З часів неволі. Сосновка-7

Тричі судимим Степан Куриляк

Про Куриляка мені розповідав Степан Кравчук. Коли на шляху до робочої зони, мене наздогнав молодий чоловік і, вітаючись, назвався, я зауважив, що вже трохи знав про нього, принаймні — що його судили тричі. Мабуть, у зоні, що нараховувала 1800 політв’язнів не було іншої людини з трьома судимостями. Тепер він поруч. Трохи вищий за мене, стрункий, має продовгувате обличчя з правильними рисами, світлі очі, прямий відкритий погляд і рівний спокійний голос. З розмови довідався, що він 1929 року народження, отже — на один рік молодший за мене, родом з міста Дубного, що на Рівненщині. З обох волинських областей у концтаборі було багато націоналістів і з ОУН і УПА, і з молодших, хто організаційно не був пов’язаний з повстанським рухом, але був його ідейним продовжувачем. Куриляк був тричі засуджений, тож дуже рано почав.

Як розповів сам Степан Куриляк, вперше був заарештований енкаведистами разом зі всією родиною 19 січня 1945 року. Під час обшуку московські ординці знайшли деякі папери, що проливали світло на його участь в ОУН-УПА. Слідство велося впродовж року, однак йому пощастило по справі йти одному, бо своїми зверхниками і чільниками в повстанському русі називав тих, хто на той час уже був убитий.

У квітні 1946 року на підставі статей 54-1а і 54-11 КК УРСР “Особое совєщаніє” в Москві заочно засудило Степана Куриляка до чотирьох років позбавлення волі. Термін покарання відбув у місті Котлас Архангельської области, а по закінченні його відправили етапом на безреченцеве заслання до Казахстану. Він опинився у райцентрі Чілі Кзил-Ординської области. Працював у місцевій МТС електрозварювальником. Заробляв 270 рублів на місяць, а буханець хліба коштував 10 рублів. Як він каже, постійно був голодний і обдертий, як останній жебрак. Тричі на місяць (10, 20, і 30 числа, не пізніше десятої години ранку) був зобов’язаний відмічатися в комендатурі. Словом, умови його існування були нестерпні, а можливости влаштуватися на краще оплачувану роботу не мав, тож вимагав від своїх “душпастирів” перевести його в інше місце, де є змога хоч трохи більше заробляти.

Тим часом чекісти збирали на нього доноси і врешті-решт заарештували, звинувативши в антисовітській пропаганді та агітації. На підставі статті 58 КК РРФСР Кзил-Ординський обласний суд 25 січня 1951 року засудив його на 10 років концтаборів суворого режиму.

Відбувши неповних п’ять років в норильських таборах, Верховний Суд Казахської РСР термін покарання скоротив до 5 років і на підставі амністії від 1953 року його звільнили з-під варти і відправили на заслання до родини, що перебувала в Мончаловському районі Томської области. Це було у серпні 1955 року.

Весною 1959 року він повернувся в Україну і влаштувався працювати на будівництво цукроварні у місті Дубно. Одружився, згодом народився син, і міг би жити, як і багато інших, ледь стягуючи кінці з кінцями.

— Однак тодішня соціяльно-політична атмосфера в імперії була настільки задушливою, — розповідав Степан Куриляк, — що почувався в ній не ліпше за викинуту на берег рибину. Я не міг бути байдужим до гніту, до тотальної брехні, чим комуністичний режим душив народ, а тому часто у своєму оточенні називав речі справжніми іменами. То була пора “хрущовської відлиги”, режим нібито трохи попустив віжки, але час від часу я ловив себе на думці, що ходжу по краю прірви, проте мовчати не міг і продовжував, де тільки міг, розплющувати людям очі на більшовицьку дійсність.

У жовтні 1963 року чекісти заарештували мене втретє, а Рівненський обласний суд на підставі статті 62 ч. II КК УРСР, засудив до восьми років позбавлення волі.

А тепер, пане Левку, я вас попрошу допомогти мені написати скаргу Генеральному прокуророві УРСР на незаконний арешт і вирок стосовно мого звинувачення. Допоможете?

— Авжеж, — погодився я.

P. S. До цієї історії додаю деякі документи, що збереглися до сьогоднішніх днів у Куриляка.

1963 року грудня 30 дня. Судова колегія в кримінальних справах Ровенського обласного суду, в складі:

Головуючого — Симонця О. П.

Народних засідателів — Белова, Лаговської А. М.

При секретарі — Александрович М. Г.

З участю прокурора Махаринця М. В.

Розглянула у закритому судовому засіданні в м. Дубно справу про обвинувачення Куриляка Степана Миколайовича, 15 квітня 1929 року народження, народився в селі Тур’є Бродівського району Львівської області, проживає в м. Дубно селище цукрового комбінату, українця, з селян, безпартійного, освіта 7 класів, раніше судився 27 квітня 1946 року Особливою нарадою при МВС СРСР за ст. 54-1а і 54-11 КК УРСР на чотири роки позбавлення волі і 25 січня 1951 року — Кзил-Ординським обласним судом за ст. 58-10 КК УРСР на 10 років позбавлення волі. 15 квітня 1955 р. Президією Верховного Суду Каз. РСР міра покарання знижена до п’яти років позбавлення волі і по амністії від 27 березня 1953 року від покарання звільнений зі зняттям судимості.

Розглянувши матеріали справи, допитавши підсудного і свідків Судова колегія

Будучи вороже настроєним до існуючого в СРСР суспільного ладу, Куриляк з метою підриву і послаблення радянської держави протягом 1962–63 років систематично серед робітників Дубнівського цукрового комбінату проводив агітацію антирадянського змісту, зводив наклепи на радянську дійсність, на зовнішню і національну політику радянської держави, на життя робітників СРСР, вихваляючи при цьому життя і порядки, що існують у капіталістичних державах.

Так, 1962 року в присутності Окіпного і Синиці в приміщенні контрольно-розподільного устрою Куриляк доводив необхідність заміни в СРСР колективної системи господарства одноосібною системою ведення сільського господарства по типу фермерських господарств США.

В січні і травні 1962 року Куриляк зводив наклеп на політику Радянського уряду в питаннях роззброєння і скорочення збройних сил Радянського Союзу.

На початку 1962 р. Куриляк у присутності гр. Попелевича зводив наклеп на Комуністичну партію Радянського Союзу, на вчення марксизму, рівняючи його з релігійними догмами.

У квітні-травні 1962 р., вихваляючи життя і порядки в буржуазних країнах, зводив наклеп на радянську дійсність, на керівників ЦК КПРС і Радянського уряду.

У 1962, обговорюючи разом з робітниками дії “оасівців” у Франції та Алжирі, Куриляк висловився, що для боротьби з існуючими у Радянському Союзі порядками, необхідно утворити банди по типу ОАС.

Весною 1963 р. Куриляк в розмові з гр. Окіпним зводив наклеп на одного з керівників Партії і Уряду, опорочуючи його виступ перед працівниками літератури і мистецтва.

В розмові з гр. Синицею опорочував Радянську владу, висловлювався за організацію приватновласницького сектору у промисловості.

У липні 1963 року Куриляк серед робітників цукрового заводу зводив наклеп на рух за комуністичну працю у СРСР.

У вересні-жовтні 1963 року Куриляк у зв’язку зі Зверненям радянського уряду про економне розходування хліба і хлібних виробів, зводив наклеп на політику уряду СРСР, допускав наклепницькі висловлювання на адресу глави Радянського уряду.

У вересні 1963 р. серед учнів школи робітничої молоді Куриляк допускав наклепницькі висловлювання на життя робітників і колгоспників у Радянському Союзі.

1958, 1959 і 1962 років у листах до своєї знайомої Вархоляк А. І. та сестри Куриляк Є. М. в різкій формі зводив наклеп на радянську дійсність, на національну політику партії та на життя колгоспного селянства.

У пред’явленому обвинуваченні Куриляк винним себе визнав частково і пояснив, що дійсно він займався агітацією антирадянського змісту, був вороже настроєним до радянської влади, у зв’язку з тим, що вже 1946 і 1951 роках був двічі засуджений за антирадянську діяльність.

Що ж стосується висловлювань про створення організації ОАС та розпуску колгоспів Куриляк ці факти заперечує.

Судова колегія вважає, що інкримінований склад злочину Куриляку доведений повністю показами свідків Окіпного, Ковальського, Синиці, Попелевича, Гаврилюка, Юхимчука, Михащука, Скибицького, Косянчука, Собчука, Рудого, Орлова, Балабзовського, Тишкова, Хміля, Тимощука, Радевич та Вербицької, а також письмовими доказами та висновком графічної експертизи.

Керуючись ст. ст. 323 і 324 КПК УРСР, Судова колегія

Куриляка Степана Миколайовича на підставі ч. 2 ст. 62 КК УРСР на 8 (вісім) років позбавлення волі у виправно-трудових колоніях суворого режиму.

Міру запобіжного заходу Куриляку С. М. залишити попередню — тримання під вартою.

Строк покарання Куриляку С. М. рахувати з 31 жовтня 1963 року.

Стягнути з Куриляка С. М. 30 (тридцять) крб. судових витрат у доход держави.

Речові докази (а. с. 360) зберігати у справі.

Вирок може бути оскаржений до Верховного Суду Української СРСР протягом 7 діб з дня вручення копії вироку.

Головуючий — підпис.

Н/засідателі — підписи.

Згідно: Головуючий — (підпис)

* * *

Прокуророві Української РСР

Від в’язня Куриляка Степана Миколайовича,

1929 р. н., що утримується у виправно-трудовому

таборі за адресою: Мордовська АРСР, станція Потьма,

п/в Явас, ЖХ 385/7

30 грудня 1963 р. Рівненський обласний суд на підставі ст. 62 ч. 2 КК УРСР засудив мене на 8 (вісім) років позбавлення волі. Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду УРСР 06.02.1964 р. розглянула справу у касаційному порядку і перекваліфікувала мої дії на ч. І ст. 62 КК УРСР і призначила мені п’ять років позбавлення волі у ВТК. Як вирок, так і ухвалу вважаю незаконними з таких підстав:

Суд написав у вироці:

“У січні 1962 року в приміщенні контрольно-розподільного устрою в присутності Окіпного і Синиці Куриляк доводив необхідність заміни в СРСР колективної системи господарства одноосібною системою ведення сільського господарства по типу ведення фермерських одноосібних господарств в США”.

Хоча з Окіпним і Синицею я давно перебував у ненормальних, натягнутих стосунках, хоча вони на протязі всього попереднього і судового слідства брехали на мене, як лише могли, але й вони передали розмову на суді не в тому дусі, як виклав її суд у вироці. У бесіді в присутності Окіпного і Синиці я міг згадувати доповідь Хрущова та приклади із знайомих мені колгоспів, а також, що в колгоспах ще й досі зустрічаються неподобства та недоліки, але я ще нікому не пропонував ліквідувати всю колгоспну систему. На підставі доповіді Хрущова я позитивно поставився до досягнень американського фермера Гарста, але я ніколи не тлумачив позитивної оцінки Хрущовим фермера як пропозицію ввести такі способи господарювання у нас. Свідки, власне, це й показали в суді, але під пером судді мій переказ критичних зауважень Хрущова трансформувався на агітацію за необхідність заміни колгоспів господарствами по типу американських ферм. Таким чином суть розмови, подана в перекрученому вигляді, і по-друге, вона не має в собі ознак злочину, передбаченого ст. 62 КК УРСР, бо стосується економіки, а не радянської влади. Тому це звинувачення вміняється мені у вину незаконно.

Суд каже у вироці:

“В січні і травні 1962 р. Куриляк зводив наклеп на політику Радянського Союзу в питаннях роззброєння і скорочення збройних сил Радянського Союзу”.

Що це за наклеп? Як він підриває чи ослаблює радянську владу? Якими доказами підтверджується? На ці важливі питання суд не відповідає. Виходячи з оціночної теорії, суд не вважав за потрібне виконувати вимоги радянського процесуального закону, тому й дозволив собі записати у вироці цю нахабну брехню. З метою відновлення моїх законних прав та усунення порушення соціалістичної законності цей епізод повинен бути виключений із звинувачення.

“На початку 1962 р. Куриляк у присутності гр. Попилевича зводив наклеп на Комуністичну партію Радянського Союзу, на вчення марксизму, порівнюючи його з релігійними догмами”, — говориться далі у вироці.

Це твердження суд взагалі не повинен був записувати у вирок, бо воно стосується не права, а ідеології, а суд не ідеологічна комісія. Але оскільки суд тлумачить ст. 62 КК надзвичайно широко, розтягує її як гумову, оскільки у руках суду ст. 62 КК — це щось безмежне, під що він здатний підвести будь-яку розмову, то доведеться пояснити наведений епізод.

Свідок Попилевич, на якого посилається вирок, показував у суді, що я балакав з ним про те, що деякі відповідальні комуністи у своїх виступах говорять одне, а на ділі роблять зовсім інше, як і деякі священики, що в своїх діях далекі від тих норм поведінки, до яких закликають християн. (Комуністи, про яких тоді говорилося, були ув’язнені за скоєні ними злочини.)

Я неодноразово заявляв у суді клопотання, щоб секретар судового засідання записувала повніше свідків, але суд практично відхилив мої клопотання і покази комуністів Попилевича, Ковальського, а також Тикова, Балабзовського, Косянчука та інших, що давали правдиві покази, не були записані, а частково їм навіть приписано те, чого вони зовсім не говорили.

Ось черговий епізод звинувачення.

“У квітні-травні 1962 р., вихваляючи життя і порядки у капіталістичних країнах, Куриляк зводив наклеп на радянську дійсність, на керівників ЦК КПРС і радянського уряду”.

Суду нічим було розкрити зміст цього звинувачення, бо за словом “наклеп” немає нічого антирадянського, а є лише звичайнісінька розмова, про що й говорили в суді свідки. Крім недоведеності і необґрунтованості, це звинувачення ще й не має в собі ознак злочину, передбаченого ст. 62 КК УРСР, бо можна “вихваляти життя і порядки в капіталістичних країнах”, і не зводити наклеп на радянську дійсність. Зводити наклеп на будь-що, — значить приписувати йому свідомо такі факти чи властивості, яких воно насправді не має. Отже, суд проявив чималу неграмотність, звинувативши мене в тому, ніби я зводив наклеп на радянську дійсність, на керівників ЦК КПРС і радянського уряду.

Ні радянська дійсність в цілому, ні керівництво ЦК КПРС і радянського уряду не є об’єктом такого злочину, як антирадянська агітація і пропаганда.

Екзарх київської православної церкви з усім священним кліром і семінаріями — це також радянська дійсність, але цілком зрозуміло, що наклеп на духовну семінарію не підриває і не послаблює радянської влади. Об’єктом антирадянської пропаганди або агітації є радянська влада, а не керівництво ЦК КПРС і радянського уряду. Стаття 62 КК УРСР захищає систему влади, а не окремих керівних осіб. Для захисту керівних осіб є інші статті кримінального кодексу. Таким чином наведене звинувачення не має у собі складу злочину, передбаченого ст. 62 КК УРСР, тому його необхідно усунути з вироку.

Суд записав у вироці нахабну брехню про те, що я, нібито, схвалював дії “оасівців” і пропонував створити аналогічні банди в СРСР для боротьби з існуючим ладом. З усіх інкримінованих мені обвинувачень це є найважче. За логікою вироку виходить, що я, хто мав уже нещастя двічі побувати у таборах для державних злочинців, обрав якраз Окіпного для такого заклику. Яка дурниця! Як можна було писати у вироці такі небилиці?! Далі у вироці записано:

“Весною 1963 р. Куриляк у розмові з Окіпним зводив наклеп на одного з керівників партії та уряду, опорочуючи його виступ перед працівниками літератури й мистецтв”.

Це твердження є вигадкою Окіпного і, до того ж, немає у собі ознак злочину, передбаченого ст. 62 КК УРСР, бо ні один з керівників партії і уряду, ні його думки з питань літератури і мистецтва не є об’єктом антирадянської пропаганди чи агітації, тому наведене твердження інкримінується мені не законно.

“В розмові з Синицею, — говориться далі у вироці, — опорочував радянську владу, висловлювався за організацію приватного сектору в промисловості”.

Мабуть, суд мав на увазі дві окремі речі: опорочування радянської влади і висловлювання за організацію приватновласницького сектору в промисловості? Як я опорочував радянську владу? Що я про неї говорив таке, що могло підірвати чи ослабити її? Чому суд не виконав вимогу ст. 334 КПК УРСР, яка зобов’язує суд обов’язково зазначати спосіб скоєння протиправної дії? Він не зробив цього, щоб не розкрити своєї фабрикації цього звинувачення. Загалом, суд весь вирок побудував хитроумним способом: він заявляє, що “зводив наклеп”, “опорочував”, але зовсім не показує, що ж це за “наклеп” та опорочування, в чому воно полягає, як воно робилося? Такі голослівні твердження повноважного органу є грубим порушенням соціялістичної законності і радянського правопорядку, бо будучи абстрактними, позбавляють можливості відстоювати свої законні права. Твердження вироку про те, що я висловлювався за організацію приватновласницького сектору в промисловості є вигаданим і не має в собі ознак злочину, передбаченого ст. 62 КК УРСР, бо стосується економіки, а не такої політичної інституції, як радянська влада.

Далі мені інкримінується таке:

“В липні 1963 р. Куриляк серед робітників цукрозаводу зводив наклеп на рух за комуністичну працю в СРСР”. Тут знову нахабна брехня і безсовісне перекручування фактів, показів свідків, моїх показів. Суд либонь розумів, що громадський рух за комуністичну працю не є об’єктом злочину антирадянської пропаганди чи агітації, бо бригади комуністичної праці — це не радянська влада, але все ж вніс до вироку цю нахабну брехню, аби посилити нібито антирадянський зміст моєї політичної характеристики. У вироці записано:

“У вересні-жовтні 1963 р. Куриляк, у зв’язку із зверненням радянського уряду про економне розходування хлібних виробів, зводив наклеп на політику радянського уряду, допускав наклепницькі висловлювання на адресу глави радянського уряду”.

Побачивши у кіножурналі розвантажування в гаванському порту радянського пароплава з пшеницею у той час, коли у Дубні не було вже в продажі білого хліба, я дійсно висловив незадоволення. Але ж це висловлювання не є антирадянською агітацією чи пропагандою. Невже відсутність білого хліба на Україні, де за словами Хрущова, завжди їли білий хліб, судді вважали нормальним явищем? Суд назвав мій вислів наклепом. Очевидно, наклеп це твердження завідомо неправдивого факту. Що ж саме суд вважав в моїх словах неправдою: чи мої слова про відсутність білого хліба в Дубні, чи те, що у гаванському порту розвантажували радянську пшеницю? Суд грубо спотворив дійсний стан речей ще й тим, що заявив, ніби я висловлювався “в зв’язку зі зверненням уряду про економне розходування хліба”. Насправді я висловлювався ще до опублікування звернення уряду. Таким чином ніякого зв’язку між моїми словами і заявою уряду не існувало, тому розцінювати їх як незадоволення заявою уряду немає жодних підстав.

Далі у вироці говориться:

“У вересні 1963 р. серед учнів школи робітничої молоді Куриляк допускав наклепницькі висловлювання на життя робітників і колгоспників в Радянському Союзі”.

Життя робітників і колгоспників, як видно з диспозиції ст. 62 КК УРСР, не є об’єктом антирадянської агітації чи пропаганди, тому інкримінується мені незаконно.

І останнє звинувачення — це кілька моїх приватних листів інтимного характеру до дівчини та сестри, що були вилучені до порушення кримінальної справи без санкції прокурора, тобто з порушенням конституційного права на таємницю листування. У цих листах я зачепив кілька негативних фактів радянської дійсности і поділився цими моїми спостереженнями з близькими мені особами, що добре знали весь мій життєпис, всю мою нещасливу долю. Поділяючись цими спостереженнями, своїм настроєм, я робив це з природної потреби людського зв’язку, а не з якихось політичних міркувань. У цих листах лиш має місце оцінка ряду фактів радянської дійсності, котрі, на мою думку, суперечили марксистсько-ленінській ідеї радянської влади.

Зачіпаючи деякі факти суспільного життя в інтимних листах, я не мав наміру підриву чи послаблення радянської влади. Антирадянський зміст цих листів не був доведений і на суді. Тому названі висловлювання не містять в собі ознак злочину, передбаченого ст. 62 КК УРСР, тобто антирадянської агітації чи пропаганди. Із усього списку звинувачень ні одне не має в собі ознак злочину, передбаченого ст. 62 КК УРСР, тому вирок є незаконним і він повинен бути скасованим.

… … … … … … … …

На підставі вищенаведеного прошу внести протест на вирок Рівненського облсуду УРСР від 6-го лютого 1964 р. до відповідної наглядової інстанції для скасування незаконного вироку і закриття справи за відсутністю в моїх діях складу злочину.

29.05.64 Підпис.

————————————————

Цю скаргу написав мені мій однотабірник, юрист Левко Лук’яненко.

1.07.64 р. копію цієї скарги я відправив Генпрокурору СРСР.

10.10.64 р. — — « — — « — — « — — Верховному Суду УРСР

Якщо на ці скарги інколи і приходила відповідь, то вона завжди була однозначною:

“Осужден правильно”.