З часів неволі. Сосновка-7

Фатум (Втеча Олійника і Семенюка)

Літо 1964 року. Ясний погожий день. Приблизно 11 година. Частина в’язнів сьомої зони саме перебуває в робочій зоні, частина — у житловій. Хтось відпочиває після нічної зміни, хтось прогулюється стадіоном, милуючись липами і зеленою травичкою вздовж трапу. Більшість відчуває легкість у шлунку від недоїдання, і все ж літня пора у теплий сонячний день навіювала добрий настрій. Раптом загуркотіло в небі, і поряд із зоною над лісом виник військовий гвинтокрил і полетів кудись далі. За хвилину з іншого боку концтабору над лісом прогуркотів у тому ж напрямку другий зелений військовий гвинтокрил. Я прогулювався із закарпатцем Іваном Станіславом та Іваном Долішнім. Ми подивовано переглянулись: що сталося? На території Дубравного управління концтаборів Зубово-Полянського району Мордовії ніщо не може відбуватися поза волею управлінь МВС та КДБ, отже, це їхня робота. Чим же вони займаються? Якесь навчання?

— Може, вирішили показати нам, політв’язням, яку швидку військову техніку мають? — висловлювали припущення в’язні.

— Начальник управління полковник Громов час від часу любить політати над концтаборами й подивитися на нас з висоти, але він повільніше літає і один, а тут відразу два гвинтокрили і летіли швидше, наче кудись поспішали, — розмірковував в’язень Долішній.

Ми губилися у здогадах. До нас підійшло ще кілька чоловік. Хтось висловив припущення про втечу. Воно пройшло у низці інших припущень і не було сприйняте за найімовірніше. Аж з боку санчастини простує до нас Борис Дідовець і повідомляє, що медсестра сказала, буцім цієї ночі з одинадцятої зони, що у Явасі, втекли два політв’язні. Ні прізвищ, ні національности втікачів вона не назвала.

Ми раділи й просили Бога, щоб влада їх не зловила. Цілий день ми чекали подробиць втечі і в напруженому чеканні хотіли почути, що їх не зловили. Минув день, другий, третій. Стало зрозуміло, що втікачі успішно вийшли за межі Дубравного управління. Тепер влада оголосить всесоюзний розшук, розішле міліції їхні фотокартки, мобілізує агентуру і намагатиметься їх зловити. Такий розшук в активній стадії триває шість місяців. Влада за шість місяців витратить на це величезні кошти. Проте їй не шкода коштів, вона з принципу мусить довести всім політичним ворогам, що завжди перемагає, тож хай вони знають, що боротьба проти влади безперспективна. Цур їй і пек! Її нелюдська сатанинська жорстокість і несправедливість так обурювала нас і переповнювала наші душі, що ми просили в Бога удачі втікачам і вірили, що їх не зловлять.

За кілька днів ми вже знали, що втекли два українці — Антон Олійник і Роман Семенюк. Вони воювали проти окупантів, сміливі й самовіддані націоналісти.

* * *

Відтак минуло, либонь, три роки. Мене запроторили на три роки до Володимирської в’язниці за те, що заважав адміністрації концтаборів виховувати політв’язнів у радянському дусі підтримував оптимістичні націоналістичні настрої, збирав і передавав на волю (а також, й за кордон) правду про політичні концтабори (склад в’язнів, режим утримання тощо). У березні 1968 року спрямували були до Київського КДБ. Після допитів у справі Валентина Мороза про його брошуру “Репортаж із заповідника ім. Берн” та хімічного мордування у жовтні повернули до Володимирської в’язниці і за якийсь час, либонь, уже в 1969 році посадили разом з Романом Семенком. Отже, він так і не вирвався з їхніх лабет!

Ми зустрілися з Романом Семенюком, як щирі побратими, і він мені оповів історію цієї втечі. Опишу те, що залишилося в пам’яті. Та насамперед — невеличке пояснення про те, як чекісти творили міфи про смерть в’язнів, аби завдати нам психологічного удару.

Десь влітку в 1965 році я здружився з Миколою Апостолом. Наприкінці року нас обох перевели у тій же Сосновці з сьомої до першої (релігійної) зони. Ми далі дружили і часто в невеликому гурті співали українських пісень. Напевно, ці взаємні симпатії чекісти помітили і роз’єднали нас. Минуло кілька років. Я провів три роки у критій тюрмі і повернувся в Мордовію до третьої зони. Апостол давно звільнився. І ось по зоні пустили чутку: Апостол у Тернополі зв’язався з золотовалютниками. Їх зловили, і Апостола розстріляли. Нас охопив сум: “Навіщо ж він, український націоналіст, зв’язався з торгівлею золотом?! Замість боротися за волю України взявся за спекуляції золотом! Навіщо ж він устряв у ту справу?! Шкода патріота! Згинув по-дурному!” Довго не покидав душу жаль за улюбленим побратимом по боротьбі за спільну справу. Аж через двадцять років дізнаюся, що Апостол не був страчений, що це була навмисна чекістська дезінформація, призначена завдати в’язням психологічного удару — зменшити їхній оптимізм та опустити в сум та журбу.

Вже значно пізніше на особливо суворому режимі в камерах ми часто згадували геніяльного повстанця Антона Олійника, що зумів двічі втекти з ув’язнення, та його побратима у другій втечі Романа Семенюка. Олійника таки стратили. А Семенюк, як виявилося значно пізніше, закінчив 28-річний термін і звільнився. Бойовий чоловік!

Так ось я про те, що якось, не знати звідки, долинає до нас чутка, що Семенюк Роман помер. Ми дуже шкодували. Людини, що була зразком непохитности і повстанської вірности, вже немає серед живих — жаль, страшенний жаль! А ось 2004 року дістаю листа від Миколи Курчика з адресою сестри Романа Семенюка. Негайно написав, проте відповіді так і не отримав. Мені особливо жаль і того, що тепер нікому розповісти всіх подробиць підготовки втечі та всіх обставин подальшої долі двох славних синів української нації.

Та повернуся до тюремної камери.

Прибувши з Києва до Володимирської в’язниці, Романа Семенюка я побачив уперше. Він був на років п’ять старший за мене, кремезний, середнього зросту, дужий, сильний чоловік. Сірі спокійні очі світилися впевненістю і відчуттям власної ваги на землі. Такі люди не запобігають ласки в когось, не улещаються. Їхні дії і вчинки обумовлюються з їхніми переконаннями і знаходять силу у своїй власній психологічній установці. Вони самодостатні. Дивлячись на нього, я уявляв собі того давнього середньостатистичного українця, що споконвіків трудився на своїй землі, любив рідний край, примножував сімейні статки власною працею, ніколи нічого не вкрав і був гордий зі свого місця в сільській громаді. Я думав: на таких людях тримався український рід тисячі років, це такі українці створили Козаччину і боронили українську землю від різних зайд.

Тож ось яку історію про втечу я від нього почув.

В одинадцятій зоні, де працював Роман Семенюк, був великий деревообробний комбінат. Деревину в зону транспортували рукавом річки Явас. Він був неширокий, але доволі глибокий. З річки деревину затягували у ставок, з нього транспортером доправляли на склад, а далі — на тартак. Ставок невеликий продовгуватий. Річка проходила крізь заборонні споруди і текла далі за зоною. Заборонні споруди складалися з трапа, по якому час від часу проходили менти. Зі сторони трапа у дно ставка були загнані стальні прути. На рівні трапа вони були з’єднані між собою за допомогою електрозварки кількома поперечними прутами. За трапом височів дощатий паркан з косими перекладинами по верху, густо обплетеними колючим дротом. Під парканом у дно ставка також було загнано низку стальних прутів. За парканом — ще один трап для зовнішнього обходу й перевірок охоронних споруд. Там також було застромлено у дно ставка ряд прутів, прикріплених до трапа.

Сформувалася група українських політв’язнів, що вирішила тікати. Група розробила і ухвалила план роботи з підготовки до втечі. Обстеживши систему охорони зони, вирішили перерізати прути і на той бік переплисти попід трапами й парканом. Позаяк підготовка мала зайняти багато днів, а може, й не один місяць, то розділили обов’язки. Олійник і Семенюк узялися пиляти прути. Іван Кандиба зголосився залазити на високу вежу і звідти спостерігати за рухом ментів. Коли б мент прямував у бік ставка, Кандиба мав виставляти палітурку журналу. Інший мав спостерігати за Кандибою, нібито відпочиваючи над ставком, і попередити Олійника чи Семенюка про небезпеку. Для цього мав заспівати пісню, пісні за домовленістю міняли.

Кілька чоловік призначили для спостереження за поведінкою ментів. Вони мали визначати, чи в ментів не виникли підозри. Ножівки по металу красти в механічному цеху, виносити і класти в обумовленому місці біля ставка мала окрема людина.

Уперше в розвідку під виглядом купання Олійник і Семенюк полізли у воду у червні. Вода була ще холодна, але починати мусили раніше, щоб не затягнути аж до осени. Побачили, що штирі в першому ряді товсті і глибоко загнані в дно, та так густо, що між ними не протиснешся. Відігнути не можна, тож доведеться пиляти. Крізь перший ряд просунули тичку і постукали по штирях другого ряду. Вони були вельми міцні, в тому ряді доведеться їх перепилювати. До третього ряду тичкою не досягали. Здавалося, що там штирі забиті рідше, то ж сподівалися, що вдасться протиснутися.

Після розвідки провели нараду. Сховалися у маленькому цеху, де один верстат стругав покрівельні стружки. Заходили по одному, по два, але щоб зменшити для ока випадкової людини підстави для підозр, запросили одного литовця. Його давно знали як надійну людину, а група, розбавлена людьми інших національностей, завжди викликала менше підозр. Ще була й така проблема. Часто сторонні люди, отак собі від нічого робити, йдуть до ставка. Коли у воді під трапом був Семенюк чи Олійник з ножівкою, виникала проблема, як би відвернути тих людей, щоб не наближалися і випадково чогось не помітили. Литовець кілька разів зумів їх зустріти далеко від ставка, заговорити й направити в інший бік.

Пиляти вертикального товстого прута було тяжко і незручно. Це не те, що пиляти ножівкою кусок прута, затиснутого горизонтально в лещатах! Працювали по черзі: то Олійник, то Семенюк.

Коли пиляли прут у першому ряді, було легше. Кандиба — уважний спостерігач, він відразу попереджав, коли мент з’являвся на трапі і йшов у їхньому напрямку. Проте існувала інша проблема: коли мент ішов повільно, то в’язень легко встигав вилізти з води і вбратися, а коли — дуже швидко, то важко було встигнути одягнутися так, щоб не виникало підозри для стороннього ока.

Спільно з Кандибою побратими виробили сигналізацію на звичайну ходу мента і на швидку. Одного разу Семенюк саме пиляв, коли Кандиба просигналив, що мент іде дуже швидко. Роман побоявся вилазити і причаївся під трапом. Мент майже біг, коли дійшов до ставка, раптом стишив ходу і став уважніше придивлятися до води. В’язень причаївся і — нічичирк, тільки й чекав що ось побачить його й закричить. Аж ні, слава Богу, пронесло — мент Семенюка не помітив! А він, коли мент повільно ступав по дошках трапа над його головою, увесь стиснувся, мов загнаний собака, готовий вибухнути найбруднішою лайкою і на мента і на всю московську імперію. А коли його кроки стали віддалятися і зрозумів, що пронесло, то цокотів зубами — не так від холодної води, як від напруги. Подякував Богові і аби зігрітися, став швидко пиляти штиря. Та лишень смикнув ножівку, як вона раптом хруснула. Вилаявся, і, намагаючись прибрати безтурботного вигляду, поволі виліз із води, одягнувся і пішов далі від сажалки.

Нарешті, в’язні перепиляли штиря у воді і спробували, чи можна нижній кінець так відхилити, щоб дозволяв просунутися. На щастя, він трохи відхилився і Семенюк протиснувся на другий бік, потім — назад, потім виставив його, як було раніше. Штирі другого ряду були ще товщі, либонь, не менше 30 міліметрів. Стояли так само густо, що поміж них не просунешся. Довелося пиляти. Олійник — міцний чоловік, та й Роман не з безсилих, і все ж пиляння просувалося вельми повільно. Від незручности часто ламалися полотна ножівок. Іноді це припиняло роботу на кілька днів. Час від часу роботу зривав і дощ, бо ж не будеш у дощ лізти у воду нібито для купання.

Провели змовники нараду втікачів і помічників і прийняли рішення впродовж двох тижнів не пиляти, а уважно слідкувати за всім, що відбувається в зоні. Нічого підозрілого не було помічено.

Аби відвернути увагу, команда розпустила по зоні чутку, що до Олійника приїздить на побачення сестра і, здається, вмовлятиме Антона написати покаянну заяву.

Олійник запросив сестру Надію на побачення. Вона приїхала, привезла гроші, костюм і дві сорочки.

Згодом перепиляли штиря у другому ряді. Його також можна було відхиляти й пролазити. Третій ряд складався з тонших штирів. Один був неглибоко застромлений у дно, його вдалося вигнути настільки, щоб дозволяв протиснутися.

У міру просування підготовки до втечі, в групі наростало хвилювання. Дехто з тих, хто на початку збирався тікати, в кінці підготовки так нервував, що Роман з Антоном запропонували на зборах не йти з ними нікому. Краще до кінця забезпечити їм спокійну атмосферу в зоні й добру підготовку. Це було правильно. Провал під час підготовки означає заміну концтабірного ув’язнення на три роки тюремного. А провал під час виходу із зони — це ризик бути застріленим. Поки йде підготовка, люди витримують нервове напруження. Наближення вирішальної ночі нерви напружує більше і більше. Добре, коли людина в останній день чесно відмовиться і не видасть таємниці. А бували випадки, коли нервування призводило до відмови від підготовки втечі, або ще гірше — викликала підозри в ментів, і ті самі нападали на слід. Семенюк з Олійником почували в собі досить духу, аби продовжити справу і йти на ризик.

— Пане Романе, — запитую я, — що ви планували робити на волі?

— Воювати проти московських окупантів.

— Як? Ви мали надію знайти зброю?

— Ми б її знайшли?

— Де ви збиралися базуватися?

— Знайшли б когось із старих знайомих, а влітку можна було б і в лісі.

— Гаразд, я маю багато запитань до вас, але поки що розкажіть все послідовно, чим закінчилася ваша втеча.

І пан Роман охоче розповів, що було далі.

Отже, в ніч виходу із зони група підтримки поклала опудала на ліжка втікачів, щоб створити ілюзію, буцім вони сплять. З одного й з другого боку ставка хлопці спостерігали за трапами, щоб у разі появи мента, відвернути його увагу якимсь криком чи мовбито сваркою.

Втікачі загорнули черевики й костюми у вузлики, підняли їх над водою і рушили крізь прорізі в рядах стальних стержнів. Пройшовши перший ряд, відхилений штир повернули на місце. І так проминули другий і третій ряд. За собою залишили все в порядку. Пройшли водою біля берега метрів сто чи двісті й тільки тоді ступили на берег, причому — на траву, а не на землю чи пісок, остерігаючись, аби собака не напав на слід. Перевдягнулися в сухе цивільне вбрання, відійшли трохи в глиб лісу, викопали ножами ямку, в якій і заховали мокрий зеківський одяг та черевики. Всупереч тому, що зазвичай втікачі йдуть в бік залізничної станції, вони пішли у зворотному напрямку. Вони знали географію місцевости навколо Явасівської одинадцятої зони. Відійшли кілометрів п’ятнадцять і коли почало розвиднятися, зупинилися в густому теплому лісі, замаскувалися, попоїли і прилягли спочити.

Тим часом у зоні, коли виявили втечу, свої хлопці пустили чутку, що черговий мент перевдягнув втікачів у військову уніформу і пропустив через вахту в той час, коли два інші менти після чаркування міцно спали. Це справило враження — чекісти відразу взялися допитувати всю зміну, що чергувала в ту ніч.

Двоє ж побратимів вирішили не сідати в потяг Явас-Потьма, як це годилося б, а вийти на Сизрансько-Московську залізницю. Харчів вони трохи мали, тож вдень відпочивали, а ночами сільськими й лісовими дорогами за три доби дійшли до Сизрансько-Московської залізниці кілометрів за 15–20 від Потьми, сіли у товарний потяг і поїхали на захід. Удосвіта на одній невеликій станції зійшли, купили в магазині харчів і пішли до лісу на денний відпочинок. Так об’їхали Москву і доїхали до рідних місць у Березнівський район Рівненської области.

Прийшли до Антонової сестри Надії в село Друхова. Розповіли про свої мандри, переночували у сусідів. Як виявилося, пару років тому помер Антонів батько, тож він захотів відвідати могилу і помолитися за його душу. Потім поїхали у Львів до брата Василя Підгородецького. Він розповів про діяльність влади та настрої людей. Люди були незадоволені владою, вони бачили, що їхній боротьбі співчуватимуть і намагатимуться допомагати. Самі до рук зброї не візьмуть, але нагодують і одягнуть. Та не вдалося їм повоювати за рідну неньку…

— За нашими попередніми планами, — розповідав він, — ми мали їхати на Івано-Франківщину, але Антон захотів ще раз повернутися в село і відвідати могилу батька.

— Навіщо, Антоне, їхати туди вдруге. Вже відвідали батька, вклонилися його могилі і досить. Ти знаєш, що за нашими рідними чекісти неодмінно організують цілодобове спостереження. Навіщо ризикувати?! — вмовляв Роман.

— Ні, Романе, я щось недоговорив батькові, тому хочу виконати свій синівський обов’язок.

— Антоне, ти виконав обов’язок, — переконував той. — Повернувшись здалеку в рідний край, ти не зневажив батьківську могилу, відвідав і помолився над нею за його душу. Перед нами стоять інші завдання. Ми мусимо думати про їх виконання.

— Романе, мене дуже тягне туди, я поцілую батьків хрест і повернуся, а ти почекай мене у Радехові у знайомих.

— Та коли ти так напосівся, то я тебе одного не відпущу, я піду з тобою.

Ми поїхали. Разом пішли на цвинтар, він вкляк на батькову могилу і довго молився. Я помолився і нишком зиркаю навколо чи, бува, не чигають на нас із-за кущів. Ніби нікого не видно, але на душі неспокійно. Ступив крок до Антона, торкнув плече й кажу: “Ходімо, дорогий побратиме”. Він встав і мовчки пішов за мною. Це був пізній вечір, і добре розгледіти вираз його очей не можна було, але мені здалося, що поруч зі мною не мужній, безстрашний завзятий воїн УПА Олійник, а якась його бездушна тінь.

Ми тихо й обережно виходили з села малими стежками на дорогу. Вийшли й пішли швидко. Минули друге село. За селом зупинили якесь вантажне авто і запитали, куди їде. Водій їхав до Львова. Попросилися підвезти. Водій погодився. Ми залізли в кузов і щасливо приїхали в Підзамче, знайшли квартиру Никифорука, з яким Антон сидів кілька років і домовився був про продовження боротьби. Постукали. Никифорук, не включивши світла, відчинив двері і, упізнавши тихий голос Антона, завів нас до темної квартири, нагодував добре і почав розпитувати про втечу, розповідати про окупаційну владу і спитав, що збираємося робити. Потім примусив нас лягти спати. Спали ми майже до обіду. Пообідавши, обговорювали варіянти подальших дій. Коли згадали про Франківщину, Никифорук дав дві адреси наших людей, до яких можна звертатися за допомогою, а, може, і за співпрацею.

Надвечір подякували господареві й непомітно покинули приватне помешкання. У господаря залишили думку, що пробираємося на Франківщину в гори, а коли вийшли й пішли по майже безлюдній вулиці цієї старовинної околиці Львова, Олійник каже:

— Давай заїдемо ще до сестри. Я забув у неї пару білизни. І ще раз треба сходити до батькової могили.

— Та ти що, Антоне?! Ми ж уже два рази були на могилі твого батька. Досить цього. Їдьмо на Франківщину.

— Ні, Романе, я не можу отак просто податися у гори. Мушу ще раз повернутися у рідні місця.

— Антоне, я визнаю тебе за свого провідника і командира, але кажу тобі: не роби дурниць. За сестриною хатою, за цвинтарем, за всім селом, без сумніву, встановили спостереження і ми потрапимо їм просто у лапи.

— На цвинтар ми пройдемо не з вулиці через браму, а проліземо через частокіл і непомітно проберемося до батьківської могили.

— Ти кажеш дурниці. У них є прилади нічного бачення, і людей своїх вони напевно розставили у всіх куточках. Йти втретє в одну незаконспіровану точку — це грубе порушення правил конспірації.

— Романе, я чую поклик надземного голосу, який веде мене до батьківської могили. Мушу піти ще раз, може востаннє.

— Дорогий брате, не роби цього. Хай батько лежить у спокої. Нам треба думати про живе. Продовженням боротьби ти більше догодиш йому, ніж молитвами біля могили.

— Романе, не відмовляй мене. Мене тягне до могили. І якщо я не піду, то саме небо мене прокляне. Я мушу йти. А ти не йди. На цей раз я піду сам. І повернуся. Тоді разом підемо у Карпати.

— Як ж я можу тебе, свого командира покинути?

— Ти не кидаєш мене, не зраджуєш. Ми просто розлучаємося на одну ніч.

— Не йди, Антоне, прошу тебе, не йди!

— Не проси мене, друже. Я мушу ще раз піти й відвідати могилу батька. Я відчуваю, як він мене чекає. Не можу не послухатися цього поклику. Іду.

Я не знав, що ще міг сказати йому, щоб зупинити, і ми вирушили. Відстав на два кроки, йшов за ним і думав: “Навіщо, Боже мій, навіщо втретє йти на цвинтар рідного села?! Чекісти були б дурнями, коли б не обставили все село і цвинтар сексотами й солдатами. Йдемо в пащу. А якщо дозволити Антонові йти самому і його зловлять, а мене ні, тоді всі в’язні в зонах і всі загалом знайомі й родичі скажуть, що я зрадив. Дожитися до такої ганьби, то краще померти.” Наздогнав Олійника і мовчки пішов поруч. Кожен крок уперед було важко ступати. Коли підіймав ногу, щоб переставити її вперед, наче якийсь магніт штовхав назад, аби не дати рухатися. Вийшли з міста, сіли на попутне вантажне авто і мовчки їхали зі Львівщини на Рівненщину. У кузові стояв якийсь великий двигун. Людей не було. Навкруги глуха ніч і тільки дві фари простромлювали її яскравими променями. Ці промені згущували навколо себе темінь і робили ніч ще темнішою. Ми могли б говорити що хочеш, бо на кілометри нікого ніде не було і ніхто б нас не підслухав, водій у кабіні також не становив ніякої небезпеки, бо його вуха заповнював рівний гул двигуна і нас він не міг чути, але ми мовчали. Нарешті, я знову обізвався.

— Антоне, ну чого ти такий? Ти порушуєш план, що його ми розробили ще в таборі?

— Романе, ти не можеш зрозуміти, що мене тягне до батькової могили не просто синівський обов’язок, а батькова душа, а, може, навіть не душа, а верховна сила, що є і над батьком, і наді мною, і поєднує нас — і живих і мертвих в один духовний безперервний ланцюг минулих і живих Олійників.

— Антоне, ти говориш як філософ, а ми — вояки і наше завдання — воювати. Ти борець за українську справу з 1941 року до 1955 року, був наставником, командував боївкою впродовж п’яти років і командував уміло. Був сміливий і розсудливий, вмів бити ворогів, а тепер дієш вкрай нерозумно. Що з тобою?

— У кожного своя доля…

— Маємо дбати про спільну долю єдиної України.

— Романе, вся душа моя лине до батькової могили, щоб вклонитися йому, ніби обняти своїм духом його. Він кличе мене до себе. Може, він мене благословить і тоді з легкою душею я відійду від нього і піду разом з тобою у вихор затятої боротьби з москалями. Ти можеш залишитися в Лопатині у наших знайомих. Я повернуся і зайду за тобою.

Останнє речення прозвучало так, наче його вимовив не Антон, а хтось зовсім інший. І було в ньому стільки непевности, що речення радше було б сказати: “Я ніколи звідти не повернуся…”

— Ти, друже Антоне, знаєш, що покинути тебе я не покину, не маю права залишити свого командира й провідника хоч і йду за тобою так неохоче, немов на шибеницю.

І замовк. Мовчали доки сиділи в кузові автомобіля. Перед Друховим зупинили, подякували водієві, перекинулися парою слів і знову пішли вперед мовчки. Кожен думав про своє. Не знаю, що думав Антон, а я безупинно повторював про себе: “Навіщо наражаємо себе на небезпеку?! Навіщо ризикуємо без жодної потреби? Навіщо ліземо бісу у зуби, з яких щойно вирвалися так вдало?!”

Підійшли до села, і Антон обізвався:

— Ходімо до сестри. Дасть чогось попоїсти.

— Та в нас у портфелі ще є харчі, то чого ж заходити до хати? Ходімо вже просто на цвинтар? Ти ж і вночі знайдеш могилу батька.

— Ну, та хочеться і з сестрою попрощатися.

Марно було відмовляти. Антон діяв, мов зачарований сновида. І був у ньому не колишній відважний сильний вольовий націоналіст, а якийсь його двійник, якась його тінь.

Коли підійшли до хати, і він легенько постукав у шибку, пролунав глухий постріл ракетниці і небо освітилося білим штучним світлом. Одночасно пролунала команда командира роти до солдат оточити хату, ввірватися на подвір’я і схопити нас. І до нас: “Стій! Ні кроку назад! Уперед, до стіни! Руки вверх і прикласти до стіни!”.

Голос командира тремтів. Він заїкався зі страху, хотів наказувати щось солдатам і не знав, що їм сказати. Потім трохи зібрався з духом і наказав командирові першого взводу обшукати нас.

Мабуть, емведешників інструктували, як завжди в таких випадках:

— Державні злочинці особливо небезпечні, озброєні і відчайдушні. Не бажаючи повертатися у концтабір, можуть застосовувати зброю, тож будьте обережні й сміливі.

Такі інструкції залякували і солдатів і офіцерів. Цей страх виявлявся у всіх їхніх наказах і діях, дарма що у нас зброї ще не було.

Рота, яку спрямували ловити нас, була розосереджена по всьому селу і спостерігала за всіма місцями, де ймовірно ми могли з’явитися.

* * *

Чинити опір чи тікати не було жодної можливости. Нас закували в ручні кайдани, посадили у різні авта і привезли до слідчого ізолятора Рівенського облуправління КДБ.

Небо почало сіріти. Ми цілу ніч не спали, коли я опинився в камері з ліжком, то відразу заснув.

В яку камеру посадили Олійника, не знаю. Мабуть, у другому кінці коридору, щоб не могли перестукуватися чи поговорити через унітази. Спати мені дали не більше двох годин. Підняли. Голова, як бубон, гула. Привели до кабінету слідчого. Посадили неподалік від нього навпроти стола. Біля стіни за метр від мене сидів старшина. Другий мент сидів поруч зі слідчим. Слідчий сказав:

— Мені доручили вести вашу справу, тож слід познайомитися. Я слідчий з особливо важливих справ майор Позуботков. Як ваше прізвище?

— Ви знаєте, як моє прізвище.

— Я мушу записати в протокол з ваших уст.

— Вам доведеться писати це не з моїх уст.

— Ви відмовляєтеся відповідати на питання?

— Так, відмовляюся.

У цей момент двері камери відчинилися і до камери зайшли — як ти думаєш, хто? Заступник оперативного уповноваженого КДБ Яваського управління підполковник Потапов і начальник Рівненського слідчого ізолятора КДБ.

— Ну, що Семенюк, — уїдливо проскрипів крізь зуби мордовський кадебіст, — погуляв на волі?! Вражина!.. Розмахується і з усієї сили б’є мене в сонячне сплетіння. Я похитнувся назад, випростався, стискаю кулак і намірився загатити йому в щелепу, але старшина, що сидів поруч, схопився і відбив мій кулак у бік.

— Ага… то ти ще й боронитися хочеш! — заверещав Потапов і садонув мене вдруге у сонячне сплетіння. Підскакує старшина і б’є мене у спину.

— Ти знаєш, що таке камерний футбол? — заверещав мордовський кадебіст. Зараз відчуєш! І другий старшина б’є мене в груди. Я лечу на першого. Слідчий встав із-за столу і дивиться, а начальник слідчого ізолятора і мордовський кадебіст стоять у готовності допомогти двом старшинам мене гамселити. Я знав, що перша, стояча, стадія цього “футболу” приводить ментів до сказу, і коли людина вже нездужає стояти й падає додолу, то, оскаженілі, вони, переходячи від кулаків до носаків, можуть поламати ребра, руки, ноги і загалом можуть затовкти на смерть, тож старався триматися на ногах, проте черговий удар мене збив з ніг і я повалився.

— Досить! — наказав начальник слідчого ізолятора. — Старшина, принеси наручні кайдани, ми йому зв’яжемо залізом руки. “Семенюк, — звернувся він до мене, — назвіть ваше ім’я і прізвище слідчому для протоколу”.

Я промовчав.

— Майор Позубоков, — звернувся до слідчого начальник ізолятора, на підставі рапорту командира роти капітана Пузанова про затримання Антона Олійника і Романа Семенюка підписуйте постанову про порушення кримінальної справи проти Романа Семенюка за статтею про втечу з місць ув’язнення. Старшина Миглюс, відведіть Семенюка до камери! А я дам вказівку належно оформити прибуття в наше розпорядження двох затриманих націоналістів.

Начальник ізолятора і мордовський кадебіст вийшли з кабінету. За хвилину прийшов мент з наручними кайданами. Я нездужав чинити опір, і він надів їх на мої руки в мене за спиною.

— То як ваше прізвище, ім’я та по батькові? — повторив слідчий питання.

Я промовчав.

— Не хочете говорити?

Я промовчав.

— Нічого, ще заговориш! — гаркнув роздратовано. — А тепер іди до камери. Старшина, відведіть його. В камері кайдани здійміть.

Я встав. Вся верхня частина тіла горіла жагучим вогнем. Ступив крок і коли поставив ногу додолу, гострий біль шпигонув у правому нижньому ребрі і в лівому — посередині і, здається, не було такої клітинки тіла, щоб не боліла.

— Що, болить? — злорадно кинув слідчий мені у спину. Бач, як тут уміють!

— Бачу, як умієте.

— А якого ж вороги радянської влади хочуть до себе ставлення? Двері кабінету зачинилися, і я почовгав потихеньку до камери.

У камері менти зняли наручники. Я спробував лягти — болять груди. Сів на стільця біля столу, підпер руками голову, намацав позу, що давала дихати без болю і задрімав. Проснувся, коли мент постукав у двері, відчинив годівницю, і жінка в білому халаті поверх військової уніформи запропонувала взяти обід. Пообідав і спробував лягти на ліжко. Довго вовтузився, заки пристосував матраца, і ковдру, і подушку так, щоб боліло найменше й заснув. Проспав вечерю і спав до самого рання. Вранці почувався краще: боліло не все тіло, а лише в окремих місцях. Після снідання повели до слідчого. Слідчий говорив лагідно, звинувачував мордовського кадебіста і сказав, що після вашої втечі йому погрожували вигнати з КДБ, розжалувати і спрямувати в зону наглядачем, і врятувало його від цього тільки те, що нас обох зловили.

— То мав би дякувати, — відповів я, — а він пустив мене, мов футбольну кулю, між двох наглядачів.

Слідчий дав мені прочитати й підписати постанову про порушення кримінальної справи за статтею про втечу з місць позбавлення волі. Я підписав, мене відвели у камеру і більше двох тижнів не викликали на допит.

Далі, за словами Романа Семенка, слідство пішло за схемою: кого ви знаєте в 11-й зоні, хто вам допомагав, хто пиляв стальні штирі, як ви до них підходили, як відходили, де ховали ножівки, хто з наглядачів чергував у ніч втечі?

Про людей він відмовлявся говорити, про пиляння казав, що пиляв сам. На питання про мету втечі відповів, що надокучило сидіти в концтаборі.

Чекісти готували страту Олійника і хотіли, щоб Семенюк дав їм певне виправдання. По-всякому слідчі намагалися витягнути з нього визнання, що втекли вони з метою боротьби проти влади, а не з метою звільнитися від неволі. Коли б Роман визнав, що втекли з метою боротьби проти окупації, то можна було б кваліфікувати їхні дії як підготовку до зради, тобто — втеча (стаття 183 Кримінального кодексу УРСР) плюс стаття 17 КК (готування до злочину) і стаття 56 КК (зрада батьківщини).

Готування до зради кваліфікують як зраду. Зрада передбачає смертну кару, і їх можна було б стратити. Розуміючи це, він кожного разу повторював, що тікали, бо надокучило сидіти у неволі. На це вказував і той факт, що їх упіймали беззбройних.

Другий напрямок підготовки до страти Олійника. Через агентуру чекісти винюхували настрої зеків у зоні. В’язні знали Олійника як надзвичайно самовідданого націоналіста, фізично дужого, сміливого й рішучого. У всій зоні склалася думка, що чекісти скористаються втечею, щоб його знищити. Напевно й агентура доклала свого: мовляв, ясна річ, що розстріляють! Якщо у нього вистачило нервів перепиляти два таких товстих штирі у воді, у холоді, то ніяка загорожа його не втримає. Ясно, що його стратять.

Коли закінчилося слідство і слідчі показали Семенюкові матеріали для ознайомлення, стало зрозуміло, що Олійник спочатку просто відмовлявся говорити зі слідчими. Лише місяців за три у протоколах починають з’являтися його свідчення. Свідчення не фактів, що стосувалося їхньої втечі, а — заяви, причому що далі, то довші, гостріші й відверто антиімперські. Мабуть, він зрозумів, що його стратять, і вирішив залишити нащадкам, що колись у самостійній Україні вивчатимуть справи, свідчення своєї безмежної любови до України, такої ж безмежної ненависти до московських окупантів і свідому гибель за неньку-Україну.

Чекісти, мабуть, здогадувалися про це, бо далі стали записувати його політичні заяви все коротше і стисліше, явно не бажаючи перетворювати протоколи допитів у виклад самостійницьких ідеологічних лекцій українського націоналістичного фанатика.

Справу Романа Семенка відокремили. Проблема втечі не складна, хоч допитували багато в’язнів і наглядачів і нагромадили багато паперів. Привезли в Мордовію, засудили районним судом, і додали три роки терміну і, врешті-решт, запроторили до Володимирської в’язниці, де я з ним і зустрівся.

З Олійником чекісти вчинили велику пропагандивну виставу-фальсифікацію. Розкопали якусь братську могилу і представили Олійника відповідальним за розстріл тієї групи людей, що в ній похована. Розтрубили це на весь Березнівський район і всю область. Взялися проводити мітинги громадян із засуджуванням всіх націоналістів загалом і Олійника зокрема. Процес фальсифікації матеріялів на Олійника, антиоунівської істерії та комуністичної пропаганди розтягнули на цілий рік. На завершення провели судову розправу — присудили Олійника до страти і в Рівному розстріляли.

— Не знаю, — невесело сказав Семенюк, — чи писав Олійник скаргу. Міг писати у дусі звинувачення російської комуністичної імперії. У всякому разі з деяких чекістських реплік можна було робити висновок, що Олійник загалом у протоколах слідства писав багато — не те, що хотіли чекісти, але свою українську історичну правду.

Хтось із великих людей сказав: “Незамінних людей немає”. Неправда. Олійника ніхто не замінить. Хто б не прийшов у лави національно-визвольного руху, він посяде своє місце і не займе Олійникове.

Роман закінчив розповідь і затих. Я також поринув у події, що він їх змалював. І лише згодом, ніби оговтавшись, подякував. В одній камері з Семенюком ми були місяців два. Час від часу він згадував якісь деталі і доповнював розповідь та відповідав на мої запитання.

І кожного разу я зауважував, як журба оповивала Семенюка, спогадуючи пережите він ставав сумний-сумний. Я здогадувався: Семенюк і Олійник — тільки двоє у цій драмі, і один помер, а другий живий. Я вірив у щирість його розповіді, у долю, що невблаганно призвела Олійника до могили, вірив у повну безвинність Семенюка. А він припускав, що хтось може запідозрити якусь бодай і невеличку непряму його вину. Виправдовуватися немає причин, і разом з тим сама можливість такого припущення навіювала сум.

Невдовзі нас розвели по різних камерах, пізніше ми опинилися у різних концтаборах.

Через одинадцять років я зустрівся з Кандибою в моїй чернігівській квартирі. Нас хвилювали нові проблеми, і Кандибу я не розпитував про втечу Олійника й Семенюка. Не розпитав у 80-х, не розпитував і у 90-х роках. Семенюк давно помер, до чого ці розмови?! Лише одного разу Кандиба обізвався:

— А знаєш Левку, я допомагав втечі Олійника і Семенюка на одинадцятому.

— Так, то була геніяльна втеча, — сказав я.

— То була добре організована бригада, і я в тій бригаді мав обов’язок стояти на високій вежі і сигналізувати про появу мента. Способи сигналізації ми також добре розробили і чітко використовували.

— Іване, не забудь жодних дрібниць. Держи у голові. Я до тебе ще звернуся за цією розповіддю, то щоб міг мені розповісти докладно, — просив я його.

— Пам’ятатиму.

Пару років тому Кандиба помер. За його життя я ще мав енергію активно займатися політикою і писання мемуарів не стояло на порядку денному. А тепер не стало на землі тих, хто брав участь у втечі і найкраще знав підготовку до неї. Тож ця розповідь — відлуння сорокарічних спогадів, що бринять у душі давнім настроєм і аж ніяк не претендує на точність розвитку подій і деталей.