З часів неволі. Сосновка-7

Два постулати Хаїма Берковича (Аксельрод і Беркович)

За тиждень мене перевели до великої довгої камери. У камері стояло два ліжка одне попри одне вздовж стіни і третє — навпроти, перпендикулярно до них. Воно було порожнє. Біля ліжка — довгий дерев’яний стіл. За столом сидів високий гладкий чоловік років 45–50 явно єврейської національности. Його костюм, черевики, сорочка, плащ були найкращої якости.

— Добридень! — привітався я.

— Здравствуйте! — відповів пожилець, зиркнувши на мене, й відразу ж повернувся до своєї книжки.

— Моє прізвище Лук’яненко, — почав я. — Сидів у 32-й камері. Мене вже судили. Нас судили сімох чоловіків за український націоналізм. Понад два місяці ми чекали на касаційний розгляд справи у Верховному Суді України. Нещодавно повідомили рішення і тепер, мабуть, скоро спрямують до концтабору. А як ваше прізвище?

— Аксельрод, — сухо відповів той.

— Вас іще не судили?

— Ще не судили. Які питання ще вас цікавлять? — не дивлячись на мене, буркнув Аксельрод.

— Ах, он ви як?! Тож скажу: не почуєте від мене жодного запитання щодо вашої справи. Я не з тих, хто лізе в душу. І загалом я прийшов не до вас, а в камеру. І не сам прийшов, а мене привели. Коли б не привели, я б і не бачив вас.

Переночували мовчки. Назавтра під час вранішньої перевірки новою зміною чергових я звернувся до офіцера:

— Громадянине капітане, мене вже засудили. Засудженим дозволено читати газети. Тут у камері людина під слідством. Їй не дозволено газети. Прошу розв’язати цю суперечність і надати мені газети.

— Я доповім начальнику слідчої тюрми, — пообіцяв капітан.

Аксельрод не заявляв ніяких клопотань. Після 10 години ранку його забрали до слідчого, а незабаром і мене викликали до начальника тюрми. Я повторив йому своє клопотання.

— Слухайте, Лук’яненко, ми не можемо давати вам до камери газети, бо це не дозволено, — сказав начальник тюрми.

— Але ви і не можете позбавити мене права читати газети, бо таке право дає засудженому закон.

— Закон необхідно виконувати, але щоб не на шкоду інтересам держави.

— Я вже півроку не читав газет, дуже відстав від подій, мені хочеться надолужити пропущене і того наполягаю забезпечити мене газетами.

— Гаразд, засуджений Лук’яненко, ми задовольнимо ваше клопотання: вас виводитимуть до іншої камери і приноситимуть туди підшивку газет. Яку вам принести: “Известия”, “Советскую Украину”, “Правду”?”

— А українською мовою тюрма не передплачує газет?

— Ні, не передплачує. Знаєте, у нас більше читають російською.

— У вас не тільки читають, у вас і думають по-російському. І служать не Україні, а Москві.

— Ви закінчили Московський університет, жили півтора десятки років у російському середовищі і російську мову знаєте не згірш за самих росіян, а тут за весь період слідства не вимовили по-російськи жодного речення. Це дуже яскравий показник глибини ваших національних переконань. Знаєте, я гадаю, що радянська влада зробила помилку, що скасувала вам смертну кару, — роздратовано прошипів начальник тюрми.

— Дякую за відвертість. Ви, ясна річ, знаєте, що в історії, зрештою, перемагає справедливість. Вона не на вашому боці. То ж накажіть, щоб мені дали підшивку “Известий”.

Мене відвели до камери. Аксельрод лежав боком у дорогому костюмі, обкутавшись своїм дорогим плащем. Він не спав. На звуки висунув голову з-під плаща, глянув і знову сховався у плащ.

Минуло кілька днів. Мене виводили до окремої камери, давали підшивку газет і замикали до обіду. Кілька разів виводили після обіду — до вечері.

Згодом до камери посадили третього. Він просив називати його Хаїмом Берковичем. Був балакучий. Розпитував про мою справу і ще охочіше розповідав про себе. Що з його розповідей було правдою, бозна. Казав, що сидить у Дрогобицькому кримінальному таборі за коштовний камінь. Розповідав про операції з золотом і коштовним камінням, про знайомих у цій справі євреїв з Харкова, Одеси, Дніпропетровська. Це було страшенно далеке від мене і мене зовсім не цікавило. А ось філософія його мене вразила. Вразила своїм змістом, своєю відвертою прямотою. Суть її ось у чому.

Перший постулат

Абсолютна більшість людей, що ходять поряд вулицями, — цілковиті дурні. Вони не знають, що таке життя. Вони шукають у житті справедливости, гуманного ставлення до інших і тому подібних химер. Вони сліпі й не бачать основної цінности, що існує на землі — золота і коштовного каміння. Оці предмети вирішують усе. З їхньою допомогою можна здобути владу (вплив на людей), матеріяльний достаток (незалежність) і насолоду, завдяки доступності найвродливіших дівчат.

Другий постулат

Люди, які заповнюють вулиці і з-поміж яких ми ходимо, абсолютні нікчеми — хробаки. Вони десятиріччями гнуть спини на буряковому лані та за токарним верстатом. Та що там десятиріччя — вони все життя, доки є сила, порпаються у землі та металевих стружках, заробляють копійки і ніколи за все своє життя не вдягнули путнього костюма, пальта, черевиків, ніколи не з’їздили до Криму подивитися на природу й отак собі побайдикувати в своє задоволення. Вони їдять примітивну грубу їжу з різних третьосортних харчів та п’ють просту горілку і вино за руб двадцять. Вони ніколи не були в хорошому театрі й не бачили жодної талановитої художньої картини. Це люди, що не знають нічого витонченого й піднесеного. Вони — хробаки.

Я запитав його:

— А ви все це мали? Маєте витончену душу й зазнавали насолоди від витончених речей?

— Так, звісно, я так жив. Це справжнє життя!

— А тепер в тюрмі вже п’ятий рік!

— Закінчу п’ятий рік і вийду на волю.

— І знову займетеся перепродажем коштовного каміння й золота?

— Так. Займуся. І, може, колись знову попадуся. Але доки попадуся, житиму справжнім життям, буду людиною, а не хробаком? Я вважаю виправданим платити оцими шматками неволі за те чудове життя, яке я мав на волі.

— Вас не мучить совість, адже суспільство вважає вас антисоціальною людиною?

— Мені наплювати на думку тих хробаків! Натовп ви називаєте суспільством, але коли я підходжу до будь-кого одного з цього, так званого суспільства, показую добру суму грошей і прошу зробити мені послугу, то ніхто з них не ставить зайвих запитань, наприклад, про походження цих грошей, не звертає уваги на мій єврейський вид, а мерщій бере гроші й робить те, що мені треба. То що ж таке суспільство? Це скопище окремих нікчемних людей.

— Проте вас хтось зловив і посадив до заґратованої клітки, — кажу йому.

— Ну, загалом, я сиджу не в тюрмі, а в таборі і живу в ньому краще, ніж більшість на волі! А щодо того, що хтось мене зловив… Зловило мене не суспільство, а люди, які вийшли з суспільства, піднялися над ним і використовують людей із цього суспільства для створення собі доброго царського життя. У мені вони бачать конкурента, ось і посадили. Я не зазіхаю на їхню владу. Я зазіхаю на їхній добробут. Адже золото й коштовне каміння купує не народ, а заможні люди з влади, торгівлі, промисловості. Вони, назвавшись державою, хочуть самі регулювати рух коштовностей, а тут знайшовся якийсь Хаїм Беркович і плутається у них під ногами. Прибрати його з дороги! І мені дають 5 років. Ви ж зазіхаєте на їхню владу, тому вам дали 15 років.

— Ви розумієте владу в суб’єктивному сенсі як таку, що належить окремим іншим людям, у яких я хотів її вирвати, щоб узяти її собі. Це не так. У такому сенсі я до влади не прагнув. Я бачив принизливе становище України в Союзі. Це несправедливо. Я хотів виправити цю несправедливість. Я хочу міняти весь державний і суспільний лад задля добра одиниці. Ви не хочете міняти несправедливий лад. Ви пристосовуєтеся до нього задля особистих інтересів. Це називається егоїзмом.

— Шановний Лук’яненко, — патетично виголосив він, — ви гадаєте, що дошкулили й образили мене. Зовсім ні. Просто ви показали, що піддалися навіюванню і, як і всі вуличні хробаки, сприймаєте словесну мішуру, вигадану розумними людьми. А розумні люди — це переважно наші люди — за суть справи, замість того, щоб розуміти їхнє маскувальне призначення: розумніші це вигадали для навіювання трудящим масам. Мета цілком прагматична: обрані, щоб уникнути неприємної фізичної праці і організувати собі добре життя за рахунок трудящих, придумали слово егоїзм і прищепили його їм. Хай думають, що дбати про себе — це погано, аморально. З такою свідомістю вони безболісно передають частину своєї праці різним обраним — справжнім егоїстам.

— Так може думати людина, для якої ця земля і її люди не є дорога і мила батьківщина, а місце тимчасового проживання.

— Ви ідеаліст. Подивіться на себе. Ваш костюм… ну так собі, середній, рублів за вісімдесят-сто. А погляньте на костюм Аксельрода — це ж шик і верх досягнень текстильної промисловости світу! Чоловік умів організувати своє життя. Знаєте їхню справу?

— Ні. Лише дещо можу здогадуватися з реплік наглядачів.

— Аксельрод — керівник крупного підпільного підприємства. Їх арештували, аж 18 осіб! Сам він з Чернівців. П’ять головних керівників діяли у Львові, Чернівцях, Одесі. Мали зв’язки з Кримом, Москвою, Кавказом. Їхні підприємства випускали продукції на мільйони рублів. Він використовував літак вільніше, ніж ви автобус. Захотів у Крим на пляж, сів у літак і полетів. Покупався, позагоряв, і назавтра сів у літак і примчав до Львова. Захотів на закриту виставу до Московського театру, де, знаєте, голі дівчата танцюють, сів у літак, прилетів до Москви, побув вечір і побавився ніч з дівчатами, потім відіспався й назавтра літаком перелетів до Чернівців. Ви жили коли-небудь так, щоб могли витягати з кишені грошей стільки, скільки хочеться? Не жили. Тож ви й не знаєте смаку життя!

— Як ви думаєте, скільки років йому доведеться сидіти за таке розкішно-розпусне життя? — цікавлюся.

— Стаття Кримінального кодексу передбачає кару до страти, але він відкупиться. Якщо не повністю звільнять, а дадуть строк, то потім перегляд за переглядом справи буде зменшувати строк, заки зійде нанівець, — зі знанням справи сказав Хаїм Беркович.

— А якщо розстріляють?

— Так він же жив! Його життя впродовж п’яти-семи років — це таке багате життя! Воно наповнене для нього владою, авторитетом, величезними грішми й можливостями. Воно таке яскраве й чудове, що кращого вже й уява не може створити. Воно більше варте від шістдесятирічного порпання в брудній землі чи нудного стукання рахівницею в звичайній заводській бідній конторі.

— Це було б здорово, по-орлиному, коли б за цим не стояв егоїзм, який за критичних ситуацій людей роз’єднує.

Хаїм Беркович нічого не відповів на це. Я встав і пішов до дверей, відтак повернувся і покрокував у бік Хаїмового ліжка. За пару метрів до нього розвернувся і знову рушив до дверей. Рухаючись маятником туди-сюди, дивився у підлогу і все думав і думав про розмову з цим новим співкамерником. Чого в ньому більше: єврейського егоїзму? емігрантської зневаги до тубільного населення? цинізму? Зрештою, — просто правди?

Кілька днів поспіль мене виводили до окремої камери читати підшивку газет. Повертаючись, казав про це своїм співкамерникам, розповідав якусь цікавинку з газети чи щось із політичних подій. Аксельрод не виявляв цікавости. Може тому що недавно сам зі свободи, тож старі новини його не обходили, а Хаїм слухав уважно.

Якось, заходячи до камери, я помітив, що співкамерники, зиркнувши на мене, різко припинили жваву розмову. “Чого б це? — подумав. — Що, вони бояться мене?”

За кілька днів мене вивели з камери нібито до підшивки газет, а привели до кабінету начальника управління КДБ полковника Шевченка.

— Добрий день! — привітався я.

— Добрий день! — відповів Шевченко — Ну, як поводить себе ваш підопічний?

— Мій підопічний?! — здивовано перепитав я.

Шевченко, не давши мені отямитися, продовжив:

— Ми заарештували велику групу, що підривала економічну могутність Радянського Союзу. Аксельрод один із організаторів групи. Вони створили у Львові паралельно з державною фабрикою і під її прикриттям свою окрему фабрику. Продукцію цієї фабрики продавали, вели облік окремо і весь прибуток забирали собі. Таку ж фабрику створили у Чернівцях і ще деяких містах. Активно розширювали свою підпільну підприємницьку діяльність. Втрати від їхньої діяльности для держави величезні.

— Втрати? Величезні? Вони випускали добру продукцію? Їхня продукція знаходила покупців? Яку зарплату отримували трудящі на цих підприємствах? — спитав здивовано я.

— Вони випускали добру продукцію, у магазинах вона не залежувалася, робітникам платили у два-три рази більшу зарплатню, — відказав Шевченко.

— Вони зуміли підвищити продуктивність праці на цих підприємствах? — знову перепитав я.

— Так, у них вища продуктивність праці. Більша зарплата дала можливість припинити розгардіяш і підвищити дисципліну.

— Так це ж добре!

— Нічого собі “добре”! — щиро подивував начальник. — Це ж підриває засади нашої соціялістичної економіки! Робітники, які виконують одну і ту ж роботу на державному і приватному підприємствах, на останньому отримують утричі більшу зарплатню. Вони подумають, що соціялістична система гірша, а справа ж у тому, що підпільне підприємство не платить податки. Воно фактично грабує державу.

— Так, платити податки всі зобов’язані. Але в них вища продуктивність праці, а це головне.

— Допустити таку діяльність означає дозволити грабувати державу і стати на шлях повзучого повернення капіталізму. Це контрреволюція, і ми її не допустимо! Між іншим, що читає Аксельрод?

— Ви знову за те саме: то мій підопічний, то що читає. Не вийде цей номер у вас. Батько й мати мене виховали в любові до чесности, правди і ненависти до сексотів. Підслуховувати й доносити — підло. І ці методи ви, українець, використовуєте проти України! Полковницьке звання заробили на придушуванні прагнення України вирватися з-під влади Москви! А ці ваші москалі Сергадєєв, Денисов аж палають ненавистю до мене і всіх таких, як я. Та що я кажу “ваші” Сергадєєв, Денисов?! Це ви їхній! Вони захищають ось тут у Львові, в Галичині московські імперські інтереси. А ви їм допомагаєте. Це про вас Шевченко писав: “Раби, підніжки, грязь Москви…”

— А ще носите прізвище нашого пророка! Не ганьбили б! — з обуренням виплеснув я.

— Диви, як розійшовся! — сказав Шевченко зло з притиском. — Два місяці тому сидів смирно! А тепер який сміливий став! І так обдурив нас!

— Ну, та ви в цій тюрмі таки багато чому мене навчили! — знову огризнувся я.

— Шкода, що Верховний Суд повірив тобі і скасував смертну кару. Я знав, що ти не виправишся і вимагав розстріляти, а вони в Києві повірили і залишили живим. Ну та нічого, час і стіни тюрми зроблять своє. Хочеш руйнувати радянську владу, а будеш зміцнювати її своїми ж руками. Ми вміємо будь-кого примусити працювати на нас.

Він покликав наглядача і гаркнув:

— Відведіть!

Коли я відчинив двері великої камери, мої співкамерники сиділи поряд і щось жваво обговорювали. Побачивши мене, Хаїм Беркович шепнув щось Аксельродові і відсунувся від нього.

Ага, блиснула у мене думка, так ось яку схему тут здійснюють чекісти: я ходив до вільної камери читати газети, а Аксельрод думав, що в цей час я розповідаю чекістам про нього. Він сприйняв мене за сексота! Мене пройняв сором, і я весь почервонів від думки, що так можна було про мене подумати.

“А роль Хаїма?” — думав я. Коли наглядач відчиняв двері, щоб завести мене до камери після читання газет, Хаїм і Аксельрод завжди щось жваво обговорювали і коли я опинявся в камері, розмова тут же припинялася. Вони обоє мені не довіряють. Либонь, Хаїм, спрямовуючи підозріння Аксельрода у мій бік, зумів викликати довіру до себе. То хто ж він і хто я в цьому трикутнику? Агов, та все ясно: Хаїм — сексот, “квочка”, а я — громовідвід! Цю роль чекісти відвели мені від самого початку і з цією метою посадили мене до цих двох євреїв. Аби відвести підозри від Хаїма, його поселили після мене. Мене виводили з камери на моє прохання. Я й не здогадувався, що мою відсутність можна було подати так, буцім я ходив доносити на Аксельрода. Будучи “громовідводом”, об’єктивно допомагав Хаїмові втертися в довіру до Аксельрода, тобто допомагав чекістам. А чорти б вас побрали!

Примітка: Уже в концтаборі, завдяки розповідям членів Українського національного комітету (УНК), чимало з яких сиділо з членами групи Аксельрода, у мене вимальовувалася така картина: Аксельрод і ще кілька десятків людей розгорнули мережу нелегальних цехів біля державних фабрик і під їхнім прикриттям. Вони не були приватні, але діяли окремішньо — робота в них була організована добре, продуктивність праці постійно зростала, зарплата робітників у два-три рази перевищувала зарплату на державних підприємствах. Мережа нелегальних цехів швидко зростала. Керівники отримували фантастичні гроші і жили по-королівськи. З кількох десятків арештованих судили 18 осіб. П’ятьох, у тому числі й Аксельрода, стратили. А Хаїм Беркович, як виглядало, — це “квочка” з Дрогобицького карного табору, яку Львівський КДБ використовував уже не раз і супроти українських націоналістів. Родом він нібито з Харкова. Наглядачі ніколи не називали його інакше як “Беркович”, тож невідомо, чи ще його прізвище, чи це по батькові, чи якесь псевдо?

Наступного дня у вранішньому обході камер брав участь начальник слідчої в’язниці, я звернувся до нього:

— Громадянине начальнику в’язниці! Ви держите мене, засудженого, зі звинуваченим Аксельродом, який не є засудженим. Це порушення закону. Ви не маєте права тримати в одній камері засуджених із не засудженими, тому я вимагаю перевести мене з цієї камери або інакшим способом нас розвести. По-друге, навіщо ви тримаєте мене в слідчій в’язниці? Яка причина? Прошу відправити мене звідси.

— Поспішаєте в зону? Ще насидитесь! А щодо того, з ким в одній камері вам бути, то ми знаємо краще. І не вчіть нас радянських законів. Подивись, — обернувся він до наглядачів, — зрадник батьківщини, злочинець хоче вчити нас законности — зверхньо і злостиво відповів начальник.

За кілька днів мене перевели до одиночної камери. Черговий офіцер сказав, що, мабуть, скоро відправлять на етап.

— Хотів би побачитися з дружиною перед від’їздом, — звернувся до офіцера. — Та й речі ж деякі потрібно взяти в дорогу. Як це зробити?

— Про побачення напишіть заяву начальнику тюрми, — порадив черговий офіцер. — І окремо напишіть дружині список речей, які ви хочете взяти. Ми передамо записку вашій дружині і те, що можна, дозволимо.