прибуття королівських осіб.

— Що сталося? — запитує Пріам. — Штурм? Пожежа? Драбини?

— Ходіть подивіться, батьку! — кричить Дейфоб.

Пріаму допомагають піднятися на найвищу точку муру.

Під ним простягається рівнина Іліон. Десять років війни пошарпали, розірвали та розкидали величезні ділянки колись родючої землі. Пріам підводить свій погляд. Річка Скамандр виблискує у променях вранішнього сонця, а далі...

Пріам недовірливо кліпає очима й знову дивиться на рівнину.

Там немає нічого.

Грецький частокіл було знесено.

Весь табір, хатини, намети, огорожа — все згоріло.

Він бачить дивний обрис якоїсь фігури, але не може розрізнити, що це таке.

Проте ворожі кораблі пішли, всі до останнього.

Пріам настільки звик до їхньої присутності на березі моря, що їхня відсутність має вигляд рани, жахливого шраму. Без них берегова лінія здається покинутою та порожньою.

Пріам дивиться та дивиться, він онімів від подиву та ще чогось. Невже це страх? Він розуміє, що те, що він відчуває, — це маленька підозра на невеликий клаптик надії. Чи сміє він сподіватися? Сама думка про надію наповнює його страхом. Він побачив і вистраждав надто багато, щоб покладатися на надію.

Він повертається до Дейфоба.

— Невже вони... Де вони?

Дейфоб широко посміхається і навіть наважується поплескати царя по плечу.

— Вони вирушили додому, батьку! Греки вирушили додому!

Він починає танцювати навколо ошелешеного старого.

Пріам відштовхує сина і знову дивиться на рівнину. Він звертається до свого радника і друга Антенора:

— Що це там, що це за фігура, яка вимальовується над скелями біля берега? Мої старі очі не можуть її розгледіти. Що це може бути?

Кассандра виходить уперед і смикає свого батька за мантію з криками:

— Це смерть! Смерть!

Антенор кличе капітана варти.

— Відправ загін до ахейського табору. Скажи їм ретельно все обшукати і доповісти.

Пріам звертається до натовпу людей, який зібрався на зубцях муру, щоб спостерігати це видовище.

— Тут дуже прохолодно, — каже він. — Думаю, що було б непогано, якби ми всі спустилися вниз і трохи поснідали, поки чекатимемо подальших новин, гаразд?

Під час сніданку Пріам зовні має спокійний вигляд. Він каже Гекубі, що не може повірити в те, що він уже прокинувся.

— Хіба це можливо? Після всіх цих років? Що вони просто підуть?

— Ми всі про це молилися, мій коханий, — каже Гекуба. — Можливо, боги нарешті почули нас.

— Але чому саме зараз?

— А чому б ні? Боги знають, що ця війна зробила з Троєю. З нами. Ти хороший чоловік, Пріаме. Злі люди жили більш щасливим життям і ніколи не були змушені ховати стількох своїх синів. Така несправедливість є образою для устрою всього світу. Богам знадобилося багато часу, щоб схилити терези на нашу користь, але це не менше, ніж те, на що ми заслуговуємо.

Саме у цю мить галас у проході зовні сповіщає про повернення розвідувального загону. Вривається їхній капітан.

— Ваша величносте, вони пішли! Вони справді пішли. Жодного грека не залишили позаду. Хоча ні, мілорде, це не зовсім правда. Там є... Ми натрапили на...

— Віддихайся, чоловіче, — каже Пріам, — і розкажи нам, що ви знайшли у таборі ахейців.

— Ахейський табір — більше не табір. Його більше немає. Його розкопали, спалили, покинули. Ми знайшли там лише одного чоловіка. Ми залишили біля нього охорону, оскільки разом із цим чоловіком ми знайшли... — Капітан замовкає, не в змозі стримати усмішку. — Ваша величносте, ви ніколи не здогадаєтеся, що ми там знайшли!

— Не грайся в ігри зі своїм царем. Кажи вже, чоловіче! — гаркає Дейфоб. — Скажи нам простими словами, що ви там знайшли.

— Простими словами, ваша високосте, — каже капітан, перебуваючи у надто ейфорійному стані, щоб його засмутив різкий тон Дейфоба, — ми знайшли... коня.

— Я впевнена, що в цьому немає нічого такого дивного, — каже Гекуба.

— Але ж є! — каже капітан, продовжуючи всміхатися. — Це кінь, якого ви ще ніколи не бачили у своєму житті. Кінь, — він показує на стелю, — кінь заввишки з цей будинок. Кінь із дерева!