З часів неволі. Сосновка-7

Одуєв і його “Так говорит Заратустра”

Після повстань і заворушень політв’язнів у 1953–1954 роках, після амністій 1954, 1955 років, після комісій Президії Верховної Ради СРСР 1956 року, після звільнення кільканадцяти мільйонів та відокремлення кримінального контингенту від політичного режим утримання політв’язнів незрівнянно пом’якшав. Як я вже згадував, ліквідували сотні концтаборів на півночі і сході СРСР і їхні рештки зосередили переважно у мордовських концтаборах. Тут поступово режим посилювали і зводили харчування в’язнів до напівголодного.

За період відлиги від 1956 року в Союзі видали трохи цікавої політичної, історичної, соціологічної літератури, зокрема, й закордонних авторів. Якась дещиця з цікавого потрапила і в зони. Ці книги мали різні люди. Українці мали своїх двох неофіційних бібліотекарів: Богдана Германюка із Коломийської групи й Олексу Маменка з Краматорська. Германюк мав кілька великих валізок з літературою, переважно історичною. Мав усі томи Соловйова “История России с древнейших времен”, усі томи історії Росії Ключевського, велику рожеву “Історію Української РСР”. Маменко мав переважно філософську літературу: німецьких філософів (ясна річ, окремі твори) Гегеля, Канта; англійських (Спенсера, Юма); двотомник Григорія Сковороди, Хуана Уарте “Исследование способностей человека к наукам. У когось із наших була “Социология” Пітирима Сорокіна, “Психологическая война” Лайнбаржера, Гельвеція “О человеке” і “Об уме” та деякі інші книги. У Москві видали книжку Одуєва “Так говорит Заратустра” про Ф. Ніцше та його Заратустру.

Я жадібно всотував знання з цих книг. Університетські п’ять років дали знання юриспруденції та знань з історії України. Тут з’явилася можливість поглибити пізнання рідного краю і я користав з неї. Щоправда, старі бандерівці часом закидали: “Навіщо забивати свою голову російською історіографією, коли вона вся антиукраїнська?” “То дайте мені не антиукраїнську”, — відповідав я. — Дайте Грушевського, Антоновича або Величка чи “Історію русів”. Не даєте. Тож читаю те, що є. А антиукраїнський дух у російських творах я розпізнаю, і він мене не зіб’є на манівці”.

А втім, розповім повчальний епізод у взаєминах книга-читач. Кажуть: кожен з книжки бере стільки, скільки спроможний взяти. Він збагачує себе тим, що взяв, і використовує це в житті. Читач підкорює собі ту частину автора, яку освоїв. Буває інакше: автор книгою полонить читача. Так сталося з кількома моїми друзями. До зони надійшло два примірники книжки Одуєва “Так говорит Заратустра”. Її прочитав Степан Вірун, потім Святослав Вітер. Книжка не просто їм сподобалася, а захопила, і вони створили навколо неї ажіотаж. Почали імітувати погляд на навколишні обставини і своє ставлення до них з позицій Ніцшевої надлюдини.

Прецінь, добре діло упевненість у своїх силах, у собі. Але коли при цьому забувають про реальні обставини безпосереднього і дальнього суспільного оточення, тоді з’являється не людина, яка впливає на розвиток навколишніх обставин і яка більшою чи меншою мірою підкорює їх своїй волі, а Дон Кіхот: він — одне, обставини — інше. І неспівмірність, невідповідність дій ситуаціям викликає лишень сміх: замість взяти багато доброго з книги, вони стали її жертвами, до того ж ажіотаж швидко примножував ці жертви.

Зрештою, шкоди від цього нікому не було, бо бурління душ не вилилось в якісь практичні дії, а обмежилося лише психологічними турбуленціями.

Мода на лікування бджолами ущухла тоді, коли Дужинський після джмеля потрапив до лікарні, трохи не сконав і пролежав там два дні. Мода наслідувати образи Ніцшевої надлюдини тривала значно довше, близько року, заки здоровий глузд остудив збурену уяву моїх друзів і опустив на твердий ґрунт грішної землі. Хоча, як на загал, то краще переоцінювати свої сили, ніж недооцінювати їх.

Якось увечері зібрався чималий гурт молодих коломийчан: Германюк, Струтинський, Ткачук, Площак, Юрчик, Тимків, тернополянин Кравчук, волиняк Андрусяк, був звичайно і я. До нас підійшов командир тернопільської військової округи Омелько Польовий: “Слава Йсусу Христу!”

— Слава навіки! — відповіли.

— Чого не співаєте?

— Справді, — відізвався Ткачук. І до мене: — Заспіваймо!

Він почав, а всі підхопили повстанської:

Приспів

Приспів

Приспів

— Давайте перейдемо подалі від штабу, — запропонував Польовий. — Можна до лікарні. Звідти менше долітатимуть звуки до чергового офіцера. Усі погодилися. І, співаючи, перейшли, далі. І я завів:

Пісню всі знали, і голоси зазвучали злагоджено і гучно.

До співочого гурту поволі підходили й підходили українці. Різні — і бандерівці, і поліцаї. Поліцаїв не проганяли, і вони підключалися до співу. Коли доспівали, Юрчик кинув:

— Бач, і поліцаям (що звучало, як “донощикам”) хочеться поспівати…

— Таж вони також українці.

— Авжеж, як би не скурвився українець, а не може викинути з душі любов до пісні.

— А потім понесуть кумові, про що ми тут гомонимо.

Аби припинити напрямок балачки, що міг зіпсувати весь вечір, я завів:

Її всі знали. У кожного, як і в автора Руданського, душа квилила за рідним краєм, і нерідко, бувало, пісню мугикав собі хтось під ніс на роботі чи в дорозі.

Потім Ткачук заспівував одну пісню за другою. З гурту ставав все кращий хор, і спів все ніжніше пестив вухо, все глибше проникаючи в серце.

Боже, як багато в ньому глибинно-українського, свого, рідного!

Підійшов черговий старшина. На нього не звернули уваги. Він мовчки обійшов гурт, постояв, заки скінчили пісню й каже:

— Антирадянських пісень співати не можна. Заборонено.

— А які антирадянські пісні ми співали?

— Я не знаю ваших слів, але в нас є такі, що знають.

— Ми співаємо народних пісень, — пояснив я.

— Так ваші ж народні — антирадянські.

— Старшина, не сміши курей, — кинув Площак.

— Я зараз запишу твоє прізвище і будеш завтра пояснювати замполіту майору Толбузову.

— Та ваш Толбузов тупий, як сибірський валянок, що він може втямити? — відрубав Андрусяк.

— Ваш Литвин розбереться, — кинув старшина.

— Та він не наш, а ваш, — зауважив Польовий.

— Старшина, — звернувся я до нього, — чи закон забороняє співати?

— Не забороняє. Забороняє антирадянські співи.

— Ми це врахуємо, — відповів Струтинський.

— І тихіше співайте, — кинув наостанок старшина й відійшов.

— Москалі чортові, присікуються…

— Хочуть, щоб ми мовчали…

— А дідька їм лисого…

— Шляк би їх трафив…

— Кажуть, що в Сосновці є кілька українських сімей. З колишніх засланих куркулів. Так вони раді, що ми співаємо, і просять ментів не забороняти.

— А де ж вони працюють?

— Їх у зону не пускають, щоб з нами не зв’язувалися. Та й виїзд звідси їм заборонений.

Балачки тривали ще якийсь час, а потім гурт розбрівся по бараках з твердим наміром продовжити співи завтра або коли захочеться. Я взяв під руку Польового і відокремив від гурту:

— Пане Омеляне, ви знали Тараса Чупринку?

— Знав. Ми зустрічалися на нарадах. Було це нечасто. Тоді, коли треба було обдумати чи узгодити якусь загальну проблему.

Конспірація вимагала найменше особистих зустрічей з командиром УПА.

Кожен з обласних командирів галицьких областей мав фактично повну самостійність і відповідав за особовий склад, його забезпечення, збереження і операції. Ми більше підтримували зв’язки по горизонталі і часто з обласними провідниками та військовими командирами самі домовлялися про спільні дії, а Шухевичу надсилали наші звіти. Спочатку була централізована субординація, але що далі, то ставало важче, і того ініціятива поступово опускалася вниз.

— У що були зодягнуті ваші повстанці?

— Була загальна уніформа УПА. Її шили і з німецької, і з совітської уніформ і з тканини. Часом її не вистачало і тоді штани носили німецькі чи совітські, а кітелі наші. Часом і того не було. Найважливіше — це картуз. Він завжди був наш. Проте часом бувала потреба замаскувати повстанців і тоді одягалися в різний цивільний одяг і ховали зброю. Ми знали, що з огляду на міжнародні закони про війну УПА як військова формація поневоленої нації, що бореться проти окупацій, повинна, по-перше, мати уніформу, по-друге, відкрито носити зброю і, по-третє, мати єдине командування, якому підпорядковані збройні загони і яке відповідає за їхні військові дії. Ми відповідали цим міжнародним вимогам і тільки в окремих випадках відходили від них.

— Наприклад?

— Наприклад, для розвідки або коли треба було зовсім непомітно перевести сотню в іншу область. Від 1947 року після другого переводу частини УПА на Захід і децентралізації всієї національно-визвольної боротьби, таких випадків ставало більше.

Ми попрощалися.