З часів неволі. Сосновка-7

“Москалі — це татари!”

Одного разу в неділю ми з Юрком Литвином пішли собі прогулятися стадіоном й обмінятися новинами з українського літературного життя.

— Он, Левку, йде прапорщик Петров. Звертаймо вбік за їдальню, бо то така паскуда — зараз почне присікуватися, чого з-під чорних курток виглядає цивільний одяг — у тебе зелений, а в мене сірий светри.

— Звертаймо, бо потягне в штаб на трус і забере светри.

Ми круто повернули вбік, аби мерщій зникнути з очей одного з найбільш уїдливих підначальників.

— Куди підемо, Юрку?

— Може за школу?

— Ходім за школу. Може, там тепер вільно.

Аж назустріч нам — Пірус.

— Ходім його перестрінемо, — каже Литвин.

Ми пішли йому навперейми.

— Пане Василю, — гукнув я. — Ви куди так поспішаєте? Сьогодні ж неділя, вихідний.

— Я поспішаю не куди, а звідки. Зараз у бараці посварився з одним москалем. Сидить за те, що був у власівській армії, а гне із себе великого патріота Росії. Я йому кажу, що його прізвище — Тургенієв — не російське, а татарське і що сам він татарин і було б логічніше, коли б захищав не московську імперію, а право татар на свою незалежну державу. А він мені: “Я русский, русский, ну понимаєш, руський”.

— А чого ж, питаю, ти пішов у власівську армію?

— Молодий був, — каже, — дурний, от і пішов.

— Та ти, — кажу, — дурний був і тоді й тепер, бо й тоді і тепер дбаєш не про свій рідний кровний татарський народ, а про чужий — німецький, московський. Ти просто зрадник.

— Я не зрадник, — закричав на мене. — Я патріот Росії! Я став патріотом Росії в концтаборах!

— Ти патріот не Росії, а табірного начальства, патріот за пакунок харчів, чай, каву, коробку цукру, за те, що дозволять носити цивільну сорочку й светр.

На ці слова він схопився з ліжка і ніби готовий бігти до мене битися. Я піднявся, став і думаю: як тільки підскочить до мене, затоплю кулаком так у його азіатську пику, що всі зуби повипльовує. Проте замість бігти до мене, він повернувся до групи зеків і почав кричати їм про свій російський патріотизм та велику образливість моїх слів про його татарщину. Я не міг далі слухати те його базікання й вийшов з бараку.

— То ви, пане Василю, — каже Литвин, — хотіли татарина Тургенієва вирвати з московського народу й приєднати до татарського. З огляду на українські національні інтереси це правильно, бо зменшує нашого великого ворога — Московщину — і збільшує її ворога — Татарстан. Хоча від кого ви очищаєте московитів? Хто такі самі московити? Яка етнічна основа російської нації, яку ви хочете очищати вилученням з її середовища татарів?

— Мені, — почав Пірус, — схема формування російської нації виглядає так: терени Московщини були заселені угро-фінськими племенами. У X сторіччі київська імперія набирає великої потуги. Вона підкорює угро-фінські племена. Для справляння данини й підтримування своєї влади Київ розташовує там на Півночі групи своїх дружинників. Дружинники з мобільних груп перетворюються в поселенців. Вони будують міста (і дають їм назви, з яких самі вийшли), одружуються з місцевими жінками, несуть у цей лісовий дикий край свою архітектуру, освіту, письмо, зброю, мову, мистецтво. Місцеве населення приймає вищу південну культуру й мову завойовників, але, маючи абсолютну кількісну перевагу, нав’язує вихідцям з України свої звичаї й психологію. До XII сторіччя нащадки дружинників цілком відчули себе північним населенням, ворожим до Півдня.

Коли в XIII сторіччі приходять татари, Північ зустрічає їх як визволителів від київських окупантів. Поступово відбувається злиття угро-фінського окультуреного українцями населення з татаро-монголами. Позаяк культура місцевої панівної верстви угро-фінського населення вища за татарську, то сплав угро-фінів з татарами відбувається на основі мови й культури угро-фінської провідної верстви. Знову ж татарська складова кількісно переважає, і тому вона навіює свої геополітичні, юридично-правові й сімейно-побутові звичаї всьому цьому північному населенню. Генетично воно не слов’янське, а азійське.

— Думаю, — кажу я, — що ця схема правильна. І ще один аспект. Татаро-монгольська орда Чингізхана та Батухана — це величезна кількість людей. Завдяки своїй рухливості (динамічності) вона була величезною силою. Кочовий спосіб життя давав їй можливість завойовувати величезні простори. Поступово все життя міняється, вони переходять до осілого способу життя і єдина військова система розпадається на окремі ханства (Казанське, Астраханське, Кримське). Північна частина асимілювалася в московитів. Із широченного татаро-монгольського моря виділилася тільки одна територія з явними претензіями на створення незалежної держави — Татарстан. Друга — Крим з претензіями на культурно-національну автономію. Перша територія — наша союзниця, друга — наша велика проблема. Проте саме в московитах найбільше втілився татарський азійський деспотизм та дух вічного прагнення до загарбання чужих земель.

— А що вам, мої молоді друзі, каже про це совітська історія?

— Каже, — відповів я, — що і українці, і білоруси, і росіяни походять з однієї колиски — Київської Руси. Ми це відкидаємо, але глибоких правдивих знань нашої історії ще не маємо. Ми за вашим прикладом протиставляємо себе комуністам, ширше — москалям у всьому: в суспільних ідеалах, у філософських концепціях, у моралі, у релігійній вірі і т. ін. Всюди московським комуністичним поняттям ми протиставляємо свої поняття, оперті на національні традиції, народну мораль, правдиву логіку. Це потрібно передусім для того, щоб провести чітку грань між нами й ними, між окупантами й окупованим українським народом, між ними — деспотами й нами — демократами, між ними — безбожниками й нами — віруючими, між ними — безсовісними й нами — совісливими людьми тощо. Окупаційний комуністичний режим треба зробити в очах народу чимось анахронічним, одіозним. Доки немає можливостей проводити таку просвітянсько-виховну роботу в Україні, отож і підковуємо себе тут у концтаборах.

— Гаразд, хлопці, добре кажете. Гартуйте свої душі, — похвалив нас Пірус. І далі питає:

— А що то за молода група з Донбасу, що її нещодавно привезли? Їхні прізвища Савченко, Покрасенко, Воробйов, Ринковенко… ще хтось? Їх судили ніби шістьох? Судили за демократизаторські мотиви?

— Їх, — кажу, — чекісти налякали націоналістами, то вони тримаються стримано і побоюються ходити з нами відкрито, проте я щовечора проводжу з Савченком по 2–3 години в якомусь темному закутку. Він всім цікавиться, і я про все йому розповідаю.

— За що їх судили?

— Вимагали демократичних виборів. Хотіли, щоб у виборчих округах було по кілька кандидатів.

— З ким іншим з наших він ще спілкується?

— З Трохимом Шинкаруком, — відповів я.

— Ну, це добре.

— А може, — каже Литвин, — і не вельми добре Шинкарук своєю різкістю і категоричністю може відштовхнути.

— Гаразд, перейдімо до іншої теми. Пане Василю, ви вже скільки відсиділи?

— П’ятнадцять.

— Думаєте сидіти ще десять?

— Думаю.

— А може, раніше звільнитеся?

— Ти, Юрку, думаєш, що москалів може раніше шляк трафить?

— А чого б і не припускати!

— Я відчуваю, що своїм розумом і своєю волею прокладаю свій життєвий шлях, але що на цьому хронологічному шляху є моменти, коли в моє життя прямо втручається якась верховна сила. Як ви, Василю, це відчуваєте? Чи не відчували ви чогось подібного в час підпільної боротьби на вашій Тернопільщині? — запитав я.

— Я воював зі зброєю в руках проти окупантів, — сказав Пірус, — з кінця 1944 до кінця 1948 року. За ці роки бачив усього, побував у різних непереливках і набув великого партизанського досвіду. Один приклад. Не знаю, хто відкрив, але в Бучацький район я переніс відкриття і запустив його в діло. Мова ось про що. Бувало, що ми ганялися за чекістами. Частіше ми влаштовували на них засідки. Часто вони за нами ганялися, як правило, у червонопогонників були собаки. Собаки — це біда. Вони давали нашим ворогам велику перевагу. Повстанці шукали різних способів нейтралізації собак: ставили гострі спиці на своїх слідах, посипали сліди тютюном. Потім хтось відкрив, що собача кров відлякує собак найдужче. Тоді нам у ліс із сіл друзі передавали в маленьких пуделках порошок із собачої крови. І ми її випробували. Пішли, власне, побігли гуськом один за одним. Останній потрусив на сліди трошечки цього порошку. Коли собака підбіг й нюхнув, його ніби грім ударив — він піджав хвоста, присів і з переляканими очима почав задкувати. Скільки солдат не смикав і не підганяв іти вперед, собака не пішов. Така затримка була завжди достатня, щоб ми могли відірватися від переслідувачів і зникнути.

— Цікаво! Цікаво! — в один голос вигукнули захоплено ми з Литвином. — Але ж скільки треба було побити собак, щоб наділити кожну групу повстанців пуделком з собачим кров’яним порошком?!

— Та зовсім небагато, — відповів Пірус. — У кожному разі для цього собак вистачало.

— Пане Василю, — питаю його, — а як ви почувалися, наприклад, у бункері?

— Панове козаки, людина має дивну властивість — вона вміє перемикати всю свою нервову систему з одного ладу на інший, наприклад, з мирної праці на війну. І коли вона на війні, то діє і почуває себе так, як необхідно для ведення війни. Смерть стає чимось ніби нормальним. Ви знаєте, що смерть завжди несподівана. Коли людину поранили, то вона живе. Рана може призвести до смерти, але отой перший удар несподіваний. Набагато гірше, коли про смерть знають наперед. Уявіть собі картину: сидимо ми семеро повстанців у криївці. Ще не зима. Ми сховалися від великої облави, щоб після того, як червонопогонники пройдуть, вилізти зі схованки і або вдарити їм у тил, або піти, куди накаже сотенний.

Раптом один помічає, що інший пахне землею. Він принюхується — так-таки сусід пахне землею. Мовчить. Нікому про це не каже. Потім другий починає водити по криївці носом і принюхуватися, потім третій, четвертий. Нарешті, всі все зрозуміли: повстанець Сокіл пахне землею. І сам Сокіл починає нюхати то земляну стіну криївки, то свої руки і все своє тіло — так, переконується, він справді пахне землею!

Ми здогадалися, що це означає. Коли це сталося вперше, повстанець згинув на третій день від початку того земляного духу. Коли смерть повторилася кілька разів на третій день після запаху землі, ми твердо засвоїли прикмету: якщо від повстанця повіяло землею, на третій день його не стане!

І ось ми семеро сидимо в криївці і раптом двоє запахло землею. Дивимося на хлопців, вони намагаються не дивитися нам в очі. Ніхто не знає, як це станеться. Всі готові до бою, але коли не знаєш, звідки чекати нападу, і це триває днями, тоді в душу починає заповзати сумнів. Уявляєте, сидимо поруч з двома нашими побратимами і дивимося на них як на мертвих, а вони ж живі! І чекання смерти застилає всі інші почуття і всілякі інші думки покинули голову окрім однієї — смерть: якою вона прийде? Жах! Кожен починає вигадувати слова розради, і кожен не чує і не вірить їм. Всі знають: оцих двох побратимів на третій день не стане. Жах посилюється тим, що ми нічого не робимо, а просто сидимо в криївці й чекаємо на повідомлення від зв’язкового. Двоє приречених сиділи в різних місцях. Один піднявся, підійшов до другого: “Якщо вже наша така доля, — мовив, — то будемо поруч”. Другий сумно посміхнувся, трохи посунувся й відповів: “Сідай, дорогий побратиме!” Переночували. Минула перша половина третього дня. “А може, минеться,” — хтось подумав уголос. І тут нараз жахливий вибух. Стіну криївки шматануло, порвало, жбурнуло разом з нашими двома через криївку до протилежної стіни. На нас посипалася земля. У ніс тхнуло їдким димом амоналу. Посліпли й поглухли. В очах іскри, й колами розходяться білі яскраві хвилі. Щось боляче-боляче штиркнуло у вушні перетинки і дзвенить, дзвенить. Дихальне горло спазмом заткнуло, бо ж не можна дихати амоналовим димом. На якийсь час усе навколо заглухло і ти наче кудись провалився. Потім поволі дим рідшав і давав потроху дихати, у вухах ущухав дзвін. Ми почали ворушитися, оглядатися навколо себе й допомагати один одному викараскатися з-під кілків, патиків, грудок землі, розкиданих предметів і такого-сякого вояцького майна. Скидали землю з наших приречених побратимів. Сподівалися кожну мить нападу москалів. Їх не було. Не було за п’ять хвилин. Не було за годину. Тим часом почали розуміти, що з нами трапилося.

Бомба впала біля нашої криївки і залізла в землю приблизно на метр-півтора від стіни, біля якої сиділи наші побратими. Вибухом зламало стіну і поламало стелю. Кусок бомби розрихлив землю і протяв її великим бічним куском з дуже гострими зубами. Ця скалка прорвала одному з приречених правий бік, а другому лівий. В одного прорив великий. Скалка порвала печінку й кишки. У другого не глибокий прорив, але довгий. Перший швидко помер від рани, а другий — від втрати крови. Нас п’ятеро залишилося живими. Понабивало більші й менші синяки й гулі, дехто поохкував з тиждень, але, зрештою, залишилися придатними для продовження війни.

До ночі москалі нас не турбували. Ми поховали наших побратимів та й перебазувалися на запасний постій. З часом з’ясували таке.

Через свою розвідку чекісти довідалися про існування криївки у нашому ліску. Точного місця вони не знали. І спрямували літак скинути кілька бомб туди, де криївки могли б бути. По суті справи — навмання. На біду, одна з бомб і впала біля нашої криївки.

— Навіщо другий підсів до першого?

— Прецінь, так мало бути.