З часів неволі. Сосновка-7

Я радів нагоді вислухати кожного

При вході до секції барака з одного боку — умивальник і курильня-роздягальня з вішалками, а з іншого — невеликий кабінет начальника загону. Наступного дня начальник загону Головін запросив мене до себе для знайомства і запропонував увійти до складу редакції загонової стінної газети.

— Ви, Лук’яненко, — каже, — чоловік освічений і зможете значно покращити стінну газету загону.

— Навряд чи це можливо, — відповів я. Газета ваша мусить хвалити радянську владу, а я хвалити її не зможу.

— Та ми займаємося своїми справами, а не цілою радянською владою.

— Ви ж не зможете обминути проблему ставлення до влади, бо ваша мета — виховна, а позиція влади брехлива: вона говорить одне, а робить інше, отже, газета мусить примирити в’язня з цією брехливістю. Робіть це без мене.

Головін ще довго умовляв, та мені все ж вдалося відмовитися. Вийшовши з кабінету, я спостеріг, що гурт в’язнів підслуховував розмову під дверима. За зачиненими дверима, мабуть, не все було добре чути, однак почуте, їм явно було до вподоби, і вони зустріли мене схвальними репліками. Я здивувався, бо не думав, що за мною могли стежити в’язні, аби розвідати, хто я і які стосунки маю з адміністрацією. Коли розповів про це Вірунові, той посміхнувся:

— Тут це явище нормальне. А як можна дізнатись, хто з нами, а хто проти нас? Тут боротьба, а не мирне життя, а в боротьбі застосовують і такі методи.

— Далеко не шляхетні.

— Про яку там шляхетність мова? Тут — хто кого перехитрить.

— Авжеж. Все слідство на цьому побудоване. І вся боротьба. Зрештою, зброя слабкого — хитрість. А ми супроти імперії слабкі. Степане, ти людей вже знаєш. Я хотів би покликати чоловік п’ять-сім з тих, що ближчі до нас за віком та й за прагненнями, аби ближче познайомитись, ґрунтовніше поспілкуватися.

— Добре. Я скличу бойових хлопців.

— Де це краще зробити і в який час?

— Можна в неділю прямо в бараці. Після вечері в їдальні показуватимуть кіно, всі підуть туди, в бараці нікого не буде і можна посидіти годин півтори-дві.

— А стукачі?

— Взагалі не прийнято, щоб хтось один сидів близько від групи друзів, що зібралися побалакати. А як сидітиме кілька чоловік, то розмовлятимуть між собою і навряд чи стануть дослухатися до нас.

— Як ви думаєте, кого слід покликати?

— Загалом у зоні багато людей, вартих особливої уваги, але давайте цього разу покличемо хлопців з нашого бараку та ще кількох, які явно стануть вашими друзями.

З вашої барачної секції Микола Столяр та Ігор Кічак, з моєї — Степан Кравчук, Трохим Шинкарук та Ярослав Кобилецький. З інших — Володимир Юрків та Омелян Польовий.

— На перший раз більше не будемо кликати, бо тяжко запам’ятати їхні імена й прізвища і те, що кожен з них сказав.

— Я хочу почастувати хлопців добрим салом. Бачу, що хліба можна купити в крамниці, а часнику — теж якось добудемо.

— Я знайду.

У неділю побратими зібралися в бараці.

— Дехто з чужинців, — почав Кобилецький, глянувши на сало, яке краяв на тумбочці Вірун, — сміється з українців, називаючи нас салоїдами, а мені здається, що воно не просто смачне, а ще й вельми корисне.

— Напевно, не дарма кажуть: якщо українець помре, то поки не охолов треба помазати йому губи салом, відразу оживе, — засміявся Польовий.

— І звідки ж ваше сало, пане Левку, з Чернігівщини? — поцікавився Шинкарук.

— Ні, зі Львівщини.

— І там, і там уміють добре годувати, і сало приготувати, — підтримав балачку Столяр. — Тільки на Чернігівщині не роблять смальцю, а на Львівщині відразу частину кабана перетоплюють на смалець, — похвалився обізнаністю Столяр.

— Шановні! — з легким тремтінням у голосі переводив я розмову в серйозне русло, — я вас не знаю. І ви мене не знаєте. Нас звели докупи чекісти. Мені, як і вам, вони дали політичну назву “націоналіст”, проте в рух кожен з нас прийшов по-своєму і душа кожного болить індивідуально, либонь, кожен по-своєму уявляє своє майбутнє. З плином часу я вас краще пізнаю, а ви мене. Нас всіх привела сюди одна велика справа і все-таки…

Мені й справді цими кількома словами вдалося кожного з цих людей зачепити за живе, змусити згадати про наболіле.

Заговорили наперебій. Я радів нагоді кожного вислухати, ближче пізнати, відчути загальний настрій політв’язнів, які почасти мало не вдвічі були старші за мене, це — представники попереднього покоління націоналістів.

— Пане Левку, хочу зауважити, що термін “націоналіст” нам не чекісти дали, а ми самі його взяли й використовуємо для означення нашої ідеології, — обережно перебив мене Польовий. — І ще, знаєте, питання про те, як хто прийшов у підпілля: індивідуально чи якось інакше?

— За період від Першої до Другої світових війн, — продовжував пан Польовий, — у Галичині була створена патріотична атмосфера, націоналістом ставав автоматично КОЖЕН, хто цікавився суспільним життям та долею України. Націоналістом не ставав хіба що той, хто загалом анітрохи не мав допитливого розуму і всі свої інтереси обмежував суто обивательськими проблемами. Активні люди самі шукали собі працю й бойові завдання. Траплялося, що йшли до когось зі своїх друзів, пропонували покинути сім’ю та йти до лісу в повстанці. І рідко хто відмовлявся, бо ж людина й сама була не проти перейти в підпілля, їй тільки бракувало малесенького поштовху, коли цей поштовх з’являвся, вона без вагань покидала свою піч і йшла з повстанцями до лісу.

— Я трохи старший чоловік, — говорив він, — то уже в довоєнний час устиг не лише читати й слухати те, що хтось інший казав чи давав, але й сам долучився до поширення патріотичних ідей. 1942 року брав активну участь у створенні УПА. Мабуть, добре воював, бо потім мене призначили командиром Тернопільської військової округи. 1947 року схопили червонопогонники. Не розстріляли, бо тоді в Союзі не було смертної кари. З того часу й ношу отакий сірий зеківський бушлат.

Я уважно слухав. Як зараз пам’ятаю всі їхні слова.

— Панове, — повів далі розмову Юрків, — у кожного з нас був якийсь конкретний поштовх до початку тої дії, яку москалі кваліфікують як злочин, але ми всі народилися в добу піднесення ідеології національно-визвольної боротьби і влилися в неї абсолютно природно. Я взяв на себе виконання смертного присуду СБУ міліціонерові-резидентові. Зловили, присудили до 25 років концтаборів. У концтаборі готував збройне повстання, яке провалилося. На той час я відсидів п’ять років. Більше 25 дати не можна було, то мені додали нових п’ять років і в мене знову стало 25. Щоправда, тепер я рецидивіст, то ж якщо більшовики здумають відокремити рецидивістів від тих, хто сидить вперше, то мене можуть відокремити від вас…

У його голосі прозвучали нотки суму і він замовк.

— Я з Тернопільщини, — порушив мовчанку Кравчук. — Коли національно-визвольна війна була в розпалі, ще був підлітком. Ловив кожну вісточку про боротьбу наших старших хлопців проти москалів, переказували з вуст у вуста. А який щасливий я був, коли трапилося, що в село зайшла сотня і сотник попросив вийти за село, залізти на дерево і стежити за появою москалів, у разі чого мерщій повідомити його.

Пізніше пана Кравчука, як він розповів, взяли до совітської армії і відправили служити в Середню Азію, на кордоні з Афганістаном. Вони там створили підпільну організацію. Хотіли зі зброєю перейти через кордон до Афганістану, а звідти добратися до Західної України і продовжити збройну боротьбу. Один з 18 виявився боягузом і за день до призначеної ночі їх продав. Його, як керівника, присудили до страти, інших — до різних термінів ув’язнення, тож довелося набиратися розуму в концтаборах.

Відтак розпочав свою оповідь пан Кобиляцький:

— Як ми знаємо, після XX з’їзду КПРС почали так звану відлигу. Комісія Верховної Ради СРСР випустила мільйони в’язнів з концтаборів і в’язниць, тоді випустили й нас, молодих політв’язнів. В Україні нас не прописували, роботи не давали і по суті справи примусили осісти в Інті, де ми досі відбували кару.

Здобувши відносну свободу, ми почали створювати підпільну організацію. Назву дали “Об’єднання”. Організація розширювалася, були створені осередки в кількох областях у східній Україні. Потім заарештовували їх поосібно. Нас заарештували 1959 року. 10 жовтня Верховний Суд України по першій інстанції засудив Володимира Леонюка та Ярослава Гасюка до 12 років, Богдана Христинича — до 10 років, Володимира Затварського — до 8 років і мене — до 5 років. Ото за колючим дротом комуністи й привчають нас любити совітську владу.

— Ну, з Кічаком і Столярем, що живуть у вашій секції, пане Левку, ви матимете можливість познайомитися будь-коли, то ж перенесімо це на потім, — обізвався пан Шинкарук. — Про всіх галичан можна сказати, що вони виросли в націоналістичній атмосфері, так їхня особиста заслуга в засвоєнні націоналістичного світогляду не дуже велика, у всякому разі я думаю, що робота їхнього мозку зробила лишень половину праці, а іншу половину зробило галицьке оточення. Ми — діти того часу, хоч, сподіваюся, не гірші діти української нації. Тут все ясно. А ось у вашому випадку зовсім інше. Тож нам і цікаво послухати, як ви прийшли до потреби боротися і потрапили сюди.

— Просто я люблю Україну і хочу бачити її вільною державою, — відказую я. — І ще — якщо я не візьмуся до боротьби й інший не візьметься, і ніхто не візьметься, то як же можемо сподіватися на звільнення від московської окупації, адже сама по собі вона не зникне. Тому, міркував собі, якщо хтось має повставати, то чого не я? Яке право я маю сподіватися, щоб хтось інший боровся, а я сидів на печі — це нечесно. Це однаково, що хотіти, щоб для покращення мого життя не я працював, а хтось інший. Так не годиться. Якщо я хочу, щоб Україна була вільна, то сам мушу братися до справи її визволення. Тобто я набираюся такої сміливости, щоб уявляти себе представником мого покоління. Якщо моє покоління має місію рятувати Україну, то це, власне кажучи, моя місія, і я хочу виконувати її як належить. Кожне покоління має завдання боротися за незалежність. Я — продовжувач вашої боротьби, ви, бандерівці, — продовжувачі петлюрівщини, яка виросла на плечах попередніх борців за волю України. Важливо, щоб ланцюг борців не перервався. Я не впевнений, що наше покоління доб’ється самостійности, але якщо її доб’ється наступне покоління, то без боротьби мого покоління перемога наступного неможлива, того я мушу чесно виконати місію мого покоління. У цьому бачу сенс життя.

На прохання в’язнів я коротко розповів і про своє особисте життя.

Тим часом кіно в клубі скінчилося, і в’язні стали повертатися до бараку. Я продовжував свою розповідь. До нас з цікавістю підходили й інші, дослухуючись до “сповіді” новоприбулого. Хтось із нашої компанії шепнув: “Левку, тихіше!”

— А чо’ тихше? — обізвався я притишено до гурту і почав ще голосніше, щоб чути далі було. — Нехай слухають.

— Матимуть матеріал для написання доносів, — все ж заперечував Кравчук.

— Львівські чекісти все те знають і, напевне ж, передали до Москви, то що ж боятися сосновських сексотів та дрібних виконавців? — і гучно розповідав далі.