З часів неволі. Сосновка-7

“Мат — це наша народна мова”

Мене перевели працювати до паросилового господарства підносити вугілля до паровозних котлів Одним із кочегарів працював вільнонайманий кацап Капустін. Невеличкого зросту з круглою монгольською головою. За зоною у селі він мав невеличку чорну хату, жінку і одну дитину. Коли в робочу зону із житлової привозили обід, і кочегари, вугленоси, слюсарі йшли до їдальні, то в казанку приносили борщ і кашу цьому вільнонайманому кочегарові Капустіну. Наш в’язенський кислючий ніщимний борщ він їв з чорним глизявим хлібом з таким смаком, наче цілий день росинки в роті не мав. І так кожного разу, коли чергував коло котлів. В’язні з нього добродушно кепкували, а я, влучивши нагоду, коли в котельній менше було людей і ніхто не звертав на нього уваги, спитав, чи він ходить до роботи не поснідавши. Він каже:

— Оце ж вранці встаю і буджу дружину, щоб варила мені їсти. Вона встає і сідає чистити картоплю. Заки я вийду на подвір’я у якісь справі, бачу вона сидить на ослінчику, картоплина випала з однієї руки, ніж упав з іншої — і спить. “Та що ж, — кажу, — ти робиш? Мені скоро йти до праці, а ти спиш?!” “Та, що?” — обзивається спросоння. “І коли ти вже виспишся — тудить твою мать?! Щоб ти навічно заснула!” — крикну на неї, одягнуся та й мерщій на роботу голодний.

— Ну, може, вона занедужала? — висловив я припущення.

— Який чорт занедужала! Якби занедужала, то це було б рідко, а вона як не сидячи за чищенням картоплі засне, так полізе на піч за шкарпетками, звалиться на лежанку й засне. Загалом, де повернеться, там знайде собі місце, щоб заснути!

— Так а чого ж ти її не кинеш?

— Так я й сам люблю поспати. І коли б оце не на роботу ходити, то і я спав би разом з нею!

— Скільки ж годин на добу тобі потрібно спати, щоб ти почував себе нормально?

— У мене немає якоїсь певної норми. Я можу спати весь вільний від роботи час.

— Так можна проспати все на світі і на життя не залишиться часу.

— Так в тому ж і задоволення життя, щоб поспати. А ще коли добре вип’єш — о, тоді зовсім пірнаєш у забуття і власне тоді найбільше зближується смисл життя з його дійсним наповненням!

— А у тебе, в жінки, у твоєї сім’ї є ще якісь потреби?

— Є, звісна річ. Є потреба їсти. Ця потреба й жене мене в цю котельню.

— Ну а припустимо, що тобі з неба упав мільйон рублів і котельня вже не потрібна. Що б ти робив?

— Як, що? Пив би і спав. Або спав би і пив. Та ще з доброю закускою — о, то було б життя!

— Напевно, ще б купив собі добрий одяг? Он ходиш брудний і в такому лахмітті, як ми, в’язні!

— Не вельми це потрібне. У цьому, буває випивши, впадеш, то й не шкода. А коли б був у дорогому одязі та ще й чистий і впав би, спіткнувшись, то бруд на чистому був би дуже помітний. То хоч не пий з-за костюма. Ні, краще вже в такому, як ось є. Ну, можна було б щось трохи обновити, але по суті потреби в цьому немає.

Збоку почулися кроки. Ми оглянулися. До нас прямував слюсар нашого паросилового господарства Соснін. Він також з вільнонайманих. Високого зросту, худорлявий.

— Здравствуй, Капустін!

— Здравствуйте, Лук’яненко! — привітався бадьорим гучним голосом Соснін.

— Що у вас тут нового?

— Нічого нового. Совітська влада на місці, концтабір теж на місці, щі такі ж кислі, як і десять років тому.

— Тебе, Соснін, жінка кормила чи тобі не вистачає за малими гризунами? — цікавиться Капустін.

— А гризуни не лізуть поперед мене в тарілку, — сміється Соснін. — Якось Іван (це мій старший син) у мене з-під носа забрав шматок сиру. Я його ложкою по голові — лусь, та й кажу: “Ти куди лізеш, трясця твоїй матері, раніше від батька?! Я тебе розтаку твою мать научу!”

— Ти, — каже, — батьку, — не кричи, бо через пару років я сам попробую, чи твій череп міцний. А менші діти Петро й Марія до матері: “Мама, ти — стара сука, чого мовчиш?”

А я до них:

— А ну замовкніть, брудні мишенята! — Та ложкою по голові одного, потім другого.

— Ти, — обізвалася стара блядь до мене, — чого чіпляєшся до дітей? Смердючий хрич… твою мать, їж уже, бо на роботу запізнишся!

— Ти б оце, курва, тільки й випихала мене на роботу, а сама треш лавку сракою та й годі!

— Ти, блядун, наробився там! Це я тут кручуся зранку до вечора, а ти там, я знаю, байдикуєш та теплі стіни котлів обтираєш. І як вони такого трутня держать там?! Іди вже, а то піду і начальнику колонії скажу — він тобі всипле бубни!

— Кожне речення ваше, — зауважую, — ваших дітей і вашої жінки приправлене матом. Це ви тут просто мені так барвисто переказуєте мову за вашим столом, чи всі вони справді так розмовляють?

— У нас мат, — пояснює Соснін, — це натуральна народна мова. І це не оздоблювання, а невід’ємна її частина. Того мат уживають діти, жінка, сусіди і загалом усі і в усіх обставинах: за столом, на вулиці, де прийдеться. Я чув, що в українців мату немає. Ви багато втрачаєте. Ось дивіться, коли хтось іде і мені треба його зупинити, то я до нього звертаюся: “Стій, й… б твою мать!” Він обов’язково зупиниться, бо до першого слова додано ще троє слів, які разом мають велику силу. Без них слово “стій” немає великої наказової сили, а з ними має. А як же ви, українці, можете зупинити людину, якщо у вас немає слів для підсилення вашого прохання чи наказу?

— А у нас вистачає сили у самому тому змістовому слові. Та зрештою, у нас також є лайливі слова, тільки не такі брудні і непристойні, як у вас.

— Що ви тут балакаєте? — звертається, підходячи до нас, Володимир Юрків.

— Він, — показує Соснін на мене, — питає, навіщо ми, росіяни, пересипаємо свою мову матом. Він не розуміє, що ми не пересипаємо мову матом, а що сама мова в нас така. Сказати “пересипаємо мову” означає, що є мова і є ще щось інше, чим ми її пересипаємо. Це неправильно. Нічим ми мову не пересипаємо. У нас просто мова така.

— А що Лук’яненко на це каже? — цікавиться Юрків.

— Він не руський і просто нас не розуміє, — відказує Соснін.

— Серед москалів, кажу, я живу з шістнадцяти років і вашу так звану народну мову знаю добре, проте вона завжди здавалася і тепер здається страшно брудною й неприступною.

— Така вона є в натуральному вигляді, — пояснює Соснін.

— Який народ така й мова, — піддакує Юрків.

— От власне: некультурний, неотесаний, нецивілізований і злодійкуватий народ неспроможний помітити грубість, бруд і хамство у своїй мові, бо він сам її витворив і вона — це словесний вираз духовної суті її творця.

— А ваша мова, українці, здається мені якоюсь блідою й невиразною, — каже Соснін.

— У вас ніколи не почуєш гострого ядрьоного слова. Та он погляньте: коли ви хочете полаятися, то вживаєте наших слів. Хіба це свідчить про багатство вашої мови?

— Це свідчить, що в таборах ми до деякої міри відійшли від духу національної мови і прийняли ту, що зрозуміла і литовцям і латвійцям, і естонцям і татарам, і нам, і вам, і за інерцією починаємо вже й між собою в лайці вживати ваші лайливі слова. Це тимчасовий бруд, і ми його відмиваємо.

— Що ви, Левку, робите? — звернувся Юрків до мене. — Може, ходімо прогуляємося?

— Ходімо. Трохи є вільного часу.