З часів неволі. Сосновка-7

Бандерівці у снігах Росії (Володимир Горбовий)

Горбовин був вищий за середній зріст, широкоплечий, здоровий чоловік. Через чоло навскоси проходив шнурок із чорним овальним клаптем шкіри, яка закривала ямку від вибитого ока. Ця чорна шкіра виділялася на білому чолі чимось неприродним, привертала до себе всю увагу, заважала зосередитись на живому оці, а воно проникливо дивилося навколо і помічало вельми багато, часто на багато більше за тих, хто дивився на світ двома очима.

Був активний в УВО (Українській військовій організації) та ОУН. Здобув юридичну освіту і виступав оборонцем у політичних справах. Під час Варшавського процесу 1935–1936 років був адвокатом С. Бандери, Я. Чорнія, Є. Качмарського, а на Львівському процесі 1936 року захищав Бандеру та Равлика. Потрапив до горезвісної Берези Картузької — польського політичного концтабору.

20 квітня 1941 року у Кракові на об’єднаній конференції українських партій був створений тимчасовий (революційний) уряд на чолі з Ярославом Стецьком. Володимира Гербового призначили міністром. У час базування проводу ОУН в Чехословаччині набув чеського громадянства. У червні 1941 року очолив Український національний комітет у Кракові. У липні 1944 р. заарештований німцями. Період війни і після закінчення жив у Празі. Працював у міністерстві сільського господарства юридичним радником. 1939 року не був у Західній Україні і совітського громадянства не набув. 1947 року чеська комуністична влада заарештувала Гербового і передала Совітському Союзові (фактично його винюхала совітська розвідка і вкрала, а чеська влада легалізувала цю чекістську акцію). Тут його засудили до 25 років концтаборів. Час від часу КДБ вимагало, аби відмовився від чеського громадянства і прийняв совітське. Він не піддавався тискові і залишався іноземним громадянином. У цьому був сенс: з доби Конрада Аденауера Совітський Союз змушений був випустити з концтаборів громадян західних держав. Одних лишень відомих генералів повернулося до Німеччини десятки. Вони розповідали через телебачення і радіо всій Західній Європі про жахливі звірства в совітській пенітенціярній системі. Повернення в Європу із Совітського Союзу західних вояків створило першу потужну антикомуністичну антисовітську хвилю. Ці люди повідомляли й про ув’язнених громадян України, Польщі, Чехословаччини, Румунії, Угорщини тощо. Сателітні уряди не сміли вимагати від уряду Союзу, щоб він відпустив їхніх громадян, проте їхні консульства у Москві вели облік своїх ув’язнених громадян і в цьому була крапля надії на дострокове звільнення.

Ми домовилися про зустріч, і він запитує:

— Можу я називати вас на ім’я?

— Авжеж, авжеж! І називайте мене на “ти” — ви ж мені в батьки годитеся.

— То ж, Левку, ти не поспішав до розмови зі мною?.. Вже більше двох місяців минуло, як ти прибув у зону.

— Пане Горбовий, я не хотів, щоб так виглядало, що я прийшов до вас просто на поклін. Я знаю, що ви є першою особою серед бандерівців зони. Ідейно я належу до вас. Організаційно в минулому до концтабору — ні, а тут, у зоні, потрібно більше часу для формування свідомого ставлення. Ви знаєте, що ідею самостійности у різний час відстоювати доволі по-різному.

— Левку, як ти думаєш, ми — історія чи живий політичний чинник?

— У плані багатовікової боротьби за самостійність України ви — історія, у плані поточних політичних реалій, ви — живий політичний чинник. Прямо на події в Союзі чи Україні ви не впливаєте, але факт вашого сидіння за ідею самостійної України використовує українська політична діяспора в своїй політично-пропагандивній діяльности. Коли б ви не сиділи, еміграція не мала б підстав казати, що Україна бореться за незалежність. Та й керівництво Совітського Союзу, заявляючи на весь світ про ідейну єдність совітських громадян та братерську дружбу радянських народів, знає на основі того, що ви сидите, що воно бреше.

Про те, що десь у Сибіру бандерівці сидять за національно-визвольну боротьбу, невиразні чутки ходять поміж людей і додають людям надії на свободу України.

— Гаразд. Ми до цього повернемося, а тепер скажи, як тобі сидиться?

— Добре. Мене ув’язнення зовсім не гнітить. Те, що живу в бараці постійно з кимось і немає змоги побути одному, для мене не нове: я змужнів у солдатській казармі, а після казарми жив п’ять років у тісному студентському гуртожитку. Сімейного життя і хатнього затишку в мене — мов кіт наплакав. А щодо харчування, то те ж саме: ця в’язенська бурда не набагато гірша за солдатську, а в часи студентські загалом їсти нічого було, я захворів був гастритом і з голоду потрапив до лікарні. Тут їжа регулярна, а це велике діло. На якість не звертаю уваги. Виходячи з їдальні, я переважно не міг би сказати, що їв.

— А як із сім’єю? Як чекісти розуміють твоє ставлення до сім’ї?

— Маю на Чернігівщині батька, матір, двох братів, сестру. На Львівщині лишилася дружина. Усіх їх через мене тероризують. Батьків погрожують вивезти до Сибіру, брата й дружину вигнали з роботи.

У Львові в час попереднього слідства через стукача та й просто самі різними способами докоряли, що я своєю впертістю спричиняю рідним великі муки, що я безсердечний і що коли мені вже себе не шкода, то хоч би пожалів їх.

Я відповідав, що страждання рідним завдаю не я, а вони, бо я нічого не зробив аморального, що засуджувала б моя совість, а вони діють аморально, бо витлумачують право України на вихід із Союзу як відсутність такого права. Це — лицемірство, а лицемірство аморальне, отже, не мені має дорікати совість, а їм. Тому не моєю відмовою від конституційного права треба полегшити долю рідних, а відмовою чекістів від незаконного і аморального переслідування мене і їх.

Після кількох таких розмов вони зрозуміли, що задля ідеї самостійности України я ладен пожертвувати не тільки собою, а й усіма своїми рідними. Зрештою, наш рід — козацький!

— Може, тобі щось потрібно з одягу чи взуття?

— Дякую. Теплу білизну і светра я привіз із дому, а решту тут дали.

— Як ти оцінюєш зону?

— Для мене все тут нове: розпланування, конструкція парканів і дротяних загорож внутрішньої і зовнішньої охорони, оцей великий завод, і люди. Тутешні люди — це згромадження унікальних особистостей. Кожен із них, що тут є, на волі жив бозна-де, але виділився із загальної маси критичним ставленням до совітської влади. Отже, сюди звезли з цілого Совітського Союзу непересічних людей зі здібністю до самостійного мислення і не боягузів, бо боягуз, навіть все добре розуміючи, мовчить, а ці відважились виявити свій протест. Отже, це дає мені можливість почути обґрунтування їхніх антисовітських позицій. В університеті я чув одне, тут є нагода почути думки з іншого боку.

У зоні є повстанці з усіх західних областей України. Де на волі, в якій аудиторії можна було зібрати 500–700 учасників національно-визвольної боротьби і послухати розповіді про низові і середні ланки організації визвольного руху, про тактику і способи боротьби, про бої, про своїх і чужих людей? На волі це неможливо. А тут ось усе це є! Так мені дуже повезло. Я не проґавлю цієї нагоди і займусь серйозним і систематичним вивченням національно-визвольного руху на основі розповідей самих учасників, а це найкраще першоджерело. Для ширшого і повнішого охоплення теми тут до моїх послуг націоналісти Литви, Естонії, Латвії. Я вже маю по кілька знайомих литовців, естонців, латвійців. Університет за п’ять років дав мені ґрунтовні знання юриспруденції, але не дав правдивих знань історії України. Тепер я маю шанс заповнити цю прогалину в своїй освіті.

— У зоні прийнята схема взаємин, — сказав Горбовий, — провідні особи працюють разом з повстанцями і проводять з ними бесіди і в робочій, і в житловій зонах. Мета цих бесід: підтримувати дух і підвищувати знання. Приблизно раз на тиждень відбуваються зустрічі провідних осіб для обміну думками про політичні події у світі та про наукові публікації в українських журналах (та й не тільки українських). Для людей з інтелектуальними потребами це університет українознавства. Ця система не регламентована жорстко, діє гнучко, але вельми потрібна. Користаючи із права на передплату газет і журналів, українці зони отримують всі республіканські газети й журнали і багато союзних. Щоб щось із цікавих публікацій не пропустити, ми домовляємося, хто що передплачує. Далі, в обов’язок кожного входить реферування своїх журналів. Усі статті, які варто прочитати, відзначаються у змісті журналів і передаються іншим. Так ми нічого не пропускаємо, що варте уваги, з історії, археології, мовознавства, етнографії тощо. У час зустрічей відбувається взаємне інформування про цікаві статті та їх обговорення.

— Хочете, щоб кожний в’язень, який прийшов у зону стрільцем, вийшов із зони полковником?

— Хотілось би. Розумієш, раніше для цього не було жодних можливостей. Тепер можливості з’явилися і їх необхідно використати. Система, про яку кажу, перебуває в початках свого формування. У ній більше попереду, ніж позаду, того і можеш багато докласти для її успішної діяльности.

— Здається, я поступово входжу в коло такої публіки. Але, пане Горбовий, про життя в таборах мені багато розповіли і ще розкажуть прості повстанці. Розкажіть мені те, що вони розповісти не можуть. Перше питання: у всьому русі в західних областях України яку частку становила організована дія і яку неорганізована, стихійна?

— Порахувати у відсотках це неможливо, але я вважаю, що стихійні виступи проти москалів охоплювали не менше людей, аніж наша організована діяльність. Тут важливо підкреслити два моменти.

— Ті люди, які не були членами ОУН і не були прилучені до організованої боротьби, а взялися за зброю у відповідь на звірства і грабунок совітів, потім уже прилучалися до організованих структур і в їхніх межах продовжували боротьбу. Ці стихійні індивідуальні повстанці були постійним джерелом поповнення наших організованих лав.

— Націоналістична організованість виникла на ґрунті націоналістичної ідеології за період від Першої до Другої світових війн — національна свідомість західноукраїнського населення піднялася на такий високий рівень, якого вона доти ніколи не досягала. Останній великий урок нашому населенню приніс 1939 рік, коли совіти прийшли на нашу землю. Перед тим значна частина населення не вірила націоналістам. Думала, що ОУН перебільшує жахи совітської влади в східній Україні. А коли совіти прийшли в 1939 році і за жовто-блакитний прапор і тризуб почали заарештовувати, заможних людей засилати до Сибіру, членів усіх партій, окрім комуністичної, репресувати, коли наші селяни просто побачили, які совіти бідні і накидаються на першу ліпшу ганчірку і щораз просять щось попоїсти, тоді всі зрозуміли, що ОУН казала правду і сповнилися духу націоналізму. Цей настрій живив організовану діяльність, давав їй моральне виправдання, помножував стихійні прояви боротьби за самостійність.

— Як формувалася стратегія боротьби?

— Очевидячки тут також слід мати на увазі стихійну й організовану боротьбу. В стихії це формулювалося просто: “Бий москалів!” Не ми прийшли в Московщину зі зброєю, а вони прийшли в Україну. Україну мусимо звільнити від непрошених зайд, того “Бий москалів!” Між іншим перший поштовх до створення УПА був з боку стихії, а не з продуманого рішення Центрального проводу ОУН. То вже на основі цієї ініціятиви ОУН взялася творити УПА. Цим хочу підкреслити, що національний інстинкт маси іноді дає стратегічно правильний напрямок. І, можливо, устами Шевченка промовляє не стільки мудрець, скільки національний інстинкт.

* * *

У площині організованої боротьби, за словами пана Горбового, стратегію визначало керівництво ОУН. Визначення стратегії залежить, либонь, від оцінки своїх сил, сил противників та поведінки союзників. Різна оцінка цих чинників призвела до розколу ОУН на бандерівців і мельниківців, отож мусимо говорити не про одну, а про дві стратегії. Основне питання, що поділило ОУН, таке: у боротьбі за незалежність покладаємося на власні сили чи узалежнюємо боротьбу від німців?

Першої лінії дотримувався Бандера, другої — Мельник. Молодші кадри пішли за Бандерою, старші — за Мельником. Проте до початку війни і в перші дні війни бандерівцям не вистачало доказів від реального життя. Позиція німців була неясна, а без ясного розуміння їхнього ставлення до ідеї створення самостійної України неможливо було накреслити стратегічних напрямних. Різні високі німецькі чини висловлювали протилежні думки, наприклад, Альфред Розенберг — ідеолог нацизму, який походив з прибалтійських (остзейських) німців, начальник генерального штабу Курт фон Браухич були за визнання української державности. Еріх Кох і Мартин Борман були проти визнання української державности.

Позиція і перших і других була відома з неофіційних джерел і тому залишала керівництво українського національно-визвольного руху в непевності, а Гітлер мовчав. Тоді вирішили виявити їхню справжню, тобто офіційну позицію актом проголошення відновлення української держави. У Львові це сталося 30 червня 1941 року. За кілька днів німці арештували С. Бандеру, потім голову тимчасового уряду Ярослава Стецька. 15 вересня німці вчинили масові арешти. Заарештували близько двохсот осіб керівного складу ОУН. Це був величезний удар. Організації знадобилося понад півроку для виборів нових провідників та відновлення партійних структур.

У квітні 1942 року відновлений Провід ОУН видав стратегічну директиву, яка німців ставила в один ряд з московськими й польськими окупантами, забороняла співпрацю з німцями, забороняла провідникам з’являтися разом з німецькими командирами перед нашими людьми і зобов’язала поборювати німців. Що це була не пропагандивна, а організаційна директива, вся ОУН і всі громадяни дуже швидко переконалися. А трапилося ось що. У квітні 1942 року в Ново-Яричеві Львівської области командир німецького гарнізону виїхав на верхових конях перед великим зібранням людей з нагоди дня народження Гітлера у супроводі районного провідника ОУН. За непослух директиві Центрального проводу СБ розстріляла цього районного провідника і журнал ОУН “Ідея і чин” оприлюднив інформацію про це.

Другою політичною віхою в розвитку стратегії ОУН була директива про економію сил.

У кінці 1943 на початку 1944 року УПА розрослося до 300 тисяч осіб. Було багато куренів, об’єднань. Коли західні області захопили совіти, вони спрямували кілька дивізій на боротьбу з УПА. Вступити у багатоденний бій з цими дивізіями та регулярною армією означало за кілька днів перемолоти величезні патріотичні сили. Тому Провід ухвалив рішення: частину УПА перевести з боями на Захід, частину перевірених у боях і самовідданих повстанців, які засвітилися у своїх теренах, Провід ОУН спрямував у східні області України для створення запасної підпільної мережі. Курені і з’єднання куренів наказано розосередити і постаратися “червону мітлу”[2] пропустити без боїв.

Наказ був чіткий і зрозумілий: з метою економії сил уникати боїв. Вступати в бій тільки тоді, коли не можна ухилитися. В основі цього рішення 1945 року було припущення про ймовірність переростання війни антинімецької у війну між демократичним заходом і комуністичним сходом. Припускали, що фронт покотиться із заходу на схід і тоді свої українські збройні сили могли б дуже знадобитися для нового розгортання масової боротьби за самостійність, яку західні держави мали б підтримати.

Третя важлива віха в розвитку стратегії ОУН випадає на 1947 рік. До цього часу стало ясно, що війни між Заходом і Совітським Союзом не буде. Перспектива можливої перемоги зникала, що викликало вельми важливе психологічне питання: якщо неможлива перемога, то доки ж боротися? І як боротися без надії на перемогу? Який же кінець чекає на кожного повстанця?

Упродовж 1945, 1946, 1947 років чекісти вигадали десятки провокаційних комбінацій. Застосовували газ і отруту. Повстанці всі ці методи розкрили і навчилися протидіяти. Це дорого коштувало, але й досвід був надзвичайно важливий.

Провід ОУН ухвалив рішення: вдруге перевести з боями частини УПА на захід, решту розосередити в дрібні групи, щоб їх легко було ховати в лісах. Запропонували всім, хто втомився і не відчуває сили продовжувати боротьбу, перейти на легальне становище. Усі конспіративні помешкання і зв’язки, щодо яких є сумніви, чи не розкрили їх чекісти, законсервувати і не використовувати. Надійні зв’язки використовувати обережніше.

Внаслідок цієї реорганізації в підпіллі залишалися камікадзе із заповіддю: “Боротимемося до загину і хай на нашій крові зросте нове покоління борців за волю України!”

Ці люди — герої. Вони не здавалися в полон. Вони стрілялися. Їхня героїчна боротьба тривала до 1956 року. Без зовнішньої допомоги, без централізованого постачання зброї і медикаментів наші повстанці боролися після війни впродовж цілих одинадцяти років!

Така фанатична відданість ідеї, така твердість духу довели всьому світові і нам самим, що в українських жилах тече не сукровиця, а козацька кров!

Ми ще спроможні боротися за волю!