З часів неволі. Сосновка-7

Йосип Боровницький

Йосип Боровницький — один із сімох засуджених у нашій справі, який до арешту працював слідчим Перемишлянської районної прокуратури Львівської области. До сьомої зони в Сосновку його привезли після нас з Віруном і Луцьківим. Так сталося, що Луцьків випав з кола людей, з якими ми спілкувалися, тож коли опинився Боровницький у зоні, ми зустрічалися втрьох. За перших стріч аналізували причини провалу організації, згадували, хто і як поводився на слідстві, не оминули й стукачів та їхні способи влізти в довіру, аби витягнути з нас те, що слідчим не вдавалося у кабінетах, згадували про застосування хімії, про поведінку на суді, про вироки, а головне, зауважили, як же ми піддалися чекістському психологічному тискові! Фактично з усіх сімох ніхто свідомо не став на шлях зради, але що з того, коли, наприклад, Луцьків повірив, що Лук’яненко — американський шпигун, і почав допомагати чекістам викривати цього “шпигуна”? Проте різниця між легковірністю, недосвідченістю, наївністю, які дали можливість чекістам розкопати всю нашу націоналістичну діяльність, і зрадою — велика: перше лікується досвідом, друге перетворює людину на ворога самостійницької ідеї.

Боровницький розповів про зустріч у пересильній в’язниці з митрополитом української греко-католицької церкви Йосипом Сліпим, одним з найвидатніших синів України XX сторіччя.

Українські політв’язні постійно цікавилися долею цієї видатної постаті і радо переповідали будь-які новини з його життя, що доходили до Сосновки. З огляду на проведення Вселенського собору, за звільнення митрополита Сліпого виступали Папа Римський Іоанн XXIII, президент США Дж. Кеннеді та багато інших видатних осіб світу. На початку лютого 1963 року Сліпого після 18 років ув’язнення звільнили з концтабору і вислали за межі СРСР. Ми були вельми раді, що така висока особа, як митрополит, патріот, багаторічний політв’язень і вельми розумна людина, опинилася у вільному світі і тепер послідовно і дипломатично понесе світові наш український національний біль, нашу правду. Кожен з нас ніби підтверджував повноваження митрополита Сліпого промовляти до світу від імени ув’язнених борців за волю України, від усієї уярмленої України.

Боровницький трохи малював. Йому вдалося накидати чорним олівцем на білому аркуші ескізний портрет Йосипа Сліпого, коли той лежав горілиць на тюремному ліжкові. Він зобразив його пострижену голову, чоло, ніс, губи, підборіддя, вухо… Справді вийшов непоганий ескіз, завдяки йому ми і склали собі образ духовного отця українців середини XX сторіччя.

А втім цього разу три подільники зібралися не для спогадів, а для обговорення методів реалізації однієї ідеї. Суть ідеї така.

Совітський закон дозволяє писати скарги на вироки до судових, прокурорських, державних, партійних та інших офіційних організацій. У законі не сказано, що в’язень має право спрямовувати заяви і скарги винятково до союзних і республіканських організацій, отже, можна — й на обласний рівень.

Наша справа є яскравим прикладом порушення закону, а саме: юридично неправильна кваліфікація наших дій як зрада батьківщини, коли в наших діях немає жодної ознаки об’єктивної сторони зради батьківщини, з перелічених в диспозиції статті 56 КК УРСР. Отже, нас покарали не за законом, а з політичних мотивів. Цей мотив виявляється у прокурорських відповідях, в яких вони вбачають зраду в замахові на територіальну цілісність СРСР, а це не що інше, як визнання СРСР не як союзної, а як унітарної держави. Тут виявляється справжня суть російського шовінізму. Російську імперію під назвою СРСР вони уявляють як централізовану унітарну державу, отже, марксистське положення про право націй на самовизначення, підпис СРСР під Статутом ООН 1946 року та підпис під Загальною декларацією прав людини 1948 року і стаття 17 Конституції СРСР про право вільного виходу союзних республік зі складу СРСР — це все просто пил в очі закордонним громадянам.

— Слухайте, Левку, Йосипе, — звертається до нас Вірун, — в різних установах сидить багато інтелігентних людей з вищою освітою, яким за п’ять студентських років у голову напомпували так багато промосковської комуністичної демагогії, що люди в неї повірили і думають так, як їм казали професори.

— Ви думаєте нашими скаргами й заявами просвітити цих людей? — запитує пан Боровницький.

— Не всі, — відказую, — з тої інтелігенції сексоти й чекісти. Думаю, що абсолютна більшість з них порядні й чесні.

— То ти, Левку, думаєш, що нашою заявою можна поставити їх на шлях істини? — недовірливо допитувався пан Боровницький.

— Маю скромнішу надію: хай один із десятьох, що прочитають заяву, почне думати про долю України — і то буде добре. Мусимо ж ми щось робити задля свободи.

— Я буду шукати з журналів і газет адреси установ, куди можна буде посилати, — каже Вірун.

— Йосипе, твоя робота в конторі заводу юрисконсультом дозволяє тобі під виглядом заводських паперів писати скарги й заяви. У нас зі Степаном на роботі не будеш писати, а ти можеш. Складай великі заяви. Візьми за основу і мою скаргу. У ній є непогане обґрунтування незаконности вироку. Додай ідейного самостійницького змісту.

— Заяви можна підписувати втрьох, — каже Вірун.

— За мною слідкують і не раз заглядають на стіл до паперів. Боровницький — завідувач юридичним відділом швидко може відрізнити заводський зміст від не заводського.

— Юзю, — каже Вірун, — наші папери також юридичні. Прикривай заяву іншими паперами.

— Думаю, що й ми зі Степаном можемо тобі трохи допомогти, але, Йосипе, мусиш основний об’єм писання взяти на себе.

— Гаразд. Буду писати, — погодився Боровницький.

— І ще, — кажу, — друзі, якщо ми спрямуємо десяток заяв та скарг — це краплина в морі. Необхідно виготовлення заяв поставити на потік і відіслати сотню!

— Левку, ти за два роки скільки написав?

— Думаю, штук десять.

— Степане, а ти?

— Не більше шести. Мабуть, п’ять штук.

— А чого не більше?

— Бо мета, — кажу, — перегляд справи — видається малодосяжною, то ж і не хочеться часто писати. У нашому плані інша мета — поширення самостійницької ідеї і повідомлення щоякнайбільшій кількості українців того факту, що є політичні концтабори, що в цих концтаборах сидять українські політв’язні, які борються за незалежність України, отже, така боротьба є, вона продовжується, Україна не змирилася з окупацією.

— Ви думаєте, що коли б ми витворили такий потік, то чекіст Литвин його не зупинить? — запитує Боровницький.

— Юзю, ти бачив дошку об’яв? На ній спецчастина пише про кожну спрямовану скаргу, — править Вірун. — Та дехто із зеків пише майже щотижня і їх відсилають. А якийсь Шевцов відсилає майже щодня.

— Залежить якого змісту, — зауважує Боровницький.

— Якщо Литвин затримуватиме чи не відсилатиме, то підемо до нього і вимагатимемо пояснень. На нього писатимемо скарги, — оптимістично виголошує Вірун.

— Добре, — кажу, — домовилися. Йосипе, коли відсилаємо першу скаргу за трьома підписами?

— Через тиждень.

— Гаразд.

— А тепер, Юзю, розповідай, що пише твоя Ромця? Вона часто пише? — перекинувся на іншу тему Вірун.

— Через місяць-півтора. Спочатку писала частіше. Пише, що сходила до перукарні і зробила красиву зачіску, — розплився в усмішці Боровницький.

— О, — каже, — у неї багаті пишні коси красивого каштанового кольору.

— Отже, зробила красиву зачіску, пішла на вечір і мала великий успіх.

— І вона тобі так пише? — перепитав Вірун.

— Так і написала.

— Що ж то за вечір? — питаю Йосипа.

— Не знаю. Вона не уточнила.

— А успіх, — питає Степан, — як треба розуміти?

— В художньому, — втручаюся я, — сенсі, а не в якомусь іншому: красива молодиця з красивою зачіскою… мабуть, багато парубків запрошувало її до танців.

— Дякую, Левку, що ти це пояснив, — каже Боровницький.

— А ти що іншу думку припускав? — зіронізував Вірун.

— Ну, розумієте, вона дама компанійська і не може обходитися без вишуканого львівського товариства. Це товариство патріотичне і штовхатиме її ближче до мене, проте, і там є різні люди. Вона вихована не в жертовному дусі, а в мене термін аж сім років… Левку, а як у тебе справи з дружиною? Я бачив твою Надію кілька разів. Мені здається, що вона якась фундаментальна.

— Коли приїхала 1962 року вперше у Сосновку на побачення, то переказуючи мені якусь розмову зі співробітниками про скакання в гречку, сказала знамениту фразу: “Не наївся, то й не налижешся”. Проте делікатно і непрямо поцікавилася, як би я поставився, коли б щось подібне трапилося. Я повторив те, що сказав у Львові на побаченні в слідчому ізоляторі КДБ, коли прощалися перед етапом востаннє: або тримайся чесно, або бери розлучення, але не забруднюй наші стосунки… Я не прощу. Хоч, правду кажучи, вимовити слово “бери розлучення” було зовсім нелегко, бо, окрім того, що я її люблю, з плином часу все більше бачу в ній опору, а не в рідних. Жінка — це не лише супутник чоловікові по життю, як моя, — то ще й зв’язкова ланка між мною та Галичиною з її патріотичними настроями. А коли, буває, задумуюся над майбутнім, то переді мною постають дві різні дороги, не одна. Вона держиться мене з любові і сільської моральної засади, а ідею самостійної України вона бачить тільки у моїй душі, а не у своїй. Що буде далі, побачимо.

— Котра година? Мабуть, уже обід, бо зеки починають виходити з бараків, — кинувся Вірун.

— Судячи з моєї глибокої ямки в шлунку, вже час обідати, — підхопив Боровницький і собі.

— А двері їдальні ще не відчинили, — зауважую я.

— Та нічого. Їх уже, напевно, відімкнули з середини, — бадьоро заперечив Вірун.

Вірун підхопився на ноги.

— А як з наказом ходити до їдальні загонами? — осадив його Боровницький.

Сьогодні неділя, і менти в неділю часом трохи попускають. Шнир частину загону приведе нібито організовано, а інша частина пристроюється до загону в дорозі або вливається в чергу перед їдальнею, або в самій їдальні. Коломитцев і Агєєв зазвичай у неділю не приходять у зону, менти в своїй кімнаті із задоволенням грають у доміно. Забити “козла” їм буває важливіше, ніж супроводжувати нас від бараків до їдальні.

Тим часом ми взяли алюмінієві миски і стали в чергу за супом.

— Залежить від ДПНК (черговий помічник начальника колонії), — переконує Вірун. — Є собаки, що й самі не сидять спокійно і ментам не дають посидіти. Самі злі, нацьковують ментів на нас, і ті бігають по зоні й присікуються до всякого, хто попадається на очі: то куртка застібнута не на всі ґудзики, то волосся на голові вже понад два сантиметри, то чого зібралися більше трьох, то чого весело смієтеся — що життя, мовляв, вам тут таке солодке? Нічого. Прикрутимо, застогнете.

— Друзі, — втручаюся я, — констатуємо факт: комуністична система виховала людей навпаки. Нормальна людина радіє, коли бачить когось радісним, у них чиясь веселість викликає ненависть і зло. Це характерно для сатани: сатані весело, коли людині боляче, і йому боляче, коли людині весело. Це полегшує нашу боротьбу проти імперії, бо робить нашими союзниками все гуманне людство. Таким чином наша самостійницька програма опирається на загальнолюдське тло, і з національної української проблеми перетворюється в частину загальнолюдської проблеми боротьби проти зла і несправедливости.

В історичному плані це нове явище. Дивітеся: наша перша у XX сторіччі національно-визвольна війна була нашою національною справою. Дух часу імперський. Імперіями були Англія, Франція. Німеччина прагнула стати імперією. Імперія — нормальне політико-правове явище. Тому великі держави не хотіли допомагати українцям вийти з-під влади московської імперії. І московським шовіністам удалося під новими гаслами і новими державними символами придушити УНР і зберегти імперію.

У час Другій світовій війни український національно-визвольний рух не мав шансів на перемогу, бо світ чітко поділився на два надпотужні блоки: німецьку і московсько-англо-американську коаліцію. На тлі цих гігантів українські національно-визвольні сили були явно недостатні, щоб вивести Україну з-під влади Москви — основну складову московсько-англо-американського блоку. Дух націоналізму, що став політичною прикметою нашого часу, хоч і був активізований Другою світовою війною, все-таки в час боротьби ОУН-УПА не міг сягнути в Україну з заходу конкретною допомогою УПА крізь московську імперську залізну завісу.

Друзі погоджувалися з моїми судженнями.

Черга наближалася до вікна з потравою. Ми з мисками, повними супу, сіли за стіл. Переважно суп бував літеплий, а цього разу не встиг прочахнути і обпікав губи. У ньому були подрібнені ячні крупи (січка) і кілька кусочків картоплі. Жодного натяку на жир чи якусь приправу. Ми з Віруном поколотили юшку в мисках, вкусили хліба й повільно почали жувати. Боровницький підніс ложку до рота, скривився та й вилив назад.

— Бурда. Пійло. Та хоч би крупів було більше, а то на всю миску три-чотири ложки, а решта — сива вода!

— Що, Юзю, — питаю, — не лізе?

— Не лізе. За кого вони нас мають?! Та люди для телят кращу бурду варять! А ми ще маємо працювати.

— Їж, — радить Вірун, — бо ж у тумбочках тільки олія, більше нічого немає.

— Здається, на другу страву — локшина. З’їм локшину, залишу трохи хліба і в бараці закушу з олією, — скривився Боровницький.

— Першу страву, — кажу, — треба їсти, бо шлунок зіпсуєш.

— Його швидше зіпсуєш таким телячим пійлом, — не погоджувався Боровницький.

— Уже б пора звикнути.

— Як можна звикнути людині до нелюдських, а свинячих харчів?!

— Голод привчає.

— Юзю, не звертай уваги на те, що їси, — править своєї Вірун. — Ми з Левком часто ходимо в їдальню разом, за розмовою не помічаємо, що їли, виходимо з їдальні й питаємо один одного, що було на перше, бо з’їли механічно.

— Я не звик так ставитися до їжі, — протягнув розчаровано Боровницький.

— Голод привчить.

Коли ми вийшли з їдальні, я розповів друзям епізод, який навчив мене їсти все, що може перетравити людський шлунок.

Наприкінці 1944 року мене мобілізували до Червоної Армії. Взимку 1945 року привезли до Житомира до 93-го піхотного полку і почали готувати до війни. Дали п’ятикілограмовий автомат ППШ, кілограмів десять набоїв, і цілий день зранку до вечора — біг, стрільби, лягай, поповзом, короткими перебіжками вперед, наступ, відступ… Приводять роту на вечерю, дають у картонній мисці трошки жовтого ріденького горохового пюре.

Хтось гучно мовив: “Дрисня!”

Справді жовте ріденьке горохове пюре геть нагадувало дитячу біду. Слово “дрисня” зачепило мене якось надто гостро. Я не міг піднести до рота жодної ложки і встав із-за столу, не ївши. З’їв лишень пайку хліба з коричневою бурдою, яку чомусь називали чаєм. Від півночі до снідання кишки бурчали. На другий і третій вечір було те ж пюре. Я не їв. Кишки бурчали, ніби переверталися в животі, трохи поболювали і просили їсти. На четвертий вечір я витіснив із голови неприємне слово і з’їв пюре. Згодом розсмакував і тепер вважаю за одну з кращих страв.

— Це ж не життя. Це існування на межі голоду. І вони, шляк би їх трафив, опускають нас на такий тваринний рівень! — не вгавав Боровницький.

— Що ж, стараймося бути людьми і на тому рівні!

* * *

Узимку короткі дні і довгі ночі. Коли йшли на вечерю, надворі було темно, хоч око виколи. І тільки жовтуваті електричні лампочки на поодиноких високих стовпах освітлювали трап до їдальні. Повечеряли, і невеликим гуртом подалися в кінець бараків.

— Заспіваймо! — запропонував Кравчук.

Ідея всім сподобалася.

Стали колом поодаль крайнього барака. Віяв холодний вітер, і час від часу сніжинки били в обличчя та залітали за комір. Ми щулилися. Ставали боком до вітру, підіймали тоненькі вузенькі ковніри куфайок та бушлатів, обтягували поли тугіше навколо себе, ближче тулилися один до одного й співали:

Співали “їхав козак на війноньку”, “Гей хлопці-молодці, сідайте на коні…” І пісні об’єднували нас у щось могутнє, одне-єдине. І відступав колючий дріт. І були ми у своїй країні десь там на волі, над Дніпром.