З часів неволі. Сосновка-7

Жертва легковірности

Ми з Віруном чекали приїзду Василя Луцьківа. Затримка його на кілька місяців у Львівському КДБ була зрозуміла — зламавшись у час попереднього слідства, він пішов на поступки КДБ далі і, очевидячки, дав згоду на співпрацю. І тепер КДБ використовує його в слідчій в’язниці. У розмовах з табірними друзями я припускав ці думки щодо Луцьківа, а Вірун у це твердо вірив. Таке припущення висловлювали у вузькому колі своїх друзів, проте дух підозріння до майбутнього пожильця зони вже сформувався.

І ось Луцьківа привезли. Трохи вищий за середній зріст, доброї статури, молодий і бадьорий. Я був на роботі, тож у день приїзду Луцьківа не міг прийти до нього. Прийшов наступного дня. Привітався, проте доволі холодно і запропонував вийти з барака, поспілкуватися наодинці.

— Василю, навіщо ти розповів слідчому нашу розмову про зброю? — питаю його.

— Я ж сказав, що ти був проти озброювання нашої організації.

— Але ти розповів, що я вважав за необхідне проникати в армію і проводити роботу серед військових?

Луцьків помовчав.

— Ти чого мовчиш? Навіщо ти навів чекістів на програму? Ти ж її добре заховав у мішок з борошном. Навіщо віддав їм програму?

— Майор Сергадєєв розповів, що ти — американський шпигун. Коли ти служив в Австрії, тоді ти зв’язався з американською розвідкою. У вашому полку був убитий старший лейтенант. Ти був причетний до цього вбивства. І в наступному власне за завданням американської розвідки ти приїхав на Львівщину і організував нас для антирадянської діяльности. А для чого б іще ти з’явився на Львівщині: батьки твої на Чернігівщині, дружина на Хмельниччині? На Львівщині в тебе нікого не було, отже, приїхав за завданням ЦРУ.

— Що тобі ще розповідали про мене? — з неприхованим роздратуванням питаю його.

— Багато разів із подробицями переповідали про твою шпигунську діяльність.

— Ти повірив цьому?

— Повірив.

— І вирішив допомагати чекістам викривати американського шпигуна?

— Не тільки це.

— А що ще?

— Одного разу той високий-високий мент, що часто стояв на коридорі (ти ж його знаєш), веде мене до кабінету слідчого. Вже було недалеко до кабінету, коли в лівій камері когось ріжуть: такий, знаєш, глибокий несамовитий грудний крик і хропіння таке, як буває, коли дорізують кабана. Явно було, що зажимають рота, щоб не виривався крик. Мент мене зупинив, через хвилинку повів далі. Двері камери були ледь прочинені. Я зиркнув туди, а за порогом свіжа калюжа крові. Мент питає: “Хочеш подивитися на свого дружка?” “Ні, — кажу, — не хочу!” “Тоді ходімо”, — каже. І завів мене до кабінету слідчого. Коли я переступив поріг, праворуч і ліворуч від мене виявилися менти. Слідчий підходить до мене впритул і сичить просто в очі: “Ти чув, що ми зробили з твоїм посправником? І з тобою буде це саме! Чуєш, це саме! Завтра о цій же порі! Якщо не допоможеш розкрити шпигуна Лук’яненка і всю вашу зрадницьку групу!”

Ми ж з тобою були за самостійну Україну, але про жодне ЦРУ мови не було, і я не збирався продаватися американцям разом з тобою.

— Ти дурень! І ти почав підписувати протоколи слідчого, не читаючи?

— Так.

— А потім ти дав підписку на співпрацю?

— Левку, я тобі все розповім, але не розповідай людям. Хай вони не знають. А тобі я буду все розповідати.

— Навіть коли б я погодився мовчати, від людей це не сховаєш. Люди розумні й досвідчені. Своєю поведінкою ти сам викриєш себе. Та й я ховати тебе не буду, бо це б означало, що я дію в інтересах КДБ супроти націоналістів. Я на це не піду. Навіщо ти продав свою душу?

— Вони обіцяли мене випустити. Казали, що їм потрібна моя допомога у викритті тебе — шпигуна, лише до суду, а потім мене випустять. Коли мене посадили разом з вами на лаву підсудних, я здивувався, а коли засудили на 10 років, то попросився на розмову з Сергадєєвим і висловив йому своє обурення і здивування. Він мене заспокоїв. “Каже, — не турбуйся, — ти сидіти не будеш. А що присудили до 10 років, то так і треба — це про людське око, бо треба ж, щоб інші шестеро не здогадувалися. І попросили, щоб я посидів з Романом Гурним. Я погодився. А коли слідство у справі Українського національного комітету скінчилося, вони мене не хотіли випускати. Тоді я сказав Сергадєєву, що мене вже пора випускати. Він почав мене просити, щоб я їм ще трохи допоміг у концтаборі. Каже: “Там, у концтаборі в Сосновці навколо Лук’яненка формується активна націоналістична група. Для радянської влади дуже важливо знати її плани, тож прошу тебе допомогти. Ти запевняв КДБ, що ти не проти радянської влади, чи, може, ти тепер уже став на антирадянські позиції?” — питає. “Та ні, — кажу, — я не проти радянської влади”.

— В такому разі, — каже, — ти розумієш наше бажання нейтралізувати антирадянські наміри Лук’яненка. І ніхто краще тебе не зможе слідкувати за його діяльністю.

— Ну а ви ж обіцяли, — кажу йому, — випустити мене після закінчення слідства у справі Гурного?

— Бач, ми надіялися, що Лук’яненко припинить свою антирадянську діяльність у таборах, а він не припиняє. Якби він припинив, ми б тебе випустили. Фактично він тебе держить в ув’язненні. Ти поїдеш у зону і як тільки доб’єшся припинення ним підривної діяльності, так і вийдеш на волю.

— А що вони ще казали?

— Казали, щоб я добре ставився до праці, не порушував режим ув’язнення, займався спортом.

— Сказали слідкувати за мною чи ще за ким?

— За тобою і тим колом людей, що навколо тебе.

— Яке ти собі псевдо взяв?

— Не я взяв. Вони запропонували псевдо Головащук.

— Цікаво, чи не має такого прізвища в зоні?

— Не знаю.

— З ким ти маєш зустрічатися?

— З капітаном Литвином і за його дорученням ще з якимось цивільним у робочій зоні.

— Ти маєш їм розповідати чи писати?

— Вони сказали, що на перших порах усно.

— Скільки маєш бути в зоні? Коли вони обіцяли тебе випустити?

— Обіцяли випустити через півтора-два роки. Сказали, що у всякому разі сидітиму не більше двох років.

— Василю, до арешту ти мав нормальну добру пам’ять. Ти зберіг пам’ять?

— Зберіг. Я все пам’ятаю.

— Тоді ти пам’ятаєш, як Сергадєєв разом з іншими офіцерами КДБ обіцяв тебе випустити після закінчення слідства у нашій справі і не випустили, обіцяли випустити після суду і не випустили, обіцяли випустити після закінчення слідства у справі УНК — і не випустили. Вони тебе вже тричі обдурили. Як можна вірити людям, які вже тричі обдурили? Як можеш ти вірити, що вони виконають свою четверту обіцянку?!

— Вони так щиро дивилися мені в очі і так запевняли, що я вірю, що через півтори-два роки випустять.

— Мені жаль тебе, Василю. Ти нещасна людина. Ти навіть не здогадуєшся, як важко тобі буде жити в цьому обмеженому середовищі людей на цьому обгородженому просторі! Ти простакувата й довірлива людина. Ти заслуговуєш на жалість і співчуття, а зона — це місце жорстокої ідеологічної боротьби. Ця боротьба виключає сентиментальне співчуття. Вона ділить людей на своїх і ворогів і до ворогів ставиться безжально. Чекісти ставляться до нас безжалісно. Ми ставимося до них так само. Ти поставив себе не по наш, а по їхній бік, тож будь готовий витримати жорсткий прес. Із жалю до твоєї нікчемности я не прискорюватиму прес, але він поступово зростатиме. Ти не знайдеш у чекістів притулку і дружнього тепла, бо, як людина, ти їм не потрібен. Ти їм потрібний як сексот і годі. Ти міг би знайти душевне тепло, співчуття і підтримку в побратимів по боротьбі за самостійність України, навіть зустрінув би його в наших союзників литовців чи естонців, а ти відрізав себе від цього душевного тепла. Ні мороз, ні вітер, ні холодний барак так не проймають холодом душу, як холод своїх же краян. У найхолоднішу хуртовину на душі стає тепло й приємно від привітного погляду друга. А як буде на душі, коли в очах краян зустрічатимеш презирство, зневагу і холодне побажання “щоб ти здох!”? Іди! Як стелиш собі, так спатимеш!

— Левку, прошу тебе: не розповідай людям те, що я тобі розповів!

— Ти бачиш, що основне я знаю і без твоєї розповіді. Ти дав подробиці. До основного я прийшов шляхом логічних міркувань. Інші люди також уміють думати.

— Не поспішай розповідати, а там за півтори-два роки мене випустять!

— Іди геть! І не підходь до мене!

Гаркнувши так, я повернувся і пішов до свого барака.

Минуло п’ять-шість місяців. Давно розтав сніг і зазеленіла трава. Кущі вкрилися зеленим листям. Земля на стадіоні підсохла, і молоді в’язні часто виходили на стадіон поганяти міхура або й пограти командами. Луцьків ще взимку купив собі бутси, і тепер їх, бувало, взує, одягне спортивні трусики й теніску і вийде на стадіон. Хоче приєднатися до гравців, та ніхто не вдарить на нього міхур. Він стане збоку й жалісно чекає. Раптом випадково летить міхур у його бік. Він підбіжить, ударить на когось у гурті, а там ніхто не бере його міхура, він падає на землю, котиться. І коли зупиниться, хтось підбіжить і пускає його до команди футболістів. Його не хочуть. Не гонять від себе. Не лають. Його просто не бачать. Там, де він є і так жадібно чекає на міхур від когось, його нема! Там просто порожнє місце.

Така чудова весняна пора: яскраве тепле сонечко, легенький прохолодний вітерець і ще не жарко, трава, кущі — усе живе так тягнеться до сонця і буяє! Так легко бігають стадіоном молоді ноги, так влучно б’ють міхура, так красиво в повітрі він літає! Луцьків вийшов на стадіон раз, два, три, вийшов уп’яте — леле, жоден футболіст не послав до нього міхур і жоден не прийняв від нього! Він сховав бутси і перестав виходити на стадіон, а серце обливалося сльозами — відкинутий, відсахнутий. Між людьми і без людей!

Ні, не без людей. Упродовж усіх цих місяців постійно відбувався подвійний рух: повстанці і чесні в’язні все рідше підходили до нього, аж доки не лишилося жодного, хто хотів би з ним побалакати. Натомість підійшов один поліцай, потім москаль-власівець, потім старий білорус, що з німецької поліції перейшов до совітських партизанів і до чекістів, потім — ціла вервечка різних стукачів.

Луцьківу вони були гидкі так само, як і всім порядним людям. І він не хотів з ними заводити знайомства. Він хотів бути серед порядних, а вони всі його ігнорують. І він опинився сам один. Як жити, коли тебе всі бойкотують і ти не маєш з ким перекинутися словом?!

Якось я лежав за дерев’яним цехом у високій траві і читав журнал “Вітчизна”. Підходить Луцьків і хриплим голосом благає:

— Левку, не відгони мене. Хочу побалакати.

— Що ти хочеш мені сказати?

— Мені так тяжко! Мені ні з ким погомоніти. Я немов один у лісі чи в безлюдному степу, дарма що навколо ж люди!

У нього губи затремтіли і з очей полилися сльози.

— Ну, то що, ти хочеш тут виплакатися переді мною? Півроку тому я тебе попереджував і все докладно пояснював. Ти не послухав, а тепер прийшов до мене.

— Здійми з мене блокаду!

— Блокаду тобі не я влаштував. Блокада утворилася навколо тебе сама, бо ж всі в’язні пройшли чекістський вишкіл і вміють розбиратися в людях. Вони й розпізнали в тобі відступника. А тепер розкажи мені про те, з ким ти сидів у Львівській слідчій в’язниці та про Гурного.

— Дай мені слово, що до нашої наступної зустрічі ти нікому не розкажеш.

— Даю.

— Сидів я з Гурним. Спочатку у нас були добрі взаємини і я слідчому розповідав так, щоб зменшити вину Гурного. Потім ми посварилися і я почав додавати від себе. Менти слідкували і за мною, а не тільки за Гурним. Думаю, що вони знали, що я додаю від себе, проте приймали це із задоволенням. Був я з Гурним кілька місяців і від того часу, коли ми посварилися, наговорив на нього багато. Через те, що я на Гурного добавив, його й присудили до страти. Без моїх доносів вони б не натягнули на нього стільки матеріалів, щоб присудити до страти.

— Ти розумієш, що ти скоїв?

— Розумію. І радий, що Гурному страту замінили на 15 років і він залишився живий.

— Дякую за розповідь. Гадаю, що тобі на душі стане трохи легше. Те, що ти розповів, має величезне значення у справі викриття незаконних методів слідства, що їх застосовують чекісти. Або інакше: викриває брутальні методи, які імперія застосовує у боротьбі проти борців за самостійність України. Я хотів би це використати.

— Як?

— Потім розповім.

— Але ти дав слово, що мовчатимеш про цю розповідь.

— Я дотримаю слова. Ти все ще думаєш, що тебе звільнять і ти не сидітимеш 10 років?

— Так, думаю.

— Гаразд. Почекаємо. Потім відновимо цю розмову. Тим часом подумай над тим, як покаятися публічно перед борцями за волю України.

Луцьків на це не відповів. Ми попрощалися. У мене зринув план пропагандивної акції, яку слід докладніше обдумати.

* * *

Вже давно минуло півтори роки Луцьківого ув’язнення, наближався кінець другого року, а щось не було видно наміру адміністрації звільнити його. Луцьків став помітно хвилюватися. Ходив до Коломийцева і просив звільнити його. Той відповів, що звільнить, щойно прийдуть про це документи Документи не приходили. Менти грубо глузували з нього, мовляв, бачили ми таких артистів, які придурюванням хотіли вистрибнути з зони раніше строку — не вийде, сидітимеш! Кінчився другий рік. Минуло кілька місяців третього року ув’язнення, а його все не випускали. Він гадав, що львівські чекісти були добрі і казали йому правду, а концтабірне начальство приховує документи і само не хоче його випускати. Написав скаргу прокуророві України. Прокурор відповів, що підстав для перегляду справи і зниження строку ув’язнення немає. “Як немає? — обурився. — Майор Сергадєєв і всі вищі офіцери Львівського КДБ від імени радянської влади йому обіцяли, а тепер “нема?!” І він зрозумів, що чекісти його весь час дурили, що в’язні йому казали правду. Отже, не він, а вони праві і, виходить, не вони, а він потрапив у блуд! Це відкриття ошелешило його, мов удар молота. І в голові щось зрушилося. Узяв свою торбу, пішов на перепускну варту і нумо криком вимагати, щоб його випустили. У зоні зрозуміли, що Луцьків втрачає здоровий глузд. Кепкування і знущання припинилися. Жалю не було до стукача, але й ненависть ущухла, як ущухає перед видом душевно хворої людини.

За місяць-два такої дивацької поведінки його поклали до Центральної лікарні в селі Барашеве у 12-й корпус — для божевільних.

Тим часом у мене відновився гастрит шлунка, і за пару місяців направили в терапевтичний корпус для перевірки на рак.

Дванадцятий корпус був огороджений високим парканом, проте хвіртка майже завжди була відчинена, і зайти на подвір’я корпусу не становило жодних труднощів і з дозволу чергового санітара (в’язня) або й без його дозволу можна було зустрічатися з тими, хто не був постійно під замком в одиночній камері.

Я знайшов Луцьківа і знову завів розмову про Львівську слідчу в’язницю. Луцьків згадав, як одного разу підслухав цікаву розмову двох наглядачів. Один наглядач кудись відійшов. Другий повів Луцьківа до туалету, замкнув його, а сам гайнув до камери Луцьківа, всипав до його горнятка з водою порцію хімії і мерщій повернувся до туалетних дверей. Тим часом другий наглядач повернувся звідкілясь, зайшов до камери Луцьківа і теж всипав йому хімії. Коли цей відводив Луцьківа з туалету до камери, помітив, як перший виходив з камери. Замкнувши Луцьківа, й питає першого:

— Ти що, засипав у його кружку?

— Засипав. А що?

— Так тебе ж не було, і я сам взяв засипав.

— От чорт — подвійну порцію дали!

— Хоч би не сталося щось…

— Та нічого з ним не станеться! Спати буде міцніше!

— А звідки знати? Лікар регулює. І хто знає, коли він що дає?

— А ти завів звичку пити чай після туалету перед сном? — запитую я Луцьківа.

— Так.

— А вдома ти пив воду перед сном?

— Ні, не пив.

— І я вдома не пив. А в слідчій тюрмі стукач Білик, що сидів зі мною, якось непомітно прищепив мені цю звичку. Розмову наглядачів про подвійну порцію хімії ти чув добре?

— Чув дуже добре.

Кілька днів я спокійно й наполегливо навіював Луцьківу думку про необхідність написати до Генерального прокурора Союзу скаргу про застосування Львівським КДБ незаконних методів слідства з вимогою переглянути справу УНК і зменшити кару Р. Гурному та переглянути справу мою, перекваліфікувати дії Луцьківу зі зради батьківщини на антирадянську агітацію і зменшити йому кару. Така скарга, мовляв, мала б велике моральне і політичне значення. Моральне полягало б у тому, що це було б каяттям перед Гурним, і вона показувала б в’язням, що людські моральні риси у ньому перемогли і він зі стукача став знову людиною. Припинення подвійної гри означало б перемогу добра над злом, повертало б його душі цільність і він відчув би велику внутрішню радість. Політичне значення викривальної заяви в тому, що вона б подала приклад застосування імперією підлих методів (стукачів) та хімічної зброї (нейролептиків) супроти українського національно-визвольного руху.

Луцьків написав заяву і приніс мені. Я прочитав і був вельми незадоволений не тільки розмазаним стилем, а й недостатньо виразним викладом самої суті справи. Узяв, сам сформував і повернув Луцьківу, щоб той переписав своєю рукою. Луцьків пішов до свого корпусу, переписав по-своєму і на завтра приніс показати. Зміна тексту не сподобалась мені — знову з’явилося кілька слів, що згладжують проблему і замість принципової прямоти вносять якусь нерішучість.

— Василю, — кажу йому, — ну чого ти вихляєш хвостом? Ти мені скажи: те, що ти мені розповідав, правда чи ні?

— Правда.

— Якщо це правда, то чого ж і не назвати її прямо?

— За таку правду вб’ють.

— Не вб’ють. Ти не є у таборі найнебезпечніший для них. Якщо вбиватимуть по одному, то ти далеко не перший у списку. А якщо всіх зразу, то дідько з ним — однаково ніхто вічно не житиме! Заяву слід писати так, як треба, а не якісь вихиляси. Вихиляси не виправдовують тебе перед повстанцями.

— Добре, поправ ще трохи, та не загострюй.

Я знову підправив текст і віддав Луцькому зі словами:

— Перепиши і відправляй генпрокурору, а мені принеси копію, щоб я передав Роману Гурному, коли з лікарні повернуся на сьому зону.

Наступного дня Луцьків приніс мені копію заяви, я заховав її добре, щоб не знайшли під час трусу і перевіз до сьомої зони.

Луцьківа майже рік тримали у 12 корпусі, потім привезли в сьому зону, через місяць знову повернули до 12 корпусу. Після цього він був ще в якійсь зоні, кілька років був у Рибінській псих-лікарні. Перед закінченням десятирічного терміну спрямували до Львівської божевільні, звідки його й передали під опіку матері й сестри. Бідолашний чоловік.